У. Т.: Скільки зараз внутрішньо переміщених осіб в Україні?
– Нині близько 100 тис., хоча ще кілька днів тому було 80 тис. Досі уряд не створив центрального реєстру внутрішньо переміщених осіб. Це дуже важливо, бо, доки немає статистики, складно буде порахувати, наприклад, скільки дітей у вересні піде до шкіл.
У. Т.: На якому етапі гальмується створення такого реєстру?
– Тут кілька взаємопов’язаних чинників. Є люди, які покинули свої домівки ще в лютому, до «референдуму» в Криму. У березні – квітні тисячі осіб їхали з півострова, але ніхто тоді цими питаннями не займався. Потім бойові дії почались у Східній Україні, і там люди теж почали залишати свої житла.
Однак в Україні немає центрального органу, який цим займався б. Міністерству освіти доручено опікуватися студентами, які продовжать навчання в материковій Україні. Мінсоцполітики займається пенсіями і допомогами. Міністерство транспорту – поїздами. Але ні в кого довго не було доручення щодо розробки уніфікованої форми, на основі якої держава створила б єдину базу даних реєстрації переміщених осіб. У відповідній постанові Кабміну сказано, що цим повинна займатися Державна міграційна служба, але цю норму не виконували. Опісля виник центральний координаційний штаб під керівництвом віце-прем’єра Гройсмана. Він існує кілька тижнів, і до його завдань належить систематизація списків людей, які часто вимушені із самою лише сумкою покидати домівки. Але ні єдиної форми реєстрації, ні органу, відповідального за систематичне заповнення такої форми по всій Україні, на жаль, досі немає.
Читайте також: Українські біженці: куди тікати?
Є ще й інша серйозна проблема: в законодавстві не передбачено вирішення проблем, що виникають у людей, які приїхали без трудової книжки та інших необхідних документів. Для врегулювання такого процесу потрібен закон. Той, що був ухвалений Верховною Радою досить пізно – чотири тижні тому, ветував президент, бо він не відповідав інтересам ані держави, ані переміщених осіб. Унаслідок цього немає ані законодавства, ані центрального органу, зате є десятки тисяч людей, котрі мешкають у санаторіях. Що вони робитимуть 15 жовтня, коли настане пора ці заклади закривати? Що робити із громадянами, які, можливо, ще довго не повернуться до Криму?
У. Т.: Чи є надія, що такий закон нарешті з’явиться?
– Як кажуть, надія помирає останньою. І ця надія – на Міністерство юстиції. Кілька тижнів тому (коли парламент проголосував за ветований президентом закон про статус біженців) надійшло кілька пропозицій стосовно законопроектів від нашого агентства й різних неурядових організацій, усі вони вже в Мін’юсті. Існував би єдиний орган, який займався б цим, – було б простіше. Але ми сподіваємося, що вищий ешелон чиновників уже розуміє, наскільки терміново потрібен такий закон. Крім того, ця ситуація не нова у міжнародній практиці. Аналогічні закони існують в інших країнах, і вони на 90% підказують, як треба діяти.
У. Т.: Якщо з’являться такий закон і відповідний центральний орган, чи може міжнародна спільнота надати Україні допомогу?
– Суверенні держави, неспроможні впоратися зі стихійним лихом або ж рукотворною надзвичайною ситуацією, як у нашому випадку, звертаються по допомогу до міжнародних організацій та інших урядів.
Читайте також: Нові донецькі
Міжнародна спільнота, звісно, ніколи не покриє всіх витрат (майно, зарплати та інші збитки, яких зазнають люди, втікаючи). Але водночас Україна – європейська держава, яка має право звернутися по гуманітарну допомогу. Ось вам конкретний приклад: ми знаємо, що у Слов’янську, Краматорську, Красному Лимані зруйновано багато будинків, чимало квартир потребують ремонту. Бракує скла для ремонту вікон. Якщо уряд вчасно підрахує, скільки цього матеріалу треба, його можна завезти з-за кордону. Так само реально отримати засоби особистої гігієни, ліки. Дуже багато інвалідів – їм доведеться допомогти з візками. Але для цього уряд повинен оцінити потреби людей. Перший крок до міжнародної допомоги – за ним.
Біда України в тому, що багато людей перебувають у невизначених умовах. Вони виїхали й чекають. Не можуть знайти роботу, бо не мають трудових книжок. Живуть у санаторіях посеред лісу – там, звичайно, чисте повітря й хороша природа, але немає інфраструктури та робочих місць. Ці громадяни залежать від того, що доправлять їм волонтери; а продукти й одяг коли завезуть, а коли й ні. До того ж вони під сильним психологічним тиском, адже сім’ї часто розділені: чоловіки залишились удома, а жінки з дітьми поїхали. І навіть якщо хтось пропонує роботу, яким чином, наприклад, мати залишить трьох малюків і поїде? Проблему цих людей треба вирішити якнайшвидше: щоб вони знову вийшли на ринок праці, могли орендувати квартиру й нормально відновити життя. Інакше проблем буде тільки більше.
Читайте також:Вчорашні кримчани і дончани під Києвом: нехитрий побут і спогади про полон