Олег Сенцов — відомий кінорежисер, сценарист і письменник, громадський активіст. У 2024 році на 58-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах відбулася прем’єра його документального фільму «Реал» про події українського наступу на Херсонщині 2023 року.
Перед українським прокатом кінострічки, який розпочнеться 20 лютого, Тиждень поспілкувався з режисером про особливості появи «Реалу», про звук у фільмі й реалії війни, а також про те, чи може мистецтво змінити світ.
— В одному інтерв’ю ви казали, що створення цього фільму — випадковість. Чому так сталося?
— Ми звикли називати це фільмом, хоча це не фільм, більше матеріал. Він з’явився випадково під час бою, яких у цьому відео не видно, а лише чути. Тоді камера ввімкнулася випадково, і я перевіряв, чи не загубив її, коли ми евакуювалися з підбитого «бредлі». Я не знав, що камера працює, і потім, коли передивлявся матеріали на флешці, то побачив цей файл, прокрутив його, подумав, що це якась маячня, і хотів стерти. Але вирішив переглянути, і мене накрили спогади, бо після тих подій минуло вже кілька місяців і в тому бою загинуло кілька друзів. Тому я показав відео друзям з кіноіндустрії і спитав, чи можна із цього зробити фільм, і вони відповіли: «Це дуже цікаво, незвично, можна спробувати». Тоді ми відновили звук, бо все інше лишилося незмінним: у відео немає монтажу й кольорокорекції. Бо «гоупро» пише дуже плаский звук, а ми не хотіли робити з матеріалу голлівудське кіно й додавати звук, якого немає. І ось коли «Реал» вийшов у кінотеатрі, це дуже потужне відчуття: багато моїх побратимів, коли дивилися, пригинали голову від свисту міни. Це вже рефлекс. Люди як у траншеях, так і в кінотеатрах. Головна перевага цього фільму в тому, що він надає уявлення, як відбувається справжня війна й що відчувають воїни в траншеях, коли ти нічого не бачиш, нічого не розумієш, у тебе немає інформації, хаос бою. І не треба думати, що у фільмі зображено невдах, які не знають, що робити, це плюс-мінус постійна така історія в будь-якому бою.
Кадри з фільму «Реал»
— Тобто звук — покращення того, що було, чи щось додали з бібліотеки?
— Ні, ми взяли звук, який записав «гоупро» й просто його поліпшили. Наприклад, чутно «бредлі», що їде поруч, ми беремо той звук, що є, кладемо його зверху й підсилюємо. Це була кропітка робота. Звукорежисери не були на війні, і я кілька разів приїжджав до них і консультував, як це звучить, як відновлювати. І звук у фільмі саме такий, бо, якщо взяти інші відео бійців, зняті на «гоупро», — вони змонтовані, у них більше екшну, але там завжди проблема зі звуком. Коли ви дивитеся знімання враження з коптерів, то там завжди додають звуки, бо мавік звук не пише. Але там робота проста, а в нас було все складніше. Бо відновити звук на рівні для кіно непросто.
— Прем’єра «Реалу» була на кінофестивалі в Карлових Варах. Як сприймають іноземці цей фільм? Бо, як на мене, людям, далеким від війни, дуже важко зрозуміти всі ці реалії, абревіатури, терміни.
— Мені це теж було цікаво, бо до прем’єри я його показував тільки фокус-групі, своїм кінематографістам. І в Карлових Варах було триста людей в залі: Вігго Мортенсен, місцеві фільмарі, критики, звичайні глядачі — різні люди. І 95 % з них ніяк не пов’язані з війною. Мені було важливо, як вони сприймуть мій фільм, бо в ньому багато хаотичної інформації, спочатку нічого не розумієш, потім дещо розумієш, багато повторів. Усе важкувато на слух сприймати, а їм ще й треба багато читати субтитри. І, на диво, сприйняли дуже добре. Вони зрозуміли, що там відбувається, бо мало хто показує війну саме такою, а вона така і є. Весь монтаж і постановчі сцени в кіно працюють за іншими законами, а тут відчуття війни стовідсоткове. Були дуже хороші відгуки в пресі від фахівців, і не просто: «Україна, війна, Сенцов — треба похвалити». Ні, люди справді писали про кіно й про свої враження. І всюди повторювалися слова «Impressive» («вражає») та «Immersive» («занурення»).
— Чи була у вас можливість побачити інші документальні фільми про цю війну?
— Я, на жаль, не бачив «Мирних людей», але знаю, про що це — перехоплені розмови орків з родичами. Я на початку війни цього наслухався, коли СБУ викладало записи. Це огидні розмови, я не можу їх довго слухати. Тому й фільм поки не дивився. Я бачив «20 днів у Маріуполі», дуже потужна робота. Бачив «Порцелянову війну», це трохи інше кіно.
— У «Мирних людях» звук не пов’язаний з картинкою. Він там окремий герой. У «Реалі» звук теж стає окремим персонажем?
— Це не тільки в моєму фільмі, це взагалі. Якщо ти піхотинець, то сидиш у траншеї і мало що бачиш. 90 % інформації на війні отримуєш через звук. І від рішень, які ухвалюєш на основі цих звуків, залежить твоє життя й життя твоїх підлеглих.
— Напевно, у вас багато записано схожих відеоматеріалів. Чому саме із цього фрагменту ви вирішили зробити фільм?
— Матеріалів не так багато. Часто військовики знімають побут, котиків, смажену картоплю, а коли бойові моменти — то там лише «гоупро», і якщо ти його ввімкнув, тоді щось вийде, але це ж треба не забути, бо часом не до того. А буває так, що камера задерлася: я так в одному бою годину знімав небо й верхівки дерев. Часто просто забуваєш знімати, бо в мене обов’язки командира й треба керувати людьми та процесом. Бо коли щось відбувається, то насамперед хапаєшся за автомат і радейку, а не за камеру, бо ти не оператор. Та й коли ввімкнув, то бій — це довго, лише в кіно все швидко. Бій із «Реалу» тривав вісімнадцять годин, а фільм — півтори години. З інших наявних матеріалів ми зробили два ролики, де поєднали матеріали з моєї та інших «гоупро», дещо змонтували, щоб була сильна історія. Я викладав у себе на фейсбуці, 2024-го й 2023-го, дві операції: одна вдала, друга невдала. Вони звичайні, ви таких багато бачили. А якраз «Реал» дуже виділяється підходом, тому ми вирішили робити його.
— Зараз багато документальних фільмів, то як ви визначаєте межу, що можна показати із цієї війни, а що — ні?
— Не знаю. Як гинуть люди? Ти не завжди це бачиш. Буває, на твоїх очах розриває побратима. Буває, бачиш поранення. Інколи — загибель, але частіше чуєш в радейку. Це ж не так, як у кіно, де хтось виходить і каже: «Усе, пацани, нам кінець, прощавайте». Щось таке буває дуже рідко. А так людина просто припиняє виходити в ефір, і настає тиша, яка триває часом годинами чи днями. У мене було під Бахмутом 2022-го. Він — командир роти, і ми перебували в його розпорядженні. Не може дійти до мене в бліндаж через великий обстріл, тому каже мені почекати, ми спілкуємося щодо корегування й іншого. А тоді в ефір виходить інший хлопець і каже: «Бограт — 200». І все, отак воно буває.
Кадри з фільму «Реал»
— Як ви вважаєте, зараз нам важливіше знімати ігрове кіно про війну чи неігрове?
— Я не вважаю, що хороше ігрове кіно про війну можна зняти під час війни. Приклади є. Зокрема ті, що знімали в Голлівуді в 1940-х. Але це здебільшого пропаганда, і воно ніколи не було високохудожнім. Усі найкращі фільми про війну і в Європі, і в Америці знімали вже після війни. Коли вже всі трохи охололи. Я не прихильник того, щоб зараз знімати художнє кіно про війну. Зараз якраз момент документального кіно, фіксації: іди й знімай. Коли закінчиться, тоді можна розповісти про спогади, додати рефлексії та зробити художнє кіно. Якщо показувати всю правду війни, як вона є, то це буде жахати. Не тим, що когось убивають, відірваними руками й розчленованими тілами або траншеями з тілами — штука не в цьому. А в несправедливості, жахітті людському не самої війни, а рішень, подій, які бувають дуже несправедливі, неправильні, помилкові, які призводять до трагічних наслідків. Якби люди знали, які в нас рішення ухвалюють на війні, яких ми зазнаємо непотрібних втрат через людську брехню, чи підлість, чи бажання вислужитися й підставити інших — увесь цей людський бруд. Оце найнеприємніше на війні. Багато ветеранів не хочуть про це говорити, бо вони в цьому брали участь або просто були поруч — оце найнеприємніше на війні. Втрати — так, їх ні з чим не порівняти, але несправедливість — це найгірше.
— Чи може мистецтво змінити світ? Чи може конкретний фільм змінити людину?
— Кіно зокрема й мистецтво взагалі — це soft power («м’яка сила». — Ред.). Ця сила працює повільно й поступово, на майбутнє й завжди має кумулятивний ефект. Це не те, що подивився фільм — і одразу став іншим, або русня подивиться кіно про Україну й змінить свою думку. Ні, так не буває. Коли мене запитують за кордоном: «Чому ви вибрали автомат, а не залишилися з камерою?», я завжди кажу, що коли по ваших містах їдуть танки, то вже запізно співати пісні, ви цим їх не зупините. Але й пісні та інше мистецтво, яке підтримує і показує нас і нашу війну, — дуже потрібне, щоб ми фіксували цю війну в нашій пам’яті й у пам’яті наступних поколінь. Але все одно мине тридцять років, і для дітей ця війна буде як для нас Друга світова — як розвага, як травнева лінійка, як ветерани, що приходять у школу побрязкотіти медалями й щось порозповідати. Зараз я краще став розуміти інші війні, коли побував на цій, бо всі війни однакові. Моє кіно має тільки одну мету: розповісти про цю війну, розповісти про це жахіття, про всі негаразди й несправедливість, щоб уникнути наступної війни.
Олег Сенцов народився 1976 року в Сімферополі. У 1993–1998 роках навчався в Київському національному економічному університеті. Відвідував кінематографічні курси в Москві. У 2008-му став співзасновником компанії «Край Кінема». У 2012 році дебютував з першим повнометражним фільмом «Гамер» на міжнародному фестивалі в Роттердамі. Активний учасник Євромайдану. Після початку тимчасової анексії Криму Росією часто їздив у рідний Сімферополь, де намагався організувати мітинги «За єдину країну», а також постачав продукти й усе потрібне українським військовикам у Криму. 10 травня 2014 року його затримали в Сімферополі російські силові структури й 25 серпня 2015 року засудили за звинуваченням у тероризмі до двадцяти років позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії суворого режиму. 7 вересня 2019 року Олега повернули в межах обміну російських злочинців з України на українських військовополонених з РФ. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він приєднався до сил тероборони. На грудень 2023 року Олег Сенцов у званні молодшого лейтенанта ЗСУ обіймав посаду командира штурмової роти 47-ї бригади. Лауреат премії Сахарова за свободу думки Європарламенту (2018) і Національної премії України імені Тараса Шевченка (2016). Режисер фільмів «Гамер» (2011) і «Номери» (2019). Його фільм «Носоріг» (2021) здобув нагороду як найкращий художній фільм на Стокгольмському міжнародному кінофестивалі.