Щоразу, як я відвідую великі світові художні музеї, певна, що натраплю в колекції принаймні на одного українця: незмінно завертаю у відділ модерної скульптури й безпомилково впізнаю роботи Олександра Архипенка (чи експлікували його як українця — це вже інше питання). Провідні музеї Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Берліна, Стокгольма, Женеви, Праги одноголосно воліють мати в постійній експозиції принаймні одну просторову скульптуру Архипенка. Чекайте, зауважите ви, що ж тут такого видатного: чи не будь-яка скульптура просторова? Власне, саме Архипенко вперше вголос звернув на це увагу, сказавши, що «скульптура — це простір, окреслений матеріалом», — і так змінив назавжди бачення скульптури.
Олександр Архипенко
Студент багатьох міст
Олександр Архипенко (1887–1964) — спадковий киянин. Його батько був інженером і працював та викладав у Київському університеті святого Володимира. Дідусь — художник-іконописець. Саме поєднання двох стихій — прикладної інженерії та спіритуалізму — стало виграшним у долі майбутнього митця.
Один із формотворчих спогадів дитинства Олександра — він не раз повертався до нього в інтервʼю та мемуарах — прадавні камʼяні баби, знаки багатовікової історії Києва, які й досі можна побачити біля будівлі Історичного музею. Вони вражали хлопчика своєю незвичністю, прадавньою силою і примітивною майстерністю безіменного автора — пізніше ці грубі риси людського тіла подибаємо й у скульптурах самого Архипенка.
«Свідомо чи ні, але це давнє мистецтво вплинуло на становлення скульптурного методу Архипенка. Його перші роботи були ближчими до ідолів, що колись прикрашали кургани українських степів, ніж до класичної скульптури — яскраво антиреалістичні, змайстровані з грубих блоків геометричних форм», — писала згодом тогочасна американська критика.
Художню освіту творчо обдарований юнак здобував у Київському художньому училищі, де одночасно з ним навчалися майбутні генії українського модернізму й авангардизму — Олександр Богомазов і Володимир Бурлюк. Однак у навчальному закладі він провчився всього три роки: його відрахували за участь у політичних заворушеннях 1905-го.
З Києва він подається до Москви — тогочасного центру імперії, але там провчився ще менше, лише два роки, і 1908-го назавжди покидає Східну Європу й перебирається в Париж.
Тоді це місто було строкатою і мультинаціональною столицею. Не бракувало там і талановитих українських митців — до них і прибився спершу Архипенко. Їхній осередок розташовувався в приміщенні під назвою «Вулик» (La Ruche), і там можна було зустріти Соню Делоне, Натана Альтмана, Володимира Баранова-Россіне, але не лише їх. Саме там Архипенко познайомився з Гійомом Аполлінером, який став важливою для нього постаттю. Загалом в осередку було 140 майстерень — трохи забагато, «відчуття, ніби живеш в головці сиру», згадував Архипенко, тож дуже скоро він звідти зʼїхав.
Скульптор не гаяв часу й уже за два роки відкрив власну майстерню-школу в Парижі, яка проіснувала десяток років. Так склалося, що завершеної мистецької освіти художник не здобув. «Лувр — ось моя школа», — пізніше відказував Олександр і не помилявся: протягом двох років він щодня, як на роботу, ходив до музею. А тим часом митець знайшов свій шлях і зробив кілька творчих відкриттів, які принесли йому успіх.
Скульптуроживопис, пустоти, углиблені форми й інші новаторства
Одним із ключових відкриттів Архипенка став скульптуроживопис: на вигляд — розмальовані скульптури або тривимірні картини, але насправді — поєднання сили простору й кольору в одній мистецькій роботі. Найчастіше скульптурний живопис мав вигляд панелей зі встановленими на них елементами різної форми й кольору. Художник не ховав стиків і цвяхів: вони, як і процес творення, були повноцінними елементами твору.
Насправді щось таке ми назвали б сьогодні інсталяцією, але тоді це було дуже авангардним прийомом, тим паче автор також часто залучав знайдені та редімейд-обʼєкти.
Наприклад, у роботі «У будуарі», окрім двох жіночих фігур, є і маленька фотографія самого художника, яка означає присутність автора. Іншим варіантом могли бути різнокольорові скульптури, про які митець висловлювався так: «Це ефективніша й різнобічніша техніка, породжена специфічним злиттям і поєднанням матеріалів, форм та кольорів». До речі, з матеріалами Архипенко теж експериментував, поєднуючи в скульптурі скло, пластик, дерево та інше.
Український скульптор багато експериментував з оптичними ілюзіями, особливо що стосується углиблених форм. Як згадує сам Архипенко, цей прийом довго не сприймали, так навіть зберігач одного з музеїв якось зазначив: «Мені значно більш до вподоби ось ця, інша скульптура, ніж ті вигадки з увігнутими формами!» «Але ж і ця скульптура теж увігнута! Ви не бачите те, бо з вашого боку світло падає інакше».
Та все ж візитівкою Архипенка стала його робота з пустотами, або відʼємним простором. Часто порожнеча ставилася в центр скульптури, створюючи рівновагу матеріалу та його відсутності. За легендою, Архипенко відкрив для себе пустоту ще в дитинстві. Поставивши дві опуклі вази — одну поруч з іншою, він побачив між ними третю — у порожнечі, яка, однак, була цілком наповнена для нього змістом:
«У творчому процесі, як і в самому житті, реальність негативного є концептуальним відбитком відсутнього позитивного. (…) причиною та імпульсом творчої мотивації стає не стільки наявність речі, скільки її відсутність».
Однак Архипенко був не лише талановитим скульптором, він також відомий як графік. Надзвичайно знаменита його серія-альбом 1921 року «Олександр Архипенко. 13 літографій», яку той виконав на замовлення берлінського видавця Ернста Васмута на основі його рисунків з Парижа. Наклад альбому — лише 60 примірників, тож тепер вони справжня бібліографічна рідкість. Наприклад, МоМА має в колекції лише один екземпляр.
Визнання, успіх і знову переїзд
Новаторство в художній практиці вирізняло доробок Архипенка, він активно брав участь у виставках по всій Європі, але головним тогочасним досягненням для нього стала участь у Венеційській бієнале 1920 року. До речі, митець став першим українцем на цій престижній міжнародній виставці. Його скульптура «Гондольєр» у центрі кімнати одразу привертала увагу. По периметру окремо виділеної кімнати розміщувались інші скульптури й кілька скульптуроживописних робіт. Публіка й арткритики реагували неоднозначно: дуже вже радикальним було додавання кольору до скульптури та експерименти з пустотами. На виставці його охрестили «найсуперечливішою постаттю в сучасному мистецтві», а Папа Римський забороняв прихожанам ходити дивитися на скульптури, які «спотворюють образ людини, створеної за подобою і образом Божим». А от венеційським гондольєрам усе подобалося: уперше до них була прикута така увага когось із митців.
Експозиція робіт Архипенка на Венеційській бієнале
Участь у Бієнале стала значним поштовхом у розвитку його карʼєри. Архипенко приймає запрошення розпочати викладати й переїжджає до Берліна — нового осередку української творчої інтелігенції в екзилі. Але політичний клімат там був несприятливим, а грошей на мистецтво в повоєнній Німеччині — ще менше, тож уже за два роки він їде шукати кращого життя на інший континент — у США. Однак не варто викреслювати ці два німецькі роки з його біографії: митець багато експонується (за цей час він узяв участь у 25 виставках!) та, головне, зустрічає свою дружину — скульпторку Ґелу Фостер (справжнє імʼя — Анжеліка Шміц). До Америки вони вирушили удвох.
Олександр Архипенко з дружиною Анжелікою Архипенко на борту корабля
Як виявилося, це було слушним рішенням: згодом роботи Архипенка заборонили як у нацистській Німеччині, так і в СРСР.
В Америці митець удається до вже проторених шляхів: відкриває школу пластики в Нью-Йорку. А ще починає експериментувати, додаючи до скульптурної практики інженерні ноухау. Одним з перших винаходів стали архіпентури — механічні картини, у яких кольорові смужки з 2 чи 3 нанесеними зображеннями на кожному ребрі прокручувалася спеціальним пристроєм. У підсумку замість одного полотна було три, а живопис ставав кінетичним. Цей самий механізм застосовують у білбордах, винахідником якого, по суті, був Архипенко. У 1927-му він запатентував свій винахід. За 20 років художник запропонував ще одну інновацію — світломодуляри — скульптури з плексигласу та світла. За допомогою винайденої ним системи напівпрозорі форми освітлювалися зсередини так, що світло «струменіло крізь прозору масу». Окрім цього, він проводив численні експерименти зі «звуковою скульптурою». Отже, тут, в Америці, його інженерний бекграунд узяв гору.
Нерозривний звʼязок з Україною
Хоча більша частина його життя минула в еміграції, Архипенко ніколи повністю не поривав з Україною. «Українська земля, український хліб, український дух свободи та індивідуальності лягли в основу моєї креативності», — цитував митця The Ukrainian Weekly 1954 року.
У 1920-х, поки це ще було можливо, Архипенко брав участь у кількох групових виставках в УРСР. Пізніше, 1929 року, скульптора вкотре запросили повернутися й стати професором Київського художнього інституту. На щастя, він не зміг погодитися, що, імовірно, урятувало йому життя, і відтоді зосередився на поширенні української культури за кордоном, наприклад розробляв макети памʼятників Тарасові Шевченку, Іванові Франку, князеві Володимиру. А 1933 року Архипенко оформлював Український павільйон на виставці «Століття прогресу» в Чикаго — ініціатива української діаспори, адже на виставці мали право брати участь лише незалежні держави, і для України зробили виняток, попри всі протести радянської делегації.
Сконструйована Архипенком машина для демонстрації рухомих картин
Дещо довше йому вдавалося зберігати звʼязок із Західною Україною. У 1933 році він став членом Асоціації незалежних українських митців у Львові. Наступного року українська діаспора вирішила подарувати Національному художньому музею Львова скульптуру «Ма» Архипенка. Коли Олександр про це дізнався, він не взяв за неї грошей, лише попросив компенсувати матеріали. «Я дуже щасливий, що моя робота буде зберігатися близько до українського серця», — писав скульптор Іларіонові Свєнціцькому — директорові музею. Однак після окупації Західної України ця скульптура, як і багато інших, потрапила в спецфонд, звідки вже не повернулася. У 1952-му її вивезла й знищила радянська влада. Ще одним доброчинним жестом стала допомога скульптора жертвам Голодомору. У 1934 році він віддав на благодійний аукціон свою роботу «Минуле», а виручені кошти передав через благодійні фонди Західної України на допомогу.
«Блакитна танцівниця»
Однак США митець уже так і не покинув до кінця життя. Він мав власну скульптурну школу й майстерню в будиночку, який побудував на свій перший американський гонорар, викладав в університетах Чикаго та Канзас-Сіті. У 1953 році його прийняли почесним членом Обʼєднання митців-українців в Америці.
У 1964-му художник помер у своїй майстерні в Нью-Йорку, працюючи над своїм останнім твором — 18-метровою скульптурою царя Соломона. Її завершила друга дружина Архипенка та колишня студентка, молодша на 48 років, Френсіс Ґрей. Після його смерті вона видала книжку спогадів «Моє життя з Олександром Архипенком» і завідувала меморіальним будинком художника в Нью-Йорку. Роботи майстра зберігаються в численних музеях: найбільші колекції перебувають в Заарбрюкені (Німеччина), Тель-Авіві (Ізраїль), МоМА (США) тощо. «Жінка, яка розчісує волосся» стала однією з найдорожчих робіт Архипенка: 2015 року її продали за $ 2 045 000 на аукціоні Christie’s.