У. Т.: Яким ви бачите проведення місцевих виборів на Донбасі?
– Про вибори на окупованих територіях сьогодні говорити не доводиться, якщо вони там колись і відбудуться, то лише після завершення АТО й після відновлення Україною контролю над цими територіями. Сьогодні є проблема виборів до облрад на землях Донеччини й Луганщини, які контролює Україна. За відкритими партійними списками, як запропоновано, зокрема, й нашим законопроектом, обласні ради обираються пропорційно, і навіть частина території, проголосувавши, може заповнити ці вакансії в раді. Але то буде не зовсім чесно. Тому ми пропонуємо, щоб вибори на Донбасі визначав спеціальний закон.
Моя позиція стосовно Донецької та Луганської обласних рад: краще їх не обирати до закінчення АТО. Вибори міських, районних, сільських, селищних рад у звільнених місцевостях проводити можна. Сьогодні не проблема організувати електоральні перегони до міськради Маріуполя, Краматорська, Слов’янська та інших міських, а також районних, сільських і селищних рад. Питання: що робити з тими районами, якими пройшла лінія фронту, й тими місцевостями, які нібито є територією України (Станиця Луганська, Широкине, Щастя), але в яких забезпечити виборчий процес проблематично? Тому наша пропозиція, думаю, буде в спеціальному законі.
Чиатйте також: В Україні необхідно організувати 200 позачергових місцевих виборів – комітет
На початок кампанії я бачу (це ще не відображено в законодавстві), що ЦВК спільно з Кабміном, оскільки Кабмін – це й Міністерство оборони, визначає перелік районів і населених пунктів, де вибори не проводяться. Мова про прифронтову зону. Це райради тих районів, про які йдеться, й сільські, селищні, міські, ті населені пункти, де вибори неможливо провести з погляду безпеки та логістики, але вказується, що їх організують тоді, коли буде така можливість.
У. Т.: Як ви ставитесь до ідеї створення закордонного виборчого округу, аналогічного округові Донецької та Луганської областей?
– Є така ідея. Олексій Кошель, мій колега, який зараз керує Комітетом виборців, пропонує зробити спеціальні дільниці у великих містах, наприклад обласних центрах, де зможуть обирати Донецьку обласну раду ті, хто має реєстрацію в Луганській та Донецькій областях. Але я не бачу технічної можливості організувати таке голосування, тому що там треба визначити, як формуватимуться списки виборців. Бо якщо громадянин прийшов, показав паспорт із донецькою пропискою і йому дають бюлетень, він проголосував, потім поїхав на іншу дільницю і ще раз проголосував…
Тому це красива, але практично нездійсненна історія. Адже окрім обласних центрів є той-таки Сєверодонецьк, Краматорськ, Слов’янськ, Маріуполь, де велика кількість біженців, і виникає питання, чи приписувати їх до звичайних дільниць (які не витримають навантаження), чи створювати спеціальні, а для цього потрібні кошти. Тому можна малювати дуже красиві проекти, але треба виходити з реалій. Є інше питання, ключове, – право голосу для вимушено переміщених осіб. Якби були вибори президентські або парламентські, проблем узагалі не існувало б. Провели б їх по всій країні, де кожен громадянин має право голосу, а тут вибори місцеві, де голосують представники відповідних територіальних громад. Ті люди, які приїхали, живуть, і хтось уже працює, хтось користується комунальними послугами (вони вже є членами громад), але питання, чи вони сьогодні приїхали, чи вчора, чи живуть уже довго. Ніхто цього не знає. Друге питання – коли вони поїдуть: сьогодні, завтра, одразу після виборів? Ми могли б надати їм право голосу, і той законопроект, який пропонує наша робоча група, діє за заявочним принципом (якщо людина не пізніше початку виборчої кампанії звернеться до відповідного органу ведення реєстру з довідкою переміщеної особи, запишеться до виборчих списків, вона голосуватиме). Ми таку ідею приймаємо, оскільки конституційне право для нас основоположне.
У. Т.: Як ви оцінюєте шанси на прийняття вашого законопроекту?
– Уже очевидно, що буде серйозна конкуренція між законопроектом, який підготувала робоча група, й так званим законопроектом, зареєстрованим моїми колегами – Ігорем Поповим, Вадимом Денисенком та іншими. У чому їх основна відмінність? Обидва пропонують відкриті списки, але те, чого хочемо ми, – це модель на рівні обласних рад і великих міст (від 90 тис.) – відкриті списки подібно до польської системи з поділом на округи. Партія висуває в кожному окрузі список, і виборець голосує обов’язково за партію та за бажанням за когось із зазначених там кандидатів. Наприклад, якщо громадяни віддали голоси за політсилу, але жодного за її кандидата, то, коли вона набирає десять мандатів, саме так, як нею цей список сформований, десятка й отримає місця у владі. Якщо партія набрала їх десять, а виборці віддали свої преференції трьом чи п’ятьом (щоб пересунутися у списку, потрібно набрати бодай 3% голосів від загальної кількості виборців), це внутрішній прохідний бар’єр.
Читайте також: Після місцевих виборів можуть виникнути ризики розпаду коаліції – експерт
Якщо ти здобуваєш більш ніж 3%, то пересуваєшся згідно зі своїм рейтингом, і якщо таких п’ятьох кандидатів підтримали виборці, а партія обрала десять, то п’ять ідуть на перші позиції, а інша п’ятірка – так, як сформувала політсила. Така приблизно модель. Це на виборах у великих містах в обласні ради, на виборах у малих містах у районні, сільські, селищні ради багатомандатна мажоритарна система. Ця система подібна до тої мажоритарної системи, до якої ми звикли, але з відмінністю, що виграє на окрузі не один, а від двох до чотирьох претендентів. Чому ми зупинилися саме на цій моделі? Виборцям вона зрозуміла. Є бюлетень кандидатів, як партійних, так і самовисуванців, – ставиш галочку навпроти прізвища, яке подобається. Голосують, рахують, скільки кожен набрав, і якщо на окрузі розігрується два мандати, то два перші їх отримують. Для чого це робиться? По-перше, щоб зняти конфліктність мажоритарної системи, де досі був тільки один переможець. По-друге, для більшого представництва електорату. Сьогодні кандидат може взяти 15%, бути першим, пройти в раду, але 85% громадян не будуть представлені, а якщо діє багатомандатна мажоритарка, то фактично сума всіх кандидатів, які приходять, одразу збільшує представництво.
У. Т.: Чи не заплутаються виборці?
– Це найбільша проблема. Часу лишилось п’яти місяців, але, з досвіду, був би рік, усе робилося б в останній момент. У нас виборча реформа відкладається роками під соусом, що виборці її не зрозуміють. Проблема є, і дуже велика. Це найбільший виклик системи. Однак, якщо ми хочемо повноцінну виборчу реформу, ми все-таки повинні зробити цей крок, і треба всім разом провести просвітницьку кампанію, навчити комісії, залучати ЗМІ, громадські організації. Ми пропонуємо також, щоб на звороті кожного бюлетеня було написано роз’яснення, як правильно голосувати.
У. Т.: Як, на вашу думку, поєднати два процеси: децентралізацію влади та її оновлення на місцях?
– На найближчих виборах врахувати реформу місцевого самоврядування не вдасться. Якщо ми виходимо з положень чинного Основного Закону, то їх потрібно проводити 25 жовтня. І подобається нам це чи ні, ми маємо змінити виборче законодавство до початку кампанії.
Зі змінами до Конституції все набагато складніше. Навіть якщо ці зміни підтримають іще на цій сесії 226 голосів, потім КС і 300 голосів буде у вересні, ми не встигнемо до початку виборчої кампанії. Адже виборча кампанія має стартувати наприкінці серпня – на початку вересня. Тому виборче законодавство визначає спосіб обрання, а Конституція – повноваження. Розробляти їх відірвано не зовсім правильно, але ставити в залежність одне від одного – теж. Ми кажемо, що виборча реформа має пройти паралельно з децентралізацією. Бо навіть якщо у вересні (у що я мало вірю, але теоретично припускаю) ми вносимо зміни до Основного Закону, це не означає, що децентралізація закінчилася, вона на цьому тільки почалась. І зміни до кількох десятків законодавств, і т. ін.
Фактично від внесення змін до Конституції до завершення цього процесу потрібен рік-півтора, а то і два. Тому відкладати вибори неправильно. Отож прийнято рішення йти на них; ці процеси відбуватимуться паралельно, і ще обговорюється така думка (яку я в принципі підтримую), щоб провести приблизно через два роки нові перегони, коли остаточно оформиться децентралізація. Але постає проблема: якщо об’єднуються територіальні громади, у них мають відбутися перші вибори, більше того, якщо якесь село приєднується до Києва, виникає нова громада, а значить потрібне нове голосування. Це стає однією громадою, і вибори проводяться не тільки в тому селі, а й у ній усій. І в нас виходить така ситуація, що ті громади, які до виборів не встигли об’єднатися, опісля вже не захочуть цього робити. І чи забажають новообрані ради, мери та сільські голови – теж питання. Хоча громада може сама це санкціонувати, технічно реалізувати без них дуже складно. Він тільки-но переміг на виборах, а тепер йому потрібно йти на об’єднання, на нову електоральну кампанію. І зрозуміло, що після народного волевиявлення цей процес об’єднання громад припинятиметься саме через небажання змагатися за голоси повторно. Якщо ми за новими положеннями Конституції запишемо, що через два роки будуть чергові перегони, то вони ще рік потягнуть із цими об’єднаннями, а потім усе одно вибори не за горами, на них треба буде йти. Це стимулює. І знову ж таки мова лише про варіант, що обговорюється, а як буде насправді, я не знаю.
Біографічна нота
Олександр Черненко народився 1973 року на Київщині. У 1997-му закінчив Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова за спеціальністю «вчитель історії та народознавства», Курси громадської активності в Національно-демократичному інституті США та Курси політичної освіти в Академії Клаузенгоф у м. Реде (Німеччина). Працював журналістом у різних виданнях. Від 2009 року – голова правління Комітету виборців України.
У 2014-му обраний народним депутатом за партійним списком від Блоку
Петра Порошенка