Пропонуємо вам написати колонку про те, як зробити українську культуру помітною в світі. Термін для цього матеріалу — до 12 серпня». Термін дуже короткий, а отже, редакція припускає, що я, мабуть, маю якесь конкретизоване бачення розвитку України на наступні десять років, принаймні якщо йдеться про поставлене мені запитання, «як зробити українську культуру помітною в світі».
У таких ситуаціях прокидається моя натура полеміста. Перспектива на десять років — ніяка не візія, а якщо навіть вона, то дуже, дуже коротка. У такій перспективі планують свої дії найамбітніші політики, відомі тим, що мислять тільки в коротких виборчих циклах. На трохи довших часових дистанціях спеціалізуються політичні стратеги й управителі могутніх національних або транснаціональних компаній. Лише в нечисленних щасливих країнах еліти готові мислити десятиріччями. Звичайно, це старі демократії, де представники еліт живуть у не менш старих будинках. Якби запитання про візію святкування тридцятиріччя незалежності стосувалося наступних тридцяти років, тоді можна було б спокуситися на якусь конкретику. Тож вважаймо, що різні еліти мають різні часові перспективи, які в Україні можуть становити аж десять років.
Як професійний дипломат я понад десять років опікувався ознайомленням закордону з культурою сусідньої Польщі, але маю великі сумніви, що запитання «Як зробити українську культуру помітною в світі?» сформульоване вдало.
Читайте також: Дилема
Адже нічого не відбувається у відриві від не тільки локального, а й глобального контексту. Я писав на цю тему не раз, пригадую тільки «Культурну дипломатію, або Вміст цукру в цукрі» (див. Тиждень, № 16/2016). То було понад п’ять років тому, і написане тоді не втратило своєї актуальності, тож я повторю деякі свої тези:
1. Культурна дипломатія України починається в Україні й закінчується в Україні. Передавання назовні має бути узгодженим і становити результат якомога ширшого консенсусу еліт.
2. Культурна дипломатія — діяльність багаторічна, це інструмент державної політики, розрахований на тривалу перспективу, а тому вона не повинна бути конкретним знаряддям політичної орієнтації, що переважає в цю мить.
3. Розповідаючи про себе, не можна казати неправду, бо на ній далеко не заїдеш, і її викривають за найменш сприятливих обставин.
4. Гроші мають значення, але ще більше значення мають ідеї, і саме це є головним викликом для творців української моделі культурної дипломатії.
Створений три роки тому під егідою Міністерства закордонних справ Український інститут намагається діяльно втілювати в життя принаймні частину з цих постулатів, і я вірю, що наступними роками ми станемо свідками розквіту нових ідей. Щоправда, спостерігаючи певне самозадоволення з нагоди третьої річниці діяльності інституту, я починаю мати певні сумніви, чи вже пора братися до самореклами. Мабуть, керівництво Міністерства та Інституту знають приписане Біллу Ґейтсу твердження: мовляв, на запитання, що він робив би, якби від його багатства лишилося тільки сто доларів, той відповів: «Витратив би їх на піар». Щось є в цьому твердженні, але, як рішуче кажуть у наших краях, «собака має махати хвостом, а не хвіст собакою». Культура — не реактивна діяльність, як вважають багато людей, дивлячись на глобалізований світ, а здебільшого проактивна. Так, треба вчитися в інших, аналізувати їхні здобутки, помилки, пізнавати історію, але не менш важливо докладно робити те саме, коли йдеться і про власну культуру. Саме це й становить проактивність, про яку я думаю. Якщо ми не будемо знати, розуміти й цінувати нашої власної історії і традиції, лишаючись при цьому відкритими до світу, то вже на самому старті відмовимося від могутнього інструмента. Ми не будемо цікаві для інших, якщо не будемо цікаві для себе. Ми повинні любити свою культуру, проте безкорисливою любов’ю, а не любов’ю засліпленого коханця, що не бачить нічого іншого, крім об’єкта своїх пожадань.
Читайте також: Happy Canada Day
Попри дедалі частішу появу українських творців і культурних продуктів у міжнародному обігу, в найближчі десять років позиції української культури за кордоном визначатимуть мільйони звичайних українських гастарбайтерів, із якими матимуть справу громадяни держав, що прийняли їх і дали їм роботу. Так, як ці громадяни бачитимуть їх, вони уявлятимуть собі й Україну та її культуру. Я не хочу сказати, що всі заробітчани мають бути послами України, але до цього питання не можна ставитися легковажно і треба по змозі давати їм знаряддя, якими вони могли б скористатися в середовищах, де живуть. Тут треба показати пальцем на МЗС, Український інститут, Міністерство освіти, недержавні організації. У зв’язку з цим варто усвідомити, що світова кар’єра піци, пасти чи еспресо стала можлива завдяки мільйонам італійських гастарбайтерів у першій половині XX століття, а кар’єра тако, буріто і сальси — це внесок мексиканців у кулінарну культуру США, що завдяки цьому набув і глобального поширення. Безперечно, найприємніше дискутувати про культуру (навіть найвищу) в симпатичному ресторанчику за смачною стравою і пляшкою доброго напою, що дає змогу не забути, що наша культура — це наше щоденне життя, яке ми ділимо з людьми, подібними до нас. У таких розмовах мають шанси з’явитися ідеї, які можуть перетворитися на візію України не за десять, а за 50 років, чого я й бажаю нам усім із нагоди 30-ї річниці Незалежності.