Одним із перших міст на Сході України, куди ви потрапили добровольцем, був Бахмут (тоді Артемівськ). Для чого ви повернулися туди зараз і чи змінилося щось там у настроях місцевих, на ваш погляд?
— У Бахмуті я недавно пробув три тижні: підтримував хлопців на редуті, що блокують залізничні перевезення з окупованої території. Якихось вагомих змін у настрої не помітив, узагалі ставлення не дуже привітне. Ми ж виходимо в місто, повз нас пролітають місцеві відгуки та різні слова. Чомусь їм «русский мир» дорожчий, ніж Україна. Хоча у 2014 році, я пам’ятаю, нам на місце дислокації продукти, ковдри приносили тутешні люди. А ті, хто був інших поглядів, на гарматний постріл не підходили. Бо тоді навколо нас крутилися історії про всіляких розп’ятих немовлят. Можливо, люди там такі наївні, що вірять пропаганді російських журналістів. Хоча, наприклад, у моєму Запоріжжі теж приблизно половина на половину.
Як я розумію, тому що це індустріальне місто, куди після Голодомору звозили людей із різних територій, зокрема з Росії. А в них склалося таке враження, що ці землі — частина Росії. Хоча я сам, наприклад, народився в Хабаровському краї, де мій батько будував БАМ, а мама працювала геологом. Там вони й створили родину. Батько був з України, мати — з Підмосков’я. Але це не заважає мені думати, що ми повинні бути якомога незалежними від таких «сусідів», мати самостійну внутрішню та зовнішню політику. Якщо розібратися, ми всі хочемо кращого життя: і ті, кого називають сепаратистами, і ті, хто по цей бік. Але ми хочемо його для всієї країни, щоб наші нащадки мали можливість розвиватися, а не залишатися сировинним придатком на побігеньках у Росії. Треба розуміти, що вже неможливо тримати економіку на заводах, які були побудовані сто років тому, треба розбудовувати сучасну Україну з новітніми технологіями, а не ходити в китайських шкарпетках і з китайськими айфонами. У нас достатньо природних, людських, інтелектуальних ресурсів. Нам треба для цього тільки створити умови. Чи хоча б не заважати…
Читайте також: Андрій Тетерук: «Жодних завдань, окрім «тримати оборону», моєму батальйонові не ставилося»
Як саме розпочалася ваша боротьба? Ви були на Майдані?
— Ні, на Майдані я не був, не дуже цікавився політикою, працював приватним підприємцем. Але, коли побачив у новинах, що почалося на Сході, вирішив: не залишусь осторонь. До цього я відслужив в армії, тому мав деякий досвід. Вважаю цілком логічним, що багато підприємців пішли служити в перших лавах. Бо навіть усупереч державній політиці вони беруть відповідальність за себе, за свої родини, створюючи бізнес. Вони звикли ухвалювати рішення. Наприкінці травня російські КамАЗи перетнули кордони нашої країни, а 1 червня 2014 року я вже був на полігоні в Петрівцях. 17 липня опинився в Бахмуті. Того дня йшли бої за Попасну, у яких загинули хлопці з різних підрозділів батальйону. Це були мої перші дні, я мало з ким був знайомий. Пам’ятаю, загинув гранатометник із позивним Кочерга. Це були мої перші враження від цієї війни. Але вже через місяць я не ставився до неї як до чогось надзвичайного, радше як до роботи. Усе, що відбувалося навкруги, сприймалося як будні. Нам тоді здавалося, що два-три тижні — і ми звільнимо всі зайняті території та поїдемо додому займатися своїми справами. До Іловайська взагалі була війна, як я її називаю, «стадо баранів на стадо баранів». Ми були дуже ідейними, багато чого бралося нахрапом, на ентузіазмі. А ось під Іловайськом стикнулися з російськими військами, безпосередньо в самому місті та під час проходження так званого зеленого коридору.
Розкажіть про це детальніше.
— Знаєте, зараз дуже не хочеться про це ані говорити, ані згадувати. Бо щоразу воно вбиває в тобі всі емоції. Так, зараз у мене вже немає тих почуттів, що у 2014 році, але це все одно неприємні спогади. Ми зайшли в Іловайськ 18 серпня, із боєм узяли першу вулицю, розмістилися в школі. Ніч минула спокійно, а на ранок відчули справжню, із масованими обстрілами війну. Нас було набагато менше, ніж ворогів. Через пішохідний міст ми в кількості приблизно 70 бійців пішли вглиб, щоб зачистити інші частини міста. Узяли в полон сім сепаратистів. А потім просто на нас на УАЗику виїхали російські військові-піхотинці з АГС. Що це російські військові, було зрозуміло і з форми, і з поводження зі зброєю. Ми їх знищили, але бої були важкі. У самому місті ми потрапили в оточення, нас мали підтримувати кілька підрозділів, але щось не склалося. Ми пішли в центр міста, а фланги залишилися порожніми. Хто в цьому винний, розбереться історія, я не військовий експерт, а звичайний молодший сержант. Того дня в нас було чотири загиблих, приблизно п’ятнадцять поранених.
Але «звичайний» молодший сержант причетний до знищення чотирьох одиниць ворожої техніки?
— Це було вже під час виходу з цього котла. Нам сказали, що за домовленістю з російською стороною буде наданий «зелений коридор», яким ми спокійно вийдемо до наших. За це ми віддавали п’ятнадцять десантників, що потрапили в полон. Але їх везли в машині з червоними хрестами, у яку влучили першою. Виходили ми тими маршрутами, які були нам доведені заздалегідь. Зупинилися в Многопіллі, щоб перелаштувати колони, бо з Іловайська виходили різні підрозділи, всі перемішалися. Ми вирішили формувати свій підрозділ окремо, щоб можна було діяти більш-менш усвідомлено. Намагалися триматися разом, бо вже пройшли бойове хрещення, знали, хто чого вартий. Поки перебудовували колону, почався мінометний обстріл: нас обстрілювала захована в посадках ворожа техніка майже як у тирі. Танки, ПТУРи, кулемети… Передусім знищувалася вся наша велика техніка: КамАЗи, пожежні машини, машини з червоними хрестами, вантажівки.
Читайте також: Іловайський мартиролог 7–29 (31) серпня 2014 року
Я був за кермом УАЗика, ми зіскочили з дороги в кукурудзу, доїхали до Червоносільського. Там залишили машину, зайняли позиції для оборони. Я пішов обдивитися що до чого й побачив ворожий танк. Командування сказало не стріляти, бо це наші. Тоді я повернувся та доповів командиру гранатометників Лермонтову, а він сказав: знищуйте, бо нашої техніки тут немає. Тоді Усач (Євген Тельнов), який був гранатометником від Бога, жахнув по цьому танку. Ми, звичайно, сховалися, але через кілька хвилин зрозуміли, що танк не стріляє у відповідь. Я побачив, що люки відкриті, тому з автоматом побіг до нього. У цю мить помітив, що поодаль рухається ще один. Євген разом з іншим гранатометником зробили постріл по другому танку, який загорівся та почав тікати. У тому першому танку не було нікого, танкісти втекли, але завести його я не зміг, бо з нього стравили кисень. Ми сіли біля цього танка, а незабаром я побачив, що з тилу заходить якась бронетехніка. І запропонував Євгену спалити її.
Розумієте, коли ми їхали через усе це пекло, я бачив останки своїх товаришів, шматки тіл, що висять на дротах і лежать біля дороги та на самій дорозі, тоді усвідомив, що живим звідси вже не вийти. Зрозумів, що це був мій останній день, після цього я відчув себе дуже спокійним. Мені вже не було чого втрачати, а здаватися просто так я не збирався. Тому ми робили те, що могли.
Тобто ви знищили три одиниці ворога?
— Ні, не три. Коли ми з Євгеном пішли палити ту БМД, вирішили обійти її через посадку. За шумом двигунів чули, що техніка вже поруч. А він тоді питає: «А як тебе звуть?». Я здивувався: «Я Брест, Усач, чого це ти?». А він каже: «Я Євген, а ти? Бо ми ж навіть імен один одного не знаємо!». Після цього пішли на справу. Підходимо, а там не один стоїть, а два. Один у бойовому положенні, а на другому хлопці сидять, наполовину висунувшись із люків, спілкуються. Що робити? Коліна, звичайно, тремтять. Ну я й кажу: «Ти давай той, закритий, а цих з автомата зніму». Так і вийшло: машину підбили, одного я вбив, інший збіг, а ще один залишився пораненим. Ми хотіли завести БМД, щоб приїхати до наших разом із полоненим, бо в нас техніки вже не було. Завести не вийшло, тому її теж спалили. Ми повернулися назад, віддали лікарям полоненого російського військового (контрактник 22 років із Калінінградської області), при ньому були водійські права та військовий квиток. Ми мали в планах ще одну вилазку, але на півшляху нас повернули, бо почалися мирні перемовини: росіяни пропонували особовому складу здатися. Пропонували і по рації, і на перемовинах із нашими хлопцями. Одного з командирів забрали в полон під час цих так званих перемовин.
Читайте також: Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського
Що вирішили ваші товариші?
— Після того як я побачив той «зелений коридор», у мене не залишалося жодних ілюзій щодо цих перемовин: розмовляти там не було з ким. Частина людей вирішила здатися, частина — виходити з оточення. Деякі хлопці з нашого батальйону були в полоні майже рік. Їх катували, годували кашею з соляркою. Багато хто залишився інвалідом, зі зруйнованою психікою. Є й ті, хто зник безвісти. Ми з Євгеном пішли вдвох. Тоді нам просто показали напрямок, куди треба йти. У Комсомольському тоді ще мали бути наші війська, тому ми й пішли туди. Через дві доби я вийшов до наших. Проходив навіть через базу російських військових під Новозар’ївкою, із технікою та фортифікаційними спорудженнями. Забрали мене за допомогою «Червоного Хреста».
Розкажіть про своє життя після війни.
— У мене вже було розуміння того, що в тилу зараз проблем не менше, ніж на фронті. Нам треба далі вести боротьбу з корупцією, з олігархами. І маємо закінчувати війну. Багато побратимів підписали контракт до закінчення особливого періоду. Але вони кажуть: не до пенсії ж! А за тієї влади, що зараз в Україні, ця війна ніколи не скінчиться, це стане замороженим конфліктом, яких багато по всьому світу. На мою думку, влада відчуває себе в безпеці, поки війна триває. Тому ті, хто тримає оборону на лінії фронту, роблять важливу справу. А ми в тилу повинні виконувати свій громадянський обов’язок. На жаль, не вирішене головне питання, порушене на Майдані, — люстрація всіх, хто був при владі. Вони залишилися на своїх місцях, повдягали вишиванки й крадуть, як і раніше. Наприклад, я в Запоріжжі проводив акцію за відставку прокурора області, тому бачив багато бізнесменів, які просили захисту та допомоги: під різними приводами їм не дають працювати. Тому я, приміром, не бачу сенсу знову займатися бізнесом, поки в країні діє така система. Краще з нею боротися. Будь-якими методами.