— Яку роль політика відіграє у формуванні спортивного порядку денного?
— Жодне суспільне явище не існує в бульбашці. Візьмімо кіно, у якому ми часто бачимо прояви пропаганди. Росіяни знімають свої телесеріали, де ФСБшники, «морські котики» та решта рятують їхню «необъятную родину». Американці, французи, британці знімають про своє, однак скрізь є частина пропаганди.
Спорт, як і будь-яке інше масове явище, залучає людей до перегляду своїх подій і до того, щоб вони вболівали за певних спортсменів.
У зв’язку із цим політики зрозуміли, що вони можуть використовувати цих людей і загалом змагання для просування як своїх інтересів, так і інтересів держави.
Коли ми говоримо про Росію, то вона робить дві дії, щоб прямо залучити політику до спорту. По-перше, використовує спорт і спортсменів для внутрішньої пропаганди. Це коли для президента (у цьому випадку — для Путіна) створюється його PutinTeam, куди залучають різних спортсменів, як-от Алєксандр Овєчкін (російський хокеїст), Єлєна Ісінбаєва (російська легкоатлетка) та інші. Водночас у Росії є люди, які недостатньо якісно аналізують інформацію або яким загалом байдуже на те, що відбувається в них у країні, однак вони цікавляться хокеєм і думають, що якщо Овєчкін підтримує Путіна, то за останнього треба голосувати. По-друге, Росія використовує спорт для зовнішньої пропаганди, для якої спорт важливий як демонстрація статусності країни. Вважається престижним, коли держава приймає потужні міжнародні змагання, як-то Олімпіада, чемпіонати світу з будь-яких видів спорту. Туди завжди приїжджають політики, які відкривають усі ці змагання, завжди чомусь там присутнє керівництво держави та керівництво Міжнародного олімпійського комітету або міжнародних спортивних інстанцій, до прикладу Джанні Інфантіно (президент Міжнародної федерації футболу) або Томас Бах (президент Міжнародного олімпійського комітету). Вони приїжджають, зустрічаються з російськими політиками, тиснуть їм руки, а потім відходять і кажуть, що спорт поза політикою.
Це очевидний самообман. Ми прекрасно розуміємо, що якщо умовно є якесь голосування за проведення чемпіонату світу, Ізраїль не проголосує за арабську країну, так само як Вірменія не проголосує за Азербайджан. Тобто, якщо ми говоримо, що спорт має бути поза політикою, тоді всьому спортивному світу треба відмовитися від прив’язки до країни, щоб місце проведення змагання не відігравало важливої ролі.
А допоки Олімпіади, чемпіонати світу з футболу, чемпіонати Європи з футболу та всі інші важливі змагання віддають певним країнам, доти це буде великою політикою, тому що гроші — політика — спорт, спорт — політика — гроші.
Усе пов’язане між собою, тому що не зможе країна провести Олімпіаду, якщо немає спортивних ковзанок, гірськолижних спусків і біатлонних трас. Відповідно, виділяючи кошти на побудову потрібної інфраструктури, керівництво держави заробляє собі із цього політичні бали.
І, до речі, треба визнати, що Україна тут далеко не в лідерах. Ще до початку повномасштабної війни говорили про можливість проведення Олімпійських ігор 2030 чи 2032 років в Україні. Але постало питання, де ці ігри проводити. Тож очевидно, що це такий самий спосіб як внутрішнього, так і зовнішньо політичного промо.
— На початку повномасштабного вторгнення багато спортивних федерацій заявили, що вони не будуть допускати російських спортсменів до міжнародних змагань. Однак уже зараз стає помітним, що тиск на росіян починає послаблюватися і їх допускають до змагань у певних видах спорту. Чому деякі спортивні федерації далі бойкотують росіян, тоді як інші намагаються повертати їх у спорт, навіть попри те що війна триває?
— Насправді відповідь і проста, і складна одночасно. Усе залежить від російського лобі в тих чи інших міжнародних спортивних федераціях та організаціях. Якщо воно серйозне, то зазвичай знаходяться певні зв’язки та можливість з кимось домовитися чи когось купити. Для когось це бізнес, як, наприклад, у дзюдо, десь є історичний зв’язок, як у фехтуванні, де колишній керівник федерації — російський мільярдер Алішер Усманов. А десь є цілковито бізнес-історія, як у тенісних лігах WTA й ATP, які існують як комерційні організації, тому зацікавлені в більшій кількості спортсменів, за допомогою яких вони можуть генерувати гроші. Те саме стосується й НХЛ (Національної хокейної ліги), яка є величезним бізнесом і в якій як грали, так і далі грають російські хокеїсти. Тобто, якщо це або велике лобі, або великий бізнес, тоді випиляти звідти росіян дуже складно.
Однак біда в тому, що ми говоримо лише про російське лобі, але ми не можемо говорити про українське лобі у світовому спорті. Звісно, в Україні є міністри, керівники організацій різних рівнів, які намагаються впливати на ситуацію та ухвалювати певні рішення на міжнародному рівні, однак якщо проаналізувати кількість росіян і проросійських чиновників, пов’язаних зі спортом, то Росія відіграє тут дуже серйозну роль. Вони роками займалися не просто спортом у контексті підготовки спортсменів, а спортивною дипломатією чи радше агресивним захопленням та охопленням різноманітних видів спорту.
А тепер просто подумаймо та порівняймо, хто з українців є в керівних органах міжнародних спортивних організацій чи федерацій. Їх просто на пальцях порахувати можна: Вадим Гутцайт — член виконкому Міжнародної федерації фехтування, однак очевидно, що самотужки він там нічого не змінить, тому що там Усманов; Андрій Павелко — член виконкому УЄФА, звинувачений у корупційних скандалах; Сергій Бубка — член Міжнародного олімпійського комітету, проти якого відкрито кримінальну справу в пособництві Росії; Валерій Борзов — ще один член Міжнародного олімпійського комітету, який меганеактивний. І ніби все. Допускаю, що когось міг забути, але суттєво це на ситуацію не впливає. І це ми говоримо про керівні органи найбільших світових спортивних організацій чи федерацій! Нас просто більше ніде немає! А подивіться на інші нації: угорці, румуни, болгари — десь керують, десь члени виконкому, а українців немає взагалі серед керівництва. І як тоді нам намагатися лобіювати свої інтереси? Тільки завдяки тому, що в нас є підтримка партнерів?
Ми знову, як бідні родичі, просимо допомоги в американців, у наших друзів поляків, шведів, данців, естонців, литовців, латвійців тому, що вони там десь якось є, а нас ніде немає. Росія ж роками цим займалась і намагалася захопити владу у світовому спорті.
А в нас спорт існував для багатих людей, які забирали собі українські національні федерації з певних видів спорту, однак це для них було як додаткове навантаження. Тобто якийсь великий бізнесмен або політик подумав: «Так, ану я собі там ще якусь федерацію під крило візьму». І от чи будуть ці бізнесмени думати над тим, щоб виховувати менеджерів, відправляти тих менеджерів у міжнародні організації? Це ж теж непросто. Треба вчитися, знати іноземну мову — словом, системно займатися спортивною дипломатією. У нас же ніхто й ніколи цим не займався. У нас усі федерації були зроблені так, аби було. До прикладу, Нестор Шуфрич, який є президентом федерації стрільби з лука. От яке в нього може бути лобі для України? Або Павелко, член виконкому УЄФА. Ну смішно. І в цьому головна проблема.
— На вашу думку, яких помилок припустилося наше міністерство після початку війни, щоб не допускати цього впливу лобістських груп росіян або білорусів?
— Мені здається, що перша й головна помилка полягає в тому, що в нас не було чіткої стратегії та розуміння того, чого ми все ж таки хочемо.
Якщо ми хочемо, щоб не було жодного російського спортсмена в цивілізованому світі й будь-де за межами Росії, то це, знову ж таки, просто самообман.
Тому що будь-яка розсудлива людина розуміє, що це неможливо. Це по-перше, а по-друге, чи ефективно це? Усе ж таки випилювати спортсменів заради випилювання спортсменів — не впевнений, що це абсолютно правильно.
Мені здається, що нам варто було із самого початку зосередити увагу не на тому, щоб спортсмени з російським і з білоруським паспортом не могли виступати на міжнародних змаганнях, а на тому, щоб міжнародні спортивні організації перевіряли цих спортсменів на предмет будь-якої підтримки війни, державного фінансування, використання їх як засобів пропаганди для російського злочинного режиму тощо. Сьогодні, якщо в тебе російський паспорт, є один дуже простий механізм, як обійти це. Ти пішов і змінив громадянство. Усе. Чого ми добилися? А ми там сидимо, стратегії якісь прописуємо.
Так, ми не вимагали від росіян, щоб вони підписували антивоєнні декларації, і не просто антивоєнні, а такі, які були б на користь Україні. До того ж те, що вже зараз ми будемо це вимагати (а я думаю, будемо), більше схоже на конвульсії з нашого боку. Мені здається, якби ми із самого початку почали вимагати від них робити якісь заяви про те, що вони проти цієї злочинної війни, це було б ефективніше. Чому?
Тому що нам не треба боротися з росіянами, для того щоб ми їх випиляли. Мені здається, ефективнішим було б, якби ми через спорт, фіксуючи факт того, що більшість російських спортсменів насправді підтримує війну, доводили, що це не лише війна Путіна.
Як не крути, але в європейській та світовій спільноті є думка, що спортсмени не винні. Тому варто відправляти своїх журналістів, щоб вони висвітлювали реальну позицію російських спортсменів, щоб наші спортсмени про це розповідали, але все це треба робити системно. Ми ж системно займалися тим, що ходили направо й наліво та кричали: «Ми проти Росії».
Гарним є кейс із тенісисткою Аріною Сабалєнка. І не так важливо, що вона насправді думає та яка вона людина, а важливо те, що, врешті-решт, від неї, топової тенісистки світу, прозвучала фраза, що вона нині не підтримує дії Лукашенка. Для кого ці слова були? Для нас? Ні. Вони важливі для європейської спільноти, для європейських уболівальників тенісу, яким щодня в соціальних мережах або через інші засоби масової інформації розказують, що не все так однозначно, що Путін та Лукашенка — молодці, що це Україна сама на себе напала тощо. І коли майже перша ракетка світу, топова спортсменка каже: «Ні-ні-ні, я не підтримую Лукашенка», то ті, на кого впливає ця пропаганда, можуть замислитися: якщо навіть Сабалєнка, білоруска, яка була за політику Лукашенка, тепер каже, що вона його не підтримує, то, напевно, й Україна все ж таки має рацію. Тобто так само, як її в Білорусі використовували для підтримки режиму Лукашенка, Україна могла скористатися цією ситуацією на свою користь. І так вийшло, що в цьому випадку скористалися. Тобто тут просто має бути хитріша гра, а наша гра абсолютно дерев’яна, банальна: ми проти, бо ми проти, якщо росіян допускають, то ми бойкотуємо.
І це друга помилка української спортивної влади — стратегія бойкоту або сам факт наказу про бойкот. Я сильно його критикував. Чому? Наказ складався з п’яти пунктів, і там було просто описано, що українцям не можна виступати на змаганнях, де є представники Росії та Білорусі. Його потім тричі змінювали, але ми самі не виконували той наказ уже тоді, тому що збірна України з футболу, наприклад, грає в одному турнірі зі збірною Білорусі. Формально наявність цього наказу мала змусити збірну України знятися з відбору. Ба більше, видів спорту ж більш як сотня. Деякі змагання проходять в один день, деякі тривають тиждень, деякі, як-от футбол, мають цілі кваліфікації. Плюс є індивідуальні, командні змагання, є клубні змагання, врешті-решт, де може бути якийсь росіянин.
До того всього я не вважаю абсолютною помилкою бойкот, але вкладаю в це трошки більше змісту, а саме те, що ми зробили пасивний бойкот. Тобто нічого не робимо. Є росіяни — нічого не робимо. Натомість ефективнішим був би активний бойкот, у якого можуть бути різні форми. Наприклад, та сама історія Ольги Харлан — теж свого роду бойкот. Але це активний бойкот, який пробудив усю спортивну спільноту. Не лише українську, а й світову. Дійшло навіть до Томаса Баха, який врешті віддав ліцензію українській спортсменці.
— Яким ви бачите майбутнє спортсменів з Росії у світовому спорті?
— Я впевнений, що спортсмени з російськими паспортами будуть виступати на Олімпіаді — питання лише в тому, за якими критеріями їх будуть допускати. Звісно, було б добре створити щось подібне до антидопінгового комітету, який би перевіряв росіян на предмет підтримки війни та дотримання олімпійських цінностей. Але нині в цьому напрямі нічого не робиться.
Тому нам треба зосередитися на тому, щоб знаходити докази, які підтверджують підтримку війни російськими спортсменами, і тим самим відсторонити їх від змагань. Якщо доказів не буде, тут уже нічого не вдієш.
Єдиний шанс, що росіяни не виступатимуть на Олімпіаді, — це якщо російська держава та Олімпійський комітет Росії все ж таки вирішать проводити альтернативні ігри та не дозволятимуть своїм спортсменам їхати на Олімпіаду. Гадаю, також будуть повернення й у неолімпійські види спорту. Тому що Росія не зупинилася, вона активно працює на цьому спортивно-дипломатичному поприщі.
Умар Крємльов, який є президентом Міжнародної асоціації боксу, побував у багатьох країнах Африки та Азії, і тим самим вони намагаються розширювати свій вплив. З командними видами спорту, я думаю, росіянам буде важче, тому що Міжнародний олімпійський комітет у цьому аспекті виступив доволі жорстко. Найперше це стосується футболу, і тут, знову ж таки, важливу роль відіграє фінансовий складник. Узяти, до прикладу, повернення на футбольну арену російських команд віком до 17 років. Спочатку їх допустили, а потім, після тиску європейських асоціацій, усе ж таки відмовилися від цього. Чому? Тому що фінансово незалежні асоціації, як-от британська, сказали «ні». Британська асоціація не залежить від УЄФА так сильно, як Федерація дзюдо Британії залежить від європейської асоціації дзюдо. Тому в тих видах спорту, де є велика кількість фінансово незалежних організацій і ці організації підтримують Україну у війні, повернення росіян буде найдовшим.
Олег Щербаков — український спортивний журналіст, головний редактор спортивного видання Tribuna.com з 2018 року. Розпочав свій шлях у виданні 2012-го. До 2014 року працював завідувачем інформаційного відділу в компанії «Севастопольська держтелерадіокомпанія» та був спеціальним кореспондентом у компанії «Телерадіостудія МО України Бриз».
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.