Олег Уруський: «Будь-яка держава захищає власні інтереси, і ми не маємо бути винятком»

Суспільство
25 Серпня 2021, 09:57

Під час цьогорічної виставки «Зброя та безпека» було помітно, що зростає кількість приватних компаній-виробників. Яке нині співвідношення приватних та державних підприємств в оборонному секторі? Яка, на вашу думку, тенденція й у чому перевага приватних компаній?

— Справді, на цьогорічній виставці «Зброя та безпека» ми бачили багато приватних компаній, проте ця тенденція не нова й зберігається вже тривалий час. Кардинальні зміни сталися після початку збройної агресії РФ: тоді до забезпечення Збройних Сил України озброєнням та військовою технікою долучилося багато волонтерів. З’явилося багато нових компаній, хоча чимало їх існувало й раніше. Сьогодні більша частка обсягів замовлень припадає на приватні компанії, а державні компанії покривають трошки менше як 50%. Зараз ми перебуваємо в процесі лібералізації нашої зовнішньо­економічної діяльності щодо компаній — експортерів військової техніки. Дуже багато приватних компаній дістають право на експорт своєї продукції, і я вважаю, що це правильно і що так має бути й надалі. 

Що ж до переваг приватних компаній над державними, то, гадаю, багато чого залежить від керівництва підприємства. Доволі часто державні підприємства громіздкі, негнучкі й нездатні підлаштуватися до змін ринку та номенклатури виробництва. Їм треба вчитися бути більш мобільними та ефективними в управлінні процесами. Окрім того, чимало наших держпідприємств обтяжені боргами, які тягнуться за ними вже дуже давно. Також вони мають надлишкові площі — як виробничі, так і земельні ділянки, які потребують серйозних витрат. Власне, на це і спрямована розпочата реформа державного сектору оборонної промисловості під керівництвом президента Зеленського. Одним з аспектів цієї реформи є ухвалений закон щодо особливостей управління ОПК державної форми власності, який допоможе пришвидшити цей процес. 

Читайте також: Лише 17% громадян вважають, що Україна самостійна у внутрішній та зовнішній політиці

Державний сектор лишається значно більше контрольованим, ніж приватний. Як одночасно розвивати приватний сектор ОПК і тримати під контролем власні технології, що важливо, наприклад, в умовах агресії?

— Ми в цьому не піонери: весь цивілізований світ давно це робить. Згадаймо США: там фактично весь ОПК є приватним, але існують і сильні державні інституції, які досить жорстко контролюють експорт технологій. Усе це залежить не так від форми власності підприємства, як від ефективності роботи регулювальних інституцій в Україні (прикордонники, митні служби, служби експортного контролю). Уся необхідна нормативно-правова база в нас напрацьована, тому я не вважаю, що є підстави перейматися за процес приватизації оборонної промисловості з погляду саме ймовірного витоку технологій. Але, звичайно, роботу відповідних регулювальних органів треба постійно вдосконалювати.

Як убезпечитися від «токсичних» інвестицій у цю сферу, коли інвестор з нібито добрими намірами зрештою представляє, наприклад, інтереси РФ?

— Відповідний законопроєкт, який стосується інвестування в оборонну промисловість та підприємства, що мають стратегічне значення для держави, уже розроб­лено, і він у Верховній Раді. Сподіваюся, що його ухвалять і це зніме багато питань та суперечностей. Треба дуже уважно ставитися до цих моментів, і держава має їх контролювати. Ідеться про стратегічні підприємства: ми наближаємося до того, що 100% акцій таких підприємств наразі належатимуть державі. Але реформа не в останню чергу спрямована на збільшення нашої інвестиційної привабливості в цій сфері та формування дієвішого управління. Якусь частину акцій цих підприємств рано чи пізно вирішать продати, і вирішуватиме це не лише Кабмін, а й РНБО. Тож усі ці питання треба вирішувати комплексно.

Які напрями розроблення видаються вам найперспективнішими? Яку високотехнологічну продукцію ми можемо виробляти самі?

— Як на мене, українська оборонна промисловість є високоперспективною галуззю. Сьогодні Україна заявляє про себе дуже серйозно, зокрема й на міжнародних ринках. Кажу насамперед про високоточну зброю, протитанкові ракетні комплекси, радіолокаційні системи, засоби розвідки та РЕБ, транспортну авіацію, ракетне озброєння. Також варто згадати виробництво безпілотних апаратів та роботизованих систем — тут нас дуже підтримують наші приватні компанії. Маємо значний потенціал у бронетанковій сфері. Створення сучасних автоматизованих систем управління ще не вдалося довести до логічного завершення — утім, це теж дуже перспективний напрям. Суднобудівна галузь наразі в критичному стані, але процес оснащення та збільшення потуж­ності наших ВМС інтенсифікувався, і наш Миколаївський центр проєктування показує хороші результати. Тож ми віримо, що зможемо відродити низку українських суднобудівних підприємств.

Що саме з української техніки має найбільший попит?

— Насамперед протитанкові ракетні комплекси «Скіф», «Корсар», «Стугна», ракетний комплекс «Нептун», а також бронетанкова техніка та радіолокаційні системи. Тривають перемовини з потенційними замовниками щодо танку «Оплот», БТР-4. У приватних компаній є зацікавлення з боку іноземних партнерів до безпілотних літальних апаратів та засобів боротьби з ними, в авіаційній техніці й транспортних літаках (як «Антонов-178», так і відроджені «Антонов-70» та «Антонов-77», уже без російських комплектувальних).

Я спілкувався з багатьма представниками і державних, і приватних підприємств. Найчастіші скарги: якщо якась українська продукція має зарубіжний аналог, то зазвичай обирають останній. Як віднайти баланс?

— Безперечно, я як представник оборонної промисловості є прихильником того, щоб наші ЗСУ насамперед закуповували українську продукцію. Утім, лунає запит, мовляв, ми не маємо часу чекати рік чи два, нам потрібне оснащення вже тут і зараз, оскільки країна перебуває в стані війни. Звісно, треба якось балансувати. Якщо є потреба і можливість закрити серйозні ланки оборони іноземною продукцією, то, очевидно, треба закуповувати. Якщо ж можна почекати рік-два (бо багато моделей української продукції або не до кінця спроєктовані, або ще не пройшли необхідних випробувань), варто обирати українське. Наша кінцева мета — стати незалежними від іноземної продукції, бо ж не варто забувати, що багато хто не бажає продавати нам боєприпаси саме тому, що ми перебуваємо в стані війни. Зі свого боку, я проводжу роз’яснювальну роботу щодо цього з Міноборони та з іншими замовниками.

Читайте також: Ознаки загострення на Донбасі: збільшення кількості обстрілів, скупчення техніки, поранені та загиблі українські військові

Керівники підприємств говорять про те, що одна з основних перешкод нарощення експорту — бюрократична. Усі скаржаться на довгий термін отримання повноважень та оформлення документів. Як ви ставитеся до такої критики?

— Вона цілком справедлива. Я незадоволений нашою системою експортного контролю: усі кажуть нам про те, що вона громіздка, неповоротка та малоефективна. Якщо потрібен контрагент, скажімо, у Туреччині, то це питання вирішується за кілька днів, а в нас місяцями. Але я знаю, що в галузі експортного контролю в нас якраз завершують впроваджувати автоматизовану систему, щоб мінімізувати людський фактор та корупційний складник. Сподіваюся, коли вона повністю запрацює, процеси підуть набагато інтенсивніше та швидше. Що стосується надання повноважень, то складність у тому, що процедура багатоступенева: є багато відомств, у яких має відбутися погодження, а також Міжвідомча комісія з експортного контролю при РНБО та Кабмін. Цю систему спростити не вдасться: перевіряти компанії треба ретельно, бо хтось має відповідати за продукцію, яку вони випускають. Ми намагатимемося скорочувати терміни, але список вимог, який держава прописала для експортерів, буде той самий, і всі зацікавлені в цьому компанії мають їм відповідати.

Одна з галузей, де українська промисловість наразі не пропонує альтернатив, — це винищувальна авіація. Чи є вже якісь напрацювання в цьому напрямі?

— Справді, усі галузі оборонної промисловості можна поділити на три види: ті, де ми самі закриваємо власні потреби; ті, де ми співпрацюємо з іноземними партнерами і виробляємо продукцію спільно; ті, де ми закуповуємо. До останнього виду якраз і належить винищувальна авіація: у цій галузі ми поки що не мали відповідного досвіду, а ще вона потребує суттєвих витрат. Уже доволі довго тривають перемовини щодо навчально-бойового літака Boeing Т7 та можливості локалізувати його виробництво в нас на ДП «Антонов». Хоча Міністерство оборони сприймає цей проєкт без великого ентузіазму, я вважаю, що це перспективний для нас шлях — щонайменше передавання технологій було б нам, безумовно, корисним. Серед інших можливих варіантів ідеться про модернізований літак F15, Saab Gripen та про деякі складніші й дорожчі моделі, які наша держава навряд чи може собі дозволити. Але на майбутнє про це, звісно, треба думати, і Генштаб має мислити на перспективу. Ми мусимо думати не про те, що треба закупити зараз, а про те, чим воюватимемо завтра.

Нещодавно РФ представила свій новий легкий тактичний літак Cу-75 Checkmate. Як ви ставитеся до цього?

— Спокійно. Росіяни — майстри робити гучні піар-кампанії. У них є багато хорошої техніки, але тільки в одиничних екземплярах, і вони досить часто не доходять до серійного виробництва.

Панує думка, що деякі державні підприємства є дотаційними, збитковими й досі існують лише з політичних причин. Чи треба провести певний аудит, щоб позбутися такого «баласту» й зосередитися лише на ефективних підприємствах?

— Насправді ця робота розпочалася ще торік. «Укр­оборон­пром» провів спеціальний аудит усіх підприємств (окрім тих, що лишилися на окупованих територіях) і поділив їх на три групи. Ті, що потрапили до першої (їх 65), є основою нашої оборонної промисловості, і на їх базі буде створено промислові галузеві холдинги. Друга група (таких 19) — ті, що не виконують робіт, не мають інвестиційної та ресурсної привабливості та відірвані від промисловості. За рішенням Кабміну їх передали до Фонду держмайна на приватизацію. Третя група — відірвані від промисловості, але такі, що мають хороший ресурсний потенціал: наприклад, їх можна продати, щоб підсилити та модернізувати наявні підприємства. Ми хочемо створити Фонд оборонної промисловості, щоб кошти від продажу таких підприємств можна було спрямувати на потреби оборонпрому. Багато роботи вже зроблено, вона досі триває, і ми стоїмо на порозі масштабної корпоратизацїі підприємств, які лишаються в державному сегменті ОПК. Також нещодавно стартував процес корпоратизації і щодо підприємств Державного космічного агентства та Павлоградського хімічного заводу. Щойно закон підпишуть, відповідна робота розпочнеться.

Чи може ОПК стати рушієм для всієї вітчизняної економіки?

— Нині економіка змінюється, багато з цих змін зумовила сфера ІТ. Ще 20 років тому я сказав би, що рушіями могли стати такі проєкти, як «Борисфен» чи «Корвет», бо вони тягнуть за собою все: і сировину, і наукові розробки, і машинобудування, і насамкінець ОПК. Безперечно, що більше буде таких проєктів, то активніше розвиватиметься держава (особливо зважаючи на те, що в нас відбувся процес деіндустріалізації). Проте наразі ОПК навряд чи може бути тим локомотивом, який потягне економіку вперед. Важливим елементом — так, і так має бути, але не ключовим. Змінюються технології, підходи, виробництво, і нам також треба змінюватися. Зараз уже говоримо про роботизовані системи, про штучний інтелект — звісно, це рано чи пізно запровадять і в нашому ОПК.

Читайте також: Валерія Фор-Мунтян: «Очевидно, час замислитися над питанням, що можна зробити поза «нормандським форматом», щоб досягти прогресу на Донбасі»

Якщо узагальнити, якими мають бути відносини між державою і бізнесом?

— Держава має створити нормальні умови для бізнесу, створити правила гри й більше не втручатися в бізнес-процеси. Багато бізнесменів кажуть, що серйозна заслуга нинішнього українського уряду в тому, що він просто не заважає бізнесу працювати. Я вважаю, що створювати відповідне середовище, аби наші компанії могли розвиватися, також є нашим важливим обов’язком.

Чи має держава захищати свій національний ринок?

— Звісно, будь-яка держава захищає власні інтереси, і ми не маємо бути винятком. Усі люди зрештою виїдуть і працюватимуть в інших країнах. А хто тоді працюватиме тут і створюватиме додану вартість? Тож нема нічого дивного, що держава створює відповідні механізми регулювання та віддає перевагу власному виробникові. У нас триває дискусія на фінішному етапі державної програми підтримки авіаційної промисловості: Антимонопольний комітет вважає це створенням преференцій для нашої авіації, що, своєю чергою, порушує засади конкуренції. Але як українська авіація розвиватиметься і зможе конкурувати з Boeing, Airbus чи Embraer, якщо ми в себе не створимо їй преференцій?

Якою ви бачите українську оборонну промисловість через 10 років?

— Мені важко судити, якою буде частка державної власності в ОПК, але я точно знаю: це не будуть на 100% державні підприємства. Мені хотілося б, щоб це були серйозні об’єднання, холдингові компанії, оснащені сучасним обладнанням та верстатним парком, які є конкурентними на світовому ринку, належать до 100 провідних компаній світу за своїми напрямками, повністю забезпечують потреби наших Збройних Сил та випускають якісну продукцію, за яку нас поважають у всьому світі. 

——————–

Олег Уруський народився 1963 року у Тернопільській області. У 1985 році закінчив Київське вище військове авіаційно-інженерне училище. У 1993–1996 роках очолював управління в Національному космічному агентстві України, а протягом 1996—2000-го — управління в апараті РНБО. У 2000–2003 роках — перший заступник голови Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України. У 2003—2005 роках очолював департамент у Секретаріаті Кабінету Міністрів. У 2005‑му призначений першим заступником міністра промислової політики. З 2014 по 2015 роки — заступник генерального директора державного концерну «Укроборонпром». У 2015-му був головою Державного космічного агентства України. У квітні 2020 року очолив інжинірингову компанію «Прогрестех-Україна». 16 липня 2020 року призначений на посаду віцепрем’єр-міністра України — міністра з питань стратегічних галузей промисловості України. Доктор технічних наук, лауреат державної премії в галузі науки і техніки, академік Міжнародної академії аеронавтики.