Стрічка «Носоріг» — це фільм, у якому розгул криміналітету 1990-х в Україні показано без найменшої дрібки романтики, радше навпаки. Чи мав би головний герой стрічки в реальному житті вибір, ким йому бути? Які опції ви для нього залишаєте й чому?
— Вихід є завжди. Питання лише в тому, що він може бути або простим, або складним. Тобто є дорога складна, а є проста. Мій головний герой на прізвисько Носоріг у своєму житті обирав прості рішення. Хлопці того часу, який я й сам добре пам’ятаю та можу відтворити, не мали багато варіантів. А були вони здоровими, агресивними, сильними й мали друзів. Бізнес вважали непрестижним, незрозумілим, ризикованим, до того ж він потребував доброї кебети. Слово «комерс» тоді було трохи образливим. Поліцію й армію не дуже шанували, а інших варіантів для реалізації, вважай, і не було. Тому хлопці йшли в кримінал.
Власне, навіть за таких умов мій головний герой мав вибір, і це у фільмі показано, однак він завжди вибирав неправильно. Наприкінці, коли він загнав себе в безвихідь, то зрозумів, що нічого не має, й покаявся. Але покаятися на словах він не може, бо є людиною дії. Тому покаяння в нього відбувається через біль.
1990-ті роки та кримінальна історія — це тільки тло. Мені важливо показати героя, конкретну людину, її зміни, надлом. Щодо цього не все вдалося так, як я хотів. Тим паче, йдеться про дуже серйозний задум. Сергій Філімонов добре зіграв головного героя й отримує за це відзнаки. Але, як завжди, багато чого можна було зробити краще. Як режисер я бачу багато своїх невдалих і слабких рішень.
Меншість з причетних до кримінального світу 1990-х, про який оповідає ваша стрічка, пробилася до вершин бізнесового й політичного життя нашої країни. Що дало їм змогу вижити, впливати на порядок денний нашої держави, стати однією з причин Революції гідності та нинішньої російсько-української війни?
— Першими бандитами були афганці — ті, хто прийшов з війни й не міг знайти свого місця в мирному житті, а тому пішов у рекет. Після них настав час спортсменів, тобто хвиля Носорога. Усередині 1990-х почали підіймати голови міліція й прокуратура, які взялися воювати з криміналітетом не як із паразитарним для нашої країни явищем, а як із конкурентами — розумієте? Вони або заходили на поле харчування банд, або харчувалися їхнім коштом. У стрічці я показую, як змінюються господарі нашої країни, які будуть визискувати легальний і тіньовий бізнес на гроші.
Справді, майже всі ті хлопці загинули, лише одиниці з них пробилися нагору. Про це якраз і сказано в моєму фільмі. Янукович і його команда — це «носороги», які вижили, хоча багато хто не зчитує цього в моєму фільмі. Іноземним журналістам я пояснюю все під час зустрічей, коментую на показах закордонних кінофестивалів. Цікаво, проте в нас, в Україні, мало хто розуміє, що стрічка «Носоріг» оповідає саме про це. Певним чином це кіно про причини Майдану й Революції гідності, коли колишні «носороги» майже роздерли Україну.
Вижити їм допомогло те саме, що дає змогу виживати звірям у природі, тобто еволюція. Звірі підлаштовуються до нових умов, змінюються й так виживають. Ті, хто зміг пристосуватися, зрозуміли, що бігати й стріляти, вкладати гроші в дорогі вечірки та машини вже не на часі. Їх зацікавила приватизація, придбання підприємств. Також вони зрозуміли, що з міліцією краще домовлятися, бо вона стає потужною силою. Ті, хто вижив, вловили момент, коли міліція почала все «кришувати» за 10%, а не за 50% і створила бандитам потужну конкуренцію. Це привабило тодішніх легальних і напівлегальних комерсантів, бо так виявилося дешевше, до того ж і захист був кращим. Не забуваймо, що тодішні банди були «безпрєдєльщиками», й ніхто не знав, що буде завтра. Ці фактори впливали, і ті, хто вчасно зрозумів, як і куди рухатися, вижили. Вони стали або успішними бізнесменами, або подалися в політику. У нас досі багато вихідців з кримінального світу 1990-х, хоча, думаю, з часом їх ставатиме менше. Це покоління відходить, але їхній вплив залишається. Ідеться не лише про те, що хтось був у бандитському русі й так жив, а й про те, що така особа передає це іншим. Чому в нас процвітає радянщина, отой «совок»? Людей, які жили в СРСР і добре його пам’ятають, уже менше, ніж тих, хто не застав того часу. Але ці особи й далі культивують «совок» у своїх родинах і серед інших. «О, це було в Союзі добре й оте було класно!» — саме такі уявлення вони пропагують.
Ви занурюєте глядачів стрічки «Носоріг» в атмосферу українського промислового міста 1990-х, показуєте його широку панораму — від промзони до ринків. Де і як ви шукали локації, щоб відтворити нині ту епоху?
— Якщо говорити про локації — скажімо, рідну хату й вулицю головного героя, то десь ми ставили старіший паркан, а десь закривали елементи простору чи змінювали їх. Чому ми зі знімальною групою поїхали до Кривого Рогу? Бо там багато таких локацій. У цьому місті ми зняли 70 об’єктів — а це чимало для кіно, великий обсяг роботи. Я хотів максимально реалістично показати широку картину 1990-х. Тому Кривий Ріг став для нас благодатним ґрунтом.
У стрічці є епізод у гуртожитку, у якому, за сюжетом, мешкає сестра головного героя. Знаєте, що в цій сцені з гуртожитком найстрашніше? Те, що це реальний гуртожиток у Кривому Розі. Ми зайшли в ту кімнату, пройшлися коридором, замінили новий телевізор на старіший, повісили гардину, що закрила нову шафку, й поставили зовсім трохи реквізиту. Додали макраме — і все, маємо кімнату з антуражем 1990-х. Ось це страшно. Мешканці цього гуртожитку, діти й бабуся з цигаркою, перебувають у коридорі, який десятки років не ремонтували. Ми поставили камеру, попросили їх пройтися — і зняли сцену.
Лікарняний коридор, який ми зафільмували і який глядач бачить у стрічці, теж справжній. У ньому довелося буквально трішки додати інвентарю. Це локації, які не потребували багато змін, щоб відповідати часу дії фільму.
У вашій стрічці не бракує реалістичних сцен насильства й жорстокості. Як страшні за своєю суттю дії та речі вам вдалося показати спокійно — так, щоб вони не заступали собою головні сенси вашого фільму, а радше посилювали їх?
— Я не ставив собі за мету створити страшне кіно. Не люблю насильства й кримінальних драм. Хочу знімати про те, на чому знаюся. Тому намагався максимально реалістично показати саме цю тему. Це справді жахливий світ. Фільм починається весело, там є весілля, рух, дискотеки, щось класне — і від нього ми йдемо до темного сараю, до сцени серйозної кривавої «розборки» між двома бандитами. Це розплата за скоєне, дуже важлива тема для Носорога, який, проте, навіть тоді не зовсім розуміє, що проблема в ньому самому. Що він сам загнав себе до цього сараю, а не хтось інший.
Ця сцена вдалася — й вона впливає на глядача, але моєю метою не було показати, як когось убивають чи ображають. Я не режисер-атракціоніст, якщо говорити про те, куди хочу рухатися та що мене цікавить.
Одна з тем, яку можна назвати наріжною для фільму «Носоріг», — це питання впливу оточення на формування кожного з нас змалечку. Чому тема дитинства важлива, зважаючи на інші теми, які ви розкриваєте у фільмі?
— Як сказав колись Сент-Екзюпері, усі ми родом з дитинства. Кілька століть тому погляд на дітей був як на маленьких дорослих. Тоді ще не розуміли, що дитинство — важливий період становлення кожної людини, а діти — зовсім інші істоти, які ще тільки формуються. І ліпити щось із них треба дуже обережно.
У ХХІ столітті ми почали інакше ставитися до дітей та їхніх проблем — як до особистостей. А також до отриманих у дитинстві травм і вражень, зокрема й через книжки, фільми, людей, які нас сформували. У 10–11 років особистість уже сформована. Так, її можна корегувати, але основа вже є, і цей період найважливіший. Усі ми народжуємося дуже схожими, але чомусь стаємо різними людьми, коли виростаємо. Звісно, впливають гени, але також дуже важить оточення дитини та спосіб її життя.
Дитинство — це час, який сприймаєш як щось дуже світле, зрозуміле й цікаве. Я вже десь писав думку, що кожна дитина страждає через свій вік і зріст та хоче швидше стати дорослою, але коли дорослішає, то завжди сумує за дитинством.
Про Крим знято небагато фільмів українських кінорежисерів. Які історії про цей півострів лишаються поза кадром? Які з них ще варто розповісти?
— Мене часто запитують: мовляв, я маю досвід Майдану, анексії Криму, ув’язнення, але чому нічого про це не знімаю? У нас триває війна, окупація Криму, чому ж я не стаю взірцем правильної української пропаганди або просування нашої позиції? Я — лауреат премії Сахарова, а знімаю кіно про 1990-ті й найближчим часом не планую нічого робити про окупацію Криму тощо?
Зрозумійте, це для мене дуже важка тема. Людині, яка не виросла в Криму чи на Донбасі, не виїхала звідти, особливо через п’ять років таборів, важко зрозуміти, як це — втратити частину своєї Батьківщини, не мати змоги туди повернутися. Це біль, який важко передати й про який загалом нестерпно говорити. Тому я дуже вдячний тим, хто про це може говорити та знімати кіно, але я поки що не можу. Колись, якщо в мене з’являться ідеї, бажання, відчуття, що так, я готовий про це говорити, знаю й можу багато розповісти, я це зроблю. А поки що, крім болю, таких думок немає. Знімати про Крим щось нейтральне, поза темою анексії й окупації, взагалі неможливо. Цього не обійти.
У мене був чудовий сценарій про оборону Севастополя в 1941–1942 роках, точніше, задум на етапі опрацювання. І я відклав його на невідомо скільки років. Для мене цей епізод передусім про злочин радянської влади, яка бездарно здійснювала цю оборону. Тоді багато людей загинуло, потрапило в полон і постраждало. Тому важливо було глянути на Другу світову війну крізь таку призму. Задум цей постав ще в домайданівські часи. Зараз не можу знімати кіно про ці історичні події, бо нині Севастополь і Крим контролює Росія, окупант. Такі зйомки стануть радше їм на руку, ніж нам.
Чи чути сьогодні голос України на міжнародній культурній арені? Що українські митці можуть зробити, щоб він лунав потужніше і щоб до нього світова спільнота активніше дослухалася?
— Стрічка «Носоріг» — це фестивальне кіно, і воно успішне, бо належить до групи тих кінострічок, які мандрують світом. Приїжджаю на різні кінофестивалі й бачу, що цей фільм є серед інших, визнаних, найкращих кінофільмів. Мені приємно, бо це означає, що мене визнають на світовому рівні як режисера, а не тільки сприймають як політв’язня. Мені це дуже важливо. Моя стрічка має хороший комерційний успіх, бо багато європейських країн купили її для дистрибуції, до того ж процес укладання нових контрактів триває. Фільм «Носоріг» придбало німецьке й французьке телебачення, також його покажуть на одній з великих світових онлайнових кіноплатформ.
Читайте також: Вікторія Амеліна: «Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації»
Десять років тому в мене був великий тур з фільмом «Гамер», і всі сприймали так: «Звідки ти, хлопче? З України? А що, там знімають кіно? А-а-а, на фотоапарат за $20 тис.? Зрозуміло…». Це був один тип ставлення до України. Через десять років українські фільми майже завжди присутні на кінофестивалях класу А в Каннах, Венеції, Берліні. Нещодавно на кінофестивалі Sundance українська стрічка «Клондайк» здобула приз за найкращу режисуру.
Відбувається постійно копродукція, де українська сторона є або мажоритарієм, або міноритарієм. Наприклад, згадаймо фільм «Цензорка» словацького режисера Петера Керекеса, зняту в копродукції Словаччини, Чехії й України. Зйомки цього кіно відбувалися в Україні, на території одеської в’язниці. Це дуже цікаве кіно, фестивальний хіт, який дивляться, і глядачеві воно цікаве.
Митці, які просувають Україну у світі, роблять усе, щоб на нас дивилися не тому, що ми сірі й убогі, бо на нас напала Росія. Ні, ми робимо продукт, цікавий на європейському рівні, — і художньо, й комерційно. За десять років маємо велетенський прогрес і багато роботи. Дуже вдячний усім своїм колегам, які постійно працювали для України й просували її в європейському творчому, культурному полі та для інтеграції з ним. Те, що ми співпрацюємо з фондом Eurimages (європейським фондом підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт. — Ред.), — це наше визнання того, що ми граємо з ними на одному полі. І це дуже класно.
Їжджу світом, зустрічаюся з різними політиками, громадськими та культурними діячами й бачу, що їх цікавить Україна. Бо від 1990-х вона в їхніх очах зробила велетенський прогрес. Україна була колишньою радянською колонією, далі пройшла крізь час розгулу бандитизму, опісля — час режиму Януковича, революцію й війну. Країна рухається, змінюється, стає дедалі більше європейською. На українців дивляться як на потужних борців. Зараз бачимо хвилю підтримки нашої країни на тлі загрози нового російського вторгнення. Це засвідчує, що ми є і в культурному, і в політичному контексті теж.
Чи вистачає українській кіноіндустрії фахівців, щоб знімати й успішне авторське фестивальне кіно, й успішні комерційні стрічки? Якщо ні, то як цю ситуацію можна було б поліпшити?
— У мене невеликий режисерський досвід, лише два фільми. Думаю, нам є над чим працювати професійно, бо українська кіноіндустрія за десять років виросла з нуля до певного рівня. Однак треба рухатися далі, щоб ми не тільки виробляли кіно у співпродукції, а й були майданчиком для зйомок європейських та американських стрічок в Україні. Один з моїх наступних проєктів зніматимемо в співпродукції, а ще один хочу зробити в Україні, але англійською мовою з американськими продюсерами, грошима та акторами. Хочу показати іншим, що тут можна знімати проєкти світового рівня й до того ж професійно. У цьому сенсі ми ще доволі слабкі, бо маємо мало кіноренталів і мало фахівців. Але попит породжує пропозицію. Запит на серіали в нас є, та й фахівці також. Але там свій спосіб виробництва. А запит на зйомки кіно — це питання.
Команд, які приїжджають в Україну знімати своє кіно, поки що дуже мало. У нас є компанія європейського рівня Patriot Rental, що надає в оренду кінообладнання та забезпечує кінозйомки. Також є продакшн RadioaktiveFilm, що працював з Голлівудом, Нетфліксом тощо. Наприклад, він брав участь у створенні серіалу «Чорнобиль» («Chernobyl», 2019) для HBO. У нас є фахівці, які це роблять, але це не відбувається широко, бо загалом українська кіноіндустрія не надто широка. Ідеться і про внутрішнє виробництво кіно, й про майданчик для знімання, куди закордонні команди можуть приїжджати працювати. Як голлівудські режисери їздять на зйомки до Чехії, бо там просто дешевше. Україна такого поки що не пропонує. Навіть попри те, що президент Зеленський на початку своєї каденції казав, що ми маємо цього прагнути, та поки що руху в цьому напрямі або немає, або він надто незначний. Так, наче розв’язали питання з поверненням кешрібейтів (мова про інструмент повернення частини кваліфікованих витрат на виробництво кіно — Ред.), але ж ідеться не тільки про них. Маємо ставати майданчиком для зйомок і власного кіно, і закордонного. Це збільшить приток грошей до України, підвищить рівень наших кінофахівців та дасть змогу просуватися далі.
Зараз фільм «Носоріг» перебуває в прокаті. Але знаєте, скільки в Україні кінотеатрів? 200 на всю країну, разом з тими, що розвалюються десь по райцентрах. А сучасних залів маємо менше за сотню. Для населення України це дуже мало. Польща має в десятки разів більше кінотеатрів. Це дає їй можливість розвивати внутрішнє кіно та заробляти більше грошей, щоб кінобізнес працював. Польське кіно має внутрішній ринок збуту, розумієте? Нам теж треба рухатись у цьому напрямі, бо люди хочуть дивитися українське кіно. Це засвідчують і кінофестивалі, й касові збори кінотеатрів, що потрохи зростають. Відсоток вітчизняного виробника в їхньому боксофісі постійно збільшується, і це добре. Це серйозна історія, бо розвиток кіноіндустрії не створити одним указом президента. Потрібно робити практичніші, зрозуміліші кроки. Сподіваюся, що ми це в будь-якому разі здолаємо, бо українці хочуть знімати класне кіно й дивитися класне кіно.
Як досягти того, щоб стрічка українського кінорежисера здобула премію «Оскар»? Власне, така відзнака важлива для українського кіно чи вона не має жодного значення?
— З європейськими кінонагородами все зрозуміло. Українські режисери та українські фільми їздять на кінофестивалі класу А. Хоча найголовніших їхніх нагород ми поки що не здобули. У нас немає ні «Золотої пальмової гілки», ні «Золотого лева», ні «Золотого ведмедя». Але, думаю, ми їх здобудемо рано чи пізно, бо активно до цього наближаємося. Хтось та й вистрелить.
Читайте також: Анна Ставиченко: «Культура й музика — це частина присутності будь-якої країни на світовій мапі. І на цьому не можна економити»
З «Оскаром» історія сумніша. Кожна країна номінує спочатку свою кінострічку, яка потрапляє до світового списку номінованих на відзнаку фільмів. Другий етап — формування короткого списку, до якого обирають потужних претендентів, десь близько 15 фільмів. Потім іде етап потрапляння до певної номінації, куди відбирають п’ять-сім стрічок, режисери яких приїжджають на церемонію нагородження. Ну, й власне нагородження переможця. Українські кінострічки, на жаль, жодного разу не потрапили до короткого списку номінованих на «Оскар» іноземних фільмів. Щоб потрапити до основної номінації на премію Американської кіноакадемії, треба зняти фільм англійською мовою. Хоча є приклади фільмів у європейському стилі, не суперкомерційних, які здобували «Оскара». Свіжий приклад — данська стрічка «Ще по одній» («Druk», 2020) режисера Томаса Вінтерберґа. Це авторське кіно, що отримало непогану касу й низку нагород, зокрема премію «Оскар».
Якщо скажу, що я сам не хочу отримати «Оскара», чи щоб його отримали інші українські кінорежисери, це буде неправдою. Про цю відзнаку мріє кожен режисер. А для цього просто треба й далі працювати та знімати фільми. Ми поки що перебуваємо на початкових етапах рівня не тільки європейського авторського, а й комерційного кіно. Прикладів української комерційної стрічки, яку чудово продали б у Європі або в США, майже немає. Це важко зробити, особливо якщо конкуруєш з американцями, у яких інші бюджети, підходи, рівень. Але це треба робити, бо така практика додає престижу твоїй країні. Якщо всі чують, що ми десь перемогли, то вболівають за нас. Ідеться про поштовх для всієї мотиваційної індустрії: якщо ось тут ми змогли перемогти, то й там теж зможемо. Так починається рух уперед.
———————————
Олег Сенцов народився 1976 року в Сімферополі. Кінорежисер, сценарист і письменник, громадський активіст. У 1993–1998 роках навчався в Київському національному економічному університеті. Відвідував кінематографічні курси в Москві. У 2008-му став співзасновником компанії «Край Кінема». 2012-го дебютував з першим повнометражним фільмом «Гамер» на міжнародному фестивалі в Роттердамі. Активний учасник Євромайдану. Після початку тимчасової анексії Криму Росією часто їздив у рідний Сімферополь, де намагався організувати мітинги «За єдину країну», а також постачав продуктами й усім необхідним українських військових, які перебували в Криму. 10 травня 2014 року його затримали в Сімферополі російські силові структури й 25 серпня 2015-го засудили за звинуваченням у тероризмі до 20 років позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії суворого режиму. 7 вересня 2019 року Олега повернули в рамках обміну російських злочинців з України на українських військовополонених з РФ. Лауреат Премії Сахарова за свободу думки Європарламенту (2018) та Національної премії України імені Тараса Шевченка (2016). Режисер фільмів «Гамер» (2011) і «Номери» (2019). Його фільм «Носоріг» (2021) здобув нагороду як найкращий художній фільм на Стокгольмському міжнародному кінофестивалі.