Про сприйняття України за кордоном в часи війни, про успішність культурної дипломатії та франко-російське імперіалістичне братерство Тиждень поговорив з українською мисткинею Оксаною Чепелик.
– Ви представляли свої мистецькі проєкти на фестивалі OVNi в Ніцці. Які інші країни були представлені, як сприймалася українська експозиція — на рівні публіки, критиків та інших митців?
– Фестиваль був заснований 8 років тому, восени. Це зовсім не туристичний час для цього міста. Імовірно, трохи йшлося й про те, щоб підтримати місцевий готельний бізнес. Фестиваль зосередився на відео. Організатори відразу запросили топові інституції та художників, і він моментально став знаним. Крім України, були представлені Італія, Тайвань, Корея, Бразилія, Мексика, Канада, Бельгія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, Греція, Ісландія, Китай, Великобританія, Франція, – загалом зо два десятки країн. Кожну роботу представляли куратори або інституція з куратором, у тандемі. Фокус цього року фестиваль зробив на Україні, за що варто, звичайно, подякувати. Мене запросили в якості почесної гості. Минулого року почесною гостею була знана французька мисткиня Орлан, це забезпечило багато преси і телебачення… З Україною організатори ризикували більше. Хоча цього року мій проект був і на Маніфесті, й у вересні я отримала премію Ars Electronica, але французька публіка мене не знає, до того ж саме у Франції робити фокус на Україні — це дуже нелегка справа.
– Не те що не легко – це неймовірно складно. Як не парадоксально, попри війну, російське лобі залишається впливовим. Чи довелося вам йому протидіяти, під час організації виставок?
– Я весь час стикаюсь з несприятливими обставинами, з моменту мого приїзду до цієї країни. Ще до повномасштабного вторгнення у мене була запланована резиденція в Ельзасі. Ми туди приїхали з сином у розпал війни, у березні, та підготували проєкт, але він не відкрився для публіки, бо організатори співпрацюють з російським композитором. Замислювався проєкт як шана Леонардо да Вінчі в Домініканському соборі. Сполучення готики та сучасної пластики трьох структур надавалося до дивовижного діалогу, оскільки Леонардо займався пізнанням Всесвіту на різних рівнях. Але сполучити мене з російським композитором не випадало, і мій проєкт забрав до себе фестиваль у Ніцці. Він масштабний: це 3 структури з 3 проєкціями. Концепт фестивалю пов’язаний з природою — тому я обрала назву «Сад божественних пісень», за філософією Григорія Сковороди. З огляду на ідеї про життя в гармонії з природою та три світи Сковороди, з його філософською доктриною, там, де перший світ — про Всесвіт, і він найголовніший. Другий світ — символічний, пов’язаний з Богом, і третій — з людиною.
Читайте також: Західна філософська традиція та Сковорода
Я не можу сказати, що це була ілюстрація до творчості Сковороди — швидше думка, розвинена в просторі. Структури, зроблені в сучасній пластиці, нагадували сузір’я, Ноєв ковчег, НЛО, рослинний світ, з кактусом — це рослина, яка чинить спротив. Контекстом виступала руйнація музею Сковороди в Україні, в який поцілила російська ракета. Цей багатошаровий проект в результаті був про Україну. Склався такий своєрідний діалог між українським філософом XVIII століття та Зігмунтом Бауманом – польським соціологом і філософом XXI століття, який жив у Великобританії. Бауман – автор «Плинної сучасності», і ті три відео проєкції структури в експозції, на стіни та на підлогу символізували цю плинність.
Стосовно Сковороди, було дуже важливо доносити думку, що росіяни не випадково зруйнували музей. Цей філософ створив підґрунтя для української світоглядної моделі, був прикладом вільної людини, йому вдалося в своєму 18 столітті не слугувати владі. Так закладалася не тільки філософська основа, але й поведінкова модель. Другий проект робився для музею Матісса, і там було представлено три роботи. Одна показувалася тільки на відкритті, це — відеоінсталяція з назвою «Океан». Вона була зроблена в резиденції IMéRA — Інституту перспективних досліджень (ІПД) у Марселі, в якій я знаходжуся зараз. Про цей твір захоплено написав журнал «BeauxArts».
Для музею Матісса була також зроблена скульптурна інсталляція «Homage Матіссу», що присвячувалася пам’яті митця. Вона виглядала подібною до спиралі розвитку, але нею не була, конструкція відсилала до скелету кита, який буцімто врізався в стіну, – йшлося про взаємозалежність, про шлях згуби, який обрала людина. В роботі також був фрагмент прольоту над річкою Ірпінь, що супроводжується цілою низкою каналів, які впадають у Київське море. Це було знято зверху, дроном. Місто Ірпінь, як і Буча, стало сьогодні символом звірств російської армії, тому все це теж було закладено в проекті. Методологія Матісса останніх років його життя — це декупаж (decoupage – вирізання). Здоров’я майстру не дозволяло робити іншого, ніж вирізати аплікації з кольорового паперу. За допомогою цієї методології можна зрозуміти ті процеси, що нині відбуваються. Мова також — про вирізання людей під час геноциду в Україні, саме зараз.
У мене кожен проект — завжди про Україну в різних контекстах. Третій був для готелю Windsor Art Jungle Hotel, бо організатором фестивалю OVNi є його власниця, Оділь Редольфі-Пайєн. Вона робить виставки у номерах, приймає художників, чому і стала важливою персоною, а фестиваль посів вагоме місце на культурній мапі міста і навіть регіону. Не знаю щодо комерційного зиску, але її дивіденди — публічність, культура, розвиток мистецтва.
Я показувала у публічному просторі готелю відео-інсталяцію «Гая» (богиня Землі в грецькій міфології). Жінка, яку бачимо на відео – втілення землі, невеличкі фігурки Lego — це люди, які намагаються колонізувати землю, і вона чинить спротив. Там є екологічний, феміністичний шар, а також — алегорія з Україною, яка теж чинить спротив.
Загалом все було б добре, але на якомусь етапі, мабуть, організаторам підказали з приводу України «притримати коней». На самому фестивалі стало зрозуміло, що промоція запланована не для України. Медіа написали, що є такий захід, назвали прізвища митців, – і по всьому. Крім моїх проєктів, відбулася виставка від фестивалю медіа-арту «Carbon» в готелі «Victoria», кураторка, також дослідниця ІПСМ НАМУ, Олександра Халепа. Серед українських митців був, зокрема, Михайло Барабаш зі Львова, його представляв Український інститут. І була кімната з проєктом Ізагюс Тош за співпраці з Іриною Білобродською «Чорнобильська наречена», а також фотовиставка в музеї Шагала: французький фотограф Олів’є Роллєр знімав українських біженців. Так, фестиваль у Ніцці зробив фокус на Україні, але в медійному плані, крім України, це було нікому особливо не потрібно.
Всі українські репрезентації, відбувалися в різних місцях. Виглядало все якісно, але роз’єднано. «Le Monde», скажімо, зацікавився не сутністю українських експозицій, а потурбувався щодо реакції російської спільноти. Дійсно, чому б перейматися реакцією українців? Їхня громада переважно складається з біженців. А от вихідці з держави-агресора «гостро реагують на українські виставки», і як же добре, що цього разу обійшлося без інцидентів, тішився «Le Monde».
Раніше, 30 вересня – 2 жовтня 2022 року в Марселі у FRAC відбувався показ 10 моїх фільмів. Їх демонстрували в мультимедійному залі, на величезному 10-метровому екрані, тоді ж планувалася зустріч зі мною. Запросили офіційних осіб, але…
– Але вони, мабуть, запропонували зробити спільний проект з росіянами?
– Ми відмовилися, і зустріч не відбулася.
– Наскільки активна і впливова українська спільнота в Ніцці?
– Численно вона значна, але за рахунок біженців. Я зараз мешкаю в мистецькій резиденції IMéRA в Марселі за підтримки французького уряду. І тут, і в Ніцці, як на мистецькі, так і політичні акції ходять далеко не всі, бо спільнота активно зайнята виживанням. Росіяни ж здавна інтегровані у французьке життя. Це люди з більшим економічним ресурсом, до яких французи дослухаються уважніше. Дається взнаки й спільна світоглядна історія, таке собі імперіалістичне братерство. Французи часом трохи, мабуть, заздрять Росії: вона втрималася як імперія, оце й досі, коли всі інші давно розвалилися. Вони позбавилися колоній, але не імперських комплексів. Франція втратила колонії та вплив у Африці, на їхнє місце приходить Росія, за допомогою ПВК «Вагнера» або обіцянок, але насправді — з перспективою такого ж імперіалізму та рабства.
– На Вашу думку, Україні поки що не вдається перебити російські наративи, зацікавити широку публіку своїми сенсами, що висловлені не лише вербально, але й мовою мистецтва?
– Не зовсім вдається, попри те, що існує якісний культурний продукт. Я вважаю, що це — велика проблема для нас. Коли я оприявнювала концепцію й розповідала, про що проекти – була чудова реакція від Клодін Граммон, кураторки музею Матісса, Елен Одіфрен з DRAC, Мюрєль Анжалран, директорки FRAC, Паскаль Прон’є, кураторки Студії Френуа, Іва Наше, директора Форуму урбанізму, Седріка Тейсейра, директора La Station, Жізель Рапп Мейшле, кураторки і президентки Light Cone, чи Ізабель Пелегріні, фундаторки і директорки Circa, або ж Ізабель Деманжеа, кураторки з Берліна. Візьмемо для прикладу мьобіусні поверхні — тут теж є політична й історична основа. Так само, як напередодні Другої світової війни, коли відбулася анексія Судет, світ не відреагував належним чином, тож почалася попередня війна і ось, рухаючись по цій мьобіусній стрічці, коли в 2014 світ не відреагував на анексію Криму, тож зараз ми опинилися в гарячій фазі.
Читайте також: Музичні досвіди Сковороди
Це своєрідний крок до ще складніших структур, що апелюють до шестивимірного часопростору, мікросвіту, що знаходиться в кожній точці нашого макросвіту. Я збільшую цей мікросвіт квантової фізики для нашого сприйняття й розуміння подій. Проект сучасний, він говорить модерною мовою, для французів це важливо. Музеї сучасного мистецтва тут є в кожному місті.
– Наскільки ефективною в просуванні українських меседжів є така державна структура, як Український інститут?
– У 2019 році я відвідала Францію саме за програмою Українського інституту, – виграла конкурс Екстер на перебування в мистецькій резиденції в IMéRA в Марселі, де і започаткувала співпрацюю з Середземноморським інститутом морського та наземного біорізноманіття й екології та Середземноморським інститутом океанографії, що вивчають підводний світ. Тоді Український інститут мене підтримував. Зараз він активно займається промоцією «Української весни» в Парижі. А те, що відбувається без участі УІ, їх не цікавить. Опікуються лише тими художниками, яких представляє структура, адже співпрацюючи з OVNi, УІ був поінформований про фокус фестивалю на Україні. А Франція поки що не дуже охоче надає нашій культурі широку трибуну. Вона рятує життя, але мистецький простір ми мусимо «відвойовувати» самі.
Оксана Чепелик – старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ. Закінчила Київська академію образотворчого мистецтва і архітектури; кандидат архітектури (Doctor of Philosophy). Навчалася в Німеччині (Коледж Баугауз, Дессау), Охридському літньому університеті в Македонії, закінчила студії з арт-менеджменту в Амстердамському університеті та С.I.E.S. в Парижі, двічі стипендіатка програми Фулбрайта в UCLA в США. Мала численні персональні виставки у Франції, Німеччині, Іспанії, США, Канаді, Великобританії, Швеції, Тайвані та інших країнах світу. Зараз в мистецькій резиденції IMéRA в Марселі за підтримки французького уряду із назвою Франція 2030 у рамках ініціативи Excellence Університету Екс-Марселя – A*MIDEX та FIAS, що фінансується Європейською Комісією за програмою Дій Марії Складовської-Кюрі (Програма COFUND).