Як би ви окреслили найголовніші проблеми нашої країни?
— Ми суттєво відстаємо в інноваційних речах. За останні роки економічна політика була спрямована радше на виживання, аніж на розвиток. Пандемія тільки загострила ці тенденції, хоча водночас і дала величезні можливості для сировинних галузей. Наші проблеми традиційні для суспільства, що розвивається: система підлаштовується під кон’юнктуру, чіткої стратегії немає, куди рухаємося — незрозуміло. Не буває вдалих моделей без стратегічного бачення. Економічні відносини часто визначають політичні, що можемо бачити на прикладі США, Китаю та Євросоюзу. Основними для будь-яких протистоянь чи союзів між країнами є саме економічні аспекти. Україна в таких відносинах нарешті має позбутися ролі об’єкта та набути суб’єктності — а для цього потрібно використовувати можливості та потенціал територій, що не є можливим без стратегії.
Ми визначили свій політичний вектор: ми хочемо в Європу, це зрозуміло і це світоглядно та ментально підходить більшості українців. Але водночас ми перебуваємо в непростій політичній та економічній ситуації: пандемія фактично поділила весь світ на кластери за інтересами, і політика використовується лише як інструмент. На мою думку, Україна сильно сфокусована на політиці й натомість дуже мало — на економіці: треба робити територію з інноваціями, переставати бути сировинною державою та формувати чіткий напрямок руху. На чому тримається наша економіка сьогодні? Сировинний напрямок — аграрний сектор та залізна руда, ІТ та ті наші громадяни, які працюють за кордоном. На цих «стовпах» економіка України протримається ще наступні три роки. Але за рахунок цікавості до нашої сировини інших держав, зокрема країн Азії (Японія, Корея, Китай, Індонезія, Філіппіни), Україна може отримувати інвестиції наперед і вкладати ці кошти в розвиток територій та елементи доданої вартості, а це інноваційні речі.
Читайте також: Контури нового розламу
Також ні для кого не секрет, що весь світ рухається в бік загальної інфляції. Розвинені країни Європейського Союзу і США замість боротися з нею, підійматимуть рівень доходу населення. І це дає можливість накопичити в економіці надлишкові фінанси. Наступні три роки Україні не будуть потрібні гроші: залізна руда, зернові та олійні — трендові речі, що забезпечать величезний притік коштів. Надходження від наших емігрантів, хоч як це дивно, за останній рік зросли на 8% і далі зростатимуть. Розвиватиметься також і ІТ. Тож слід зосередитися на збільшенні внутрішнього попиту — а це буде можливо, якщо зросте дохід населення. Розвиток виробництва, інфраструктури та стимулювання власної території будуть першочерговими.
Всі говорять про Польщу як про «диво». Але не забуваймо, що Польщі вдалося залучити $40—50 млрд на самому початку свого розвитку. Дива не буває — просто треба інвестувати в інфраструктуру, додану вартість та покращувати всі державні інституції: вдосконалювати суди, викорінювати корупцію, реформувати державне управління. Принцип приватної власності забезпечить прозорість, відсутність корупції та надходження до бюджету. Якщо вирішиться питання з державними підприємствами (більшість з них необхідно приватизувати), 90% корупції в Україні зникне, бо ці підприємства є «годівницею» для всіх депутатів, чиновників і міністрів.
Якою, на ваш погляд, є найефективніша модель співпраці бізнесу та держави?
— Бізнес платить податки, а держава забезпечує йому все необхідне для функціонування зі свого боку та представляє його на зовнішніх ринках. Я не вірю в партнерські відносини між бізнесом і державою, хоча десь у світі вони, можливо, й існують. Держава підключає інфраструктуру, забезпечує платформу — а бізнес є більш живим, рухливим. Проте дуже вагомою є роль держави щодо зовнішньої політики, її представницька функція для просування своїх товарів та послуг. У цьому сенсі Україна пасе задніх: це я можу сказати зі свого досвіду. Навіть російські «розвідники» значно більше націлені на просування свого продукту, ніж ми.
Якими є головні пріоритети для уряду як органу, відповідального за економічну політику?
— Уряд — це виконавчий орган влади, фактично це менеджмент країни. Тож перш за все уряд має розробити стратегію розвитку економіки. Він має розуміти, яким є наше місце в світі, куди ми хочемо рухатися, чи цікаві ми світові. Друге — це механізм підвищення доходів населення. Ці два механізми стимулювання економіки уряд повинен задіювати, не провокуючи сильних спалахів інфляції, залагоджуючи переходи та усвідомлюючи, де можна використати інноваційні підходи. Ще одне завдання уряду — це зовнішня політика: ми не можемо жити відокремлено від економічної системи світу. Має бути вибудувана політика комунікації зі світом через економічне зацікавлення — а отже, треба думати, як зробити так, щоб світ зацікавився нами. Кому ми цікаві зараз? По-перше, це країни Близького Сходу й Північної Африки, і це традиційно «наші» ринки, а по-друге — азійські країни, про які я вже згадував, а також Океанія. Саме ці останні, величезні за об’ємами, стануть драйверами світової економіки на найближчі 20—30 років. Від них ми можемо отримати значний фінансовий ресурс на розвиток своїх територій. Тож на цьому етапі нам потрібні люди, які просуватимуть наш продукт.
Візьмімо, наприклад, Грузію. За короткий період після воєнної агресії Росії вони залучили близько $4,5 млрд грантів від Європейського Союзу. Їхні емісари були і в Європі, і в Азії, в Японії та Кореї. Це дало поштовх для розвитку цій невеликій території. Мають бути люди, які представляють інтереси бізнесу за кордоном і допомагають великим світовим гравцям заходити на наші ринки. В цьому я і бачу основне завдання уряду.
Чи є у вас та вашого бізнесу план на випадок наростання російської агресії?
— Наслідки війни спрогнозувати неможливо. Тож робитимемо те, що і всі українські компанії та всі українці: житимемо в умовах війни та захищатимемо свою державу, спрямовуватимемо ресурси на це. Сподіваємося, що до цього не дійде, але будемо до цього готові. У Криму ми втратили активи на сотні мільйонів доларів. Чотири птахофабрики, комбікормові заводи, інкубатори… 2014 року наші офіси в Луганську, Донецьку та Криму були знищені. Ми вже бачили наслідки війни — ніхто не компенсував нам нічого, війна забирає все.
Є таке поняття — «прокляття ресурсної економіки». Чи згодні ви з тим, що земля, хоча й збагачує нас, але не сприяє технологічному розвитку?
— Якщо ви дасте гроші своїм дітям і вони їх просто витрачатимуть — фактично ви зробите їх безпомічними. Але водночас вони отримають змогу, наприклад, вчитися і розвиватися. Те саме і з землею: перш за все це можливість, яка у нас з’явилась, і ми нічого для цього не робили. Це хороша земля, що точно є однією з цікавинок нашої держави. Якщо повертатися до питання ринку приватної власності — це питання він давно вже вирішив би. Є спекуляція політиків, які забрали у людей можливість володіти землею та використовувати свою власність. Це політичний інструмент, експлуатація маргінальності населення. Проте це не зможе тривати довго: люди розумнішають, їздять за кордон, і дурити їх далі не вийде. Ринок землі повинен бути відкритим.
Читайте також: Юрій Гусєв: «Для нас головним завданням є забезпечити ЗСУ якісною й сучасною технікою та озброєнням»
Ясна річ, Україна з постачальника сировини повинна перетворитися на постачальника протеїну. У світі немає дефіциту зерна й олійних культур, але є дефіцит протеїну. Так, комбікорм — це 75% вартості м’яса птиці, 76% вартості яєць, 80% — свинини тощо. Треба переробляти сировину в додану вартість та стимулювати її елементи: робочі місця, рівень доходу і та додана вартість, яка маржинується в податки. Нам необхідно розбудовувати переробну промисловість в аграрному секторі. Нашою проблемою в найближчі роки не буде дефіцит валюти, але може стати малий дохід населення. І якраз уряд цю проблему має вирішити.
Чи не вважаєте ви, що існує ризик перетворення України на таку собі Аргентину, яка є великим аграрним гравцем, але малорозвиненою країною?
— Знову-таки, це питання підходу. Є Бразилія, за територією не менша від Аргентини. Але в Аргентині соціалістична модель управління та експлуатується популізм. А Бразилія змогла трансформувати свої економічні впливи в політичні: вона постачає не лише сировину, а й м’ясо птиці та великої рогатої худоби. У людей з’явилася робота, і Бразилія стала справді великим гравцем.
Цього року торгове сальдо України буде позитивним, але це нічого не змінює. Для тих, хто купує у нас сировину, важлива не ціна, а стабільність постачання. Наша залізна руда для Китаю, аграрна сировина для Японії, Кореї, Філіппін — це забезпечення сотень мільйонів людей у цих країнах, зайнятих у переробній промисловості, робочими місцями. Це наш козир, завдяки якому ми можемо отримати фінансування на розбудову вже нашої інфраструктури. Завдяки своїм ресурсам ми можемо просувати власні інтереси в світовій економіці. Як цей шанс не втратити — це питання. Три роки кон’юнктура закінчиться, і ми знову можемо опинитися в ситуації прохача.
Як за цей час ми могли б посилити частку переробної промисловості?
— Перш за все потрібні гроші. У Німеччині на одного робітника припадає в 10 разів більше виробленої продукції, аніж в Україні, не тому, що він удесятеро більше працює, а тому, що використовуються інноваційні методи виробництва. Так, у Херсоні ми побудували найбільшу фабрику з виробництва яєць у світі і ще одну — в Кам’янці-Подільському. Ці фабрики можуть виробляти по 150 млн яєць: тут є молоднякові та «дорослі» зони, комбікормовий, сортувальний заводи… Вартість двох цих проєктів — понад $500 млн. Це великий переробний ланцюг, і щоб побудувати його, потрібні суттєві вливання коштів. Україні необхідне вливання в $30—40 млрд, які б пішли на інфраструктуру. Будуються дороги, мости, порти тощо — і територія стає цікавою. Навряд чи може бути якийсь інший рецепт.
Чи великою, на вашу думку, є загроза стрімкого розвитку технологій, що знецінить українську землю?
— З огляду на прогноз ФАО ООН, кількість населення до 2050 року, кількість населення в світі, зокрема в країнах Африки та Азії, невпинно зростатиме. Всім цим людям потрібні будуть ресурси. Є дві найнебезпечніші зброї масового знищення: відсутність води та відсутність їжі. Можливо, і з’являться якісь інноваційні способи добування їжі, але вони радше продукуватимуть якісь трендові речі, аніж змінять загальну динаміку. Те, про що ви кажете, може статися, тільки якщо почнеться глобальна війна і населення планети скоротиться на третину. Якщо ж динаміка росту населення лишиться такою самою, як вона є зараз — це неможливо.
Читайте також: Ігор Мазепа: «У найближчі п’ять років країна розвиватиметься й рівень життя покращиться»
Врахуймо також і те, що, наприклад, у країнах Азії змінюється філософія споживання їжі. Раніше людина їла одну чашку рису — а тепер у її раціоні з’являється яловичина, круасани тощо. Це тому, що піднімається рівень доходу населення, а отже, і рівень споживання. Тож глобальної загрози знецінення землі точно немає.
Хто буде і хто мав би бути головними гравцями на українському агроринку після запуску ринку землі: великі холдинги чи середні фермерські господарства?
— Ринок землі в світі дуже специфічний: ним володіють великі фонди, які мають дохідність 2—3% річних, і їх цікавить не так високий дохід, як стабільна застава. Понад 70% аграрної продукції в світі виробляється на орендованій землі. Скажімо, я орендую землю, будую фабрику, сам купую техніку, створюю інфраструктуру та наймаю людей — а за рахунок орендної плати можу стати конкурентним у цьому середовищі. Тому ринок землі та ринок орендної плати в світі є розділеними. В Україні, принаймні попервах, вони будуть перемішані, бо закупівельна ціна на землю буде низькою. Проте я мало вірю в те, що «вистрелить» фермерство — воно не зможе існувати без дотацій, підтримки від держави і серйозних фінансових вливань. Але щонайменше добре, що цей ринок стартує.
А чи з’явиться в Україні взагалі такий прошарок, як фермери?
— Він і зараз є, але щоб він суттєво зріс, потрібні фінансові вливання. Щоб розпочати фермерське господарство, необхідна велика сума на старті. Держава має розробити механізми, щоб люди могли отримати ці гроші. Відсутність «довгих» обігових коштів не дає можливості це реалізувати. Тож, на жаль, може трапитися так, що частина людей просто купить землю й чекатиме на зростання її ціни.
Побутує думка, що показник рівня життя в країні — це не міста, а невеликі населені пункти. Яким ви бачите українське село за 5—10—20 років?
— Згідно з прогнозами, до 80% населення світу до 2050 року житиме в містах, і це катастрофічно. Але для того щоб сучасна людина жила в селі, вона мусить мати доступ до повноцінного навчання, зручностей, комунікацій тощо. Чи можливо це найближчим часом в Україні? Навряд чи. Звісно, чимало людей із радістю жили б за містом, де краща екологія та більше простору. Але можливості для роботи та навчання все ж пріоритетніші. Більшість людей, які лишаються в селі, — люди старшого, пенсійного віку.
Читайте також: Андрій Коболєв: «Я не вірю, що закупівля газу в Росії може бути суто комерційною операцією»
До села переважно була прив’язана тваринницька галузь — це тяжка праця, і держава дуже давно на це «забила». А для того щоб це змінилося, і на селі з’явилися робочі місця, необхідні величезні обігові кошти. Тож ідея розвитку чи оновлення села в сучасних умовах — це радше експлуатація ностальгії. Урбанізація насувається на світ дуже швидко — і Україна навряд чи цього уникне.
Якою ви бачите роль бізнесу в розбудові держави, якщо говорити про Україну? І як змінити хибне, стереотипне уявлення про бізнесменів як про «хапуг», які крадуть народні гроші?
— Перш за все, це питання культури. Популізм у середовищі політиків в Україні все ще є дуже сильним. Ви чули хоч одного політика, який розповідає, що він за приватний сектор? Найбільша проблема в нашій державі — це чиновники, наша «еліта», яка замість того щоб бути зацікавленою у високому рівні життя для всіх, як це відбувається в Європі, практикує штучний поділ людей на якісь верстви за якимись ознаками і хизується своїми багатствами, принижуючи інших. Поки ми самі не виростимо справжню еліту та середній клас — на зовнішніх ринках нам «нічого ловити». Крім нас самих, нам не допоможе ніхто. І час поставить усе на свої місця.
—————–
Олег Бахматюк народився 1974 року в Івано-Франківську. Закінчив Економіко-правовий інститут у Чернівцях (1995) та Івано-Франківський університет нафти і (2005). Розпочинав кар’єру в енергетичному секторі. З 2007-го очолює агрохолдинг «Авангард» і починає розбудову великого аграрного бізнесу, інтегрованого у компанію «Укрлендфармінг».