Журналіст Роман Чайка критикує ініціативу громадських організації Харкова щодо зміни політичної системи на референдумі.
«У наші дні Єжи Іонеско чи Самуель Беккет, засновники театру абсурду, змогли б творити в Україні по сотні нових п'єс щомісяця. Для цього б їм вистачало щоденної стрічки новин. За останні роки те, що було анекдотом чи пародією – стало дійсністю», – відзначає Чайка, вказуючи, зокрема, на останню ініціативу громадських організацій Харкова про розпуск Верховної Ради та проведення референдуму щодо зміни політичної системи.
«Що за абсурдне співпадіння?! Дежа ву! Таке вже пропонував Кучма у 2000-у. Тоді "всенародний референдум-пародія" йшов за наступними пунктами: президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради; обмеження депутатської недоторканності народних депутатів; зменшенням загальної кількості народних депутатів з 450 до 300; необхідність формування двопалатного парламенту. На деяких дільницях народ підтримав "ініціативи" на всі 123% виборців. Через 13 років цей абсурд готують повторити "занепокоєні трудящі" Харківщини, які без узаконеного бікамералізму просто не можуть ні їсти, ні спати!», – пише він.
«Щоб зрозуміти, де ж б'ється серце харківського абсурду, треба просто зайти на інтернет сторінку "Єдиної соціальної мережі". Виявляється небайдужі й незалежні громадські організації Харкова замешкали на платформі "Управління праці та соціальних питань департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради". Тобто небайдужі реформістські громадяни "бєспокоятся" під омофором самого мера Кєрнеса, борця за соціальну справедливість…Як написано у цьому демократичному куточку народної ініціативи: "число організацій, що бажають стати партнерами органів місцевої влади зросло в порівнянні з початком партнерських відносин". А чому незалежні громадські активісти радянської столиці так масово потягнулися до Ґєпи? Читаємо далі на цьому сайті: "значно зросла довіра громадських організацій до місцевої влади"…І тепер усі ці ГО Харкова не можуть заспокоїтися, бо "так называемые "народные избранники" далеки от народа, наслаждаются своими привилегиями и депутатской неприкосновенностью … Ось ці кращі люди Слобожанщини, які підтримують потужний тандем реформаторів "Допа енд Ґєпа корпорейшен" знайшли ворогів стабільності, тобто ворогів народу. І це древня традиція, яка коріннями сягає періоду встановлення "совєтської власті" "в/на Украінє" на початку Лєнінських реформ покращення», – пише він
«Харківська п'єса історично-показова. Якщо народ не сміється над виставами театру абсурду, то або сам в акторах ходить, або сам вже став абсурдом. Тоді усім одна дорога у світле майбуття: прийняти по одній пілюлі і зануритися у вир всенародного референдуму з головою або без!», – підсумовує Чайка.
Журналіст Сергій Лещенко підсумовує дворіччя роботи Дарки Чепак на посту прес-секретаря президента Віктора Януковича. «Уже для будь-кого очевидно, що в сучасній Україні триває інтенсивний діалог між президентом та медіа. Так, прес-конференції глави держави відбуваються регулярно та оперативно, відповідно до викликів часу – раз на 15 місяців. Також увазі телеглядачів пропонуються яскраві шоу спілкування із народом, до яких залучаються найкращі носії акторські майстерності з Кіровограда та інших міст Батьківщини. За два роки в Україні зникла цензура, а придбання каналу "Інтер" главою адміністрації президента стало наочним прикладом того, як слід уникати конфлікту інтересів. Громадське телебачення, створене відповідно до президентської ініціативи, готується започаткувати курси для журналістів Бі-Бі-Сі, де вони можуть підвищити свої професійні навички. Чиновників, які застосовують силу до журналістів, регулярно карають підвищенням на нові більш складні посади. Репліку "говнометчики" від підлеглих президента офіційно визнано зразком мови ділового спілкування з медіа. Якщо спецслужби і прослуховувають журналістів, то виключно з метою більш оперативного реагування на їх критичні публікації», – пише він.
«Очевидно, що Дарка Чекпак міцно тримає в руках штурвал інформаційної сфери адміністрації президента. Тому, безперечно, ми не маємо права апелювати до її обіцянок "залишити посаду". Вона заслуговує і далі виконувати відповідальну місію рупора "покращення".
Голова Солом'янської "Батьківщини" Тетяна Хитрик пише, що банер на підтримку екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко "Свободу Юлі" розгорнули в Мілані, на центральній площі біля Собору Дуомо. «Акція проходила більше години і за цей час зібрала не лише десятки прихильників лідера опозиції Юлії Тимошенко, а й міліціянтів, які не лише привітно поставились до українців, а й охороняли проведення мітингу від провокацій», – пише активістка, відзначаючи, що це дев'яте місто Європи, в якій було розгорнути такий банер.
Громадський діяч Юрій Андрєєв ділиться постом мешканця Ужгорода, який набув широкого розповсюдження у Фейсбуці. Чоловік ділиться враженнями від мітингу опозиції в рамках акції "Вставай, Україно!". «Знаєте що, я як і раніше не є фанатом політики, але мій громадянський обов'язок виконаний. Не повністю і не назавжди, це лише перший крок. Сидіти і чекати більше нічого. Все, приїхали! Треба намагатися щось змінювати. А ті, хто по-старому сміється над цим, навіть не смійте скиглити про злиденне життя в країні! Ви його заслуговуєте!», – емоційно пише ужгородець.
Читайте також: «Вставай, Україно» в Ужгороді: Закарпаття підтвердило статус пасивного і аполітичного регіону
Активіст Андрій Качор пише про те, як мережа підхопила пост журналістки "Нового каналу" Олени Данко про те, як у броварському супермаркеті бабуся попросила продавця зважити одну картоплину.
«Загалом же кількість українців, які дізналися про вражаючу історію в броварському супермаркеті, обраховується якщо не мільйонами, то як мінімум сотнями тисяч людей», – пише він, відзначаючи, що новина підкреслила особливість інтернет-спільноти, яка швидко змінює обговорення однієї теми на іншу.
«Ця публіка рватиме на аватарці віртуальну сорочку за нещасну бабусю з однією картоплиною – от тільки ні тисяча, ні навіть мільйон лайків не допоможе в тому, аби цих картоплин стало хоча б дві. Історія в броварському супермаркеті обов’язково вийде в офлайн, її переповідатимуть у барах і на кухнях, нею обурюватимуться в чергах, про неї дискутуватимуть у транспорті. От тільки чи має це все хоча б краплину значення, доки "лайки" та "перепости" не перетворяться – в такі очікувані! – "офлайнові" барикади та загальнонаціональні страйки?.. Напевно, щоби прокинутись та "розвіртуалізуватися", потрібно чекати весни. А потім – коли зійде сніг. А далі – коли спаде спека. Ну і, звісно, треба перезимувати новорічні свята… І чекати наступної весни, коли час садити картоплю, – якщо лишатиметься хоча б одна», – пише він.
Інший актвиіт Павло Зуб’юк додає, що історію про бабусю з Броварів переклали російською мовою, замінивши 6 гривень на 30 рублів – «і історія почала викликати гострі емоції вже на просторах 1/6 суходолу»: «Не знаю, щоправда, чи в Казахстані та Білорусі приживеться російська версія історії, чи її адаптують до місцевих умов – але бабуся з картоплиною ризикує стати билинним персонажем багатьох народів».
«Ми можемо вперто не помічати всього того свавілля, що коїться в нашій країні, щоб потім демонстративно співчувати окремій бабусі з картоплиною чи дівчині з неблагополучної сім'ї (Оксані Макар – ред.) А поспівчувавши – знову стати циніками і мужньо іґнорити навколишній пейзаж», – підсумовує активіст.
Журналіст Юрій Луканов пише про останню акцію громадських активістів «Гнилий Кабак», якою відзначили українофобські заклади громадського харчування у столиці.
«Мені доводилося також чути думку, що подібні акції є тиском на приватний бізнес. Він нібито недоторканний, і ніхто не має права йому вказувати, як йому працювати, на якій мові обслуговувати клієнтів. А не подобається – йдіть в інший заклад. Але в даному випадку мова йде про бізнес, який не є закритим. Він публічний, він обслуговує клієнтів. Тому незадоволені клієнти мають право висловити своє ставлення до неякісного, на їхню думку, обслуговуванню. При цьому законів вони ніяких не порушують. На власність чужу не зазіхають. Гідність нічию не принижують. Все що потрібно зробити власникам – прислухатися до думки громадян. І тоді необхідність вручати «Гнилий кабак» відпаде сама собою», – пише він .
Журналіст висловлює жаль, що в українського бізнесу не завжи є розуміння мовної толерантності: «Наприклад, колись в одному з банків мені пояснили наявність паперової реклами виключно російською мовою тим, що російську, мовляв, і так всі знають, а українську – не всі. Тому немає сенсу витрачатися на українську»..
Він також наводить приклад Канади, де він жив майже рік, в якій «якщо не володієш обома мовами – французькою і англійською – тебе просто не візьмуть на роботу в сферу обслуговування: мова там вважається і способом обміну інформацією, і елементом поваги до клієнта».
Народний депутат Олександр Бригинець пише, що ДАІ пообіцяло виправити помилки в написанні імені політичного діяча Симона Петлюри на дорожніх вказівниках у Києві.
«Аналогічні помилки на дорожніх знаках, де ім’я Симона Петлюри цинічно перекручено на «Сімона Петлюру», встановлені ще й на перехрестях вул. Жилянської – вул. Симона Петлюри (2 шт.) та вул. Саксаганського – вул. Симона Петлюри (2 шт.). Так Державтоінспекція відповіла на моє депутатське звернення щодо помилки на дорожньому знаку 5.53 «Покажчик напрямку до вул. Сімона Петлюри» перед поворотом з бульв. Т.Г.Шевченка». ДАЇ звернулася до КП «Київдорсервіс», як до органу до компетенції якого входить вирішення зазначене питання, з проханням виправити помилку на зазначених покажчиках», повідомив він.
«Дуже добре, що влада не почала захищати свої помилки, доводячи правоту за допомогою невідомих інформаційних джерел, а щиро визнала недогляд і пообіцяла його виправити. Закликаю киян діяти таким же способом – виявивши помилки на дорожніх покажчиках, звертися до ДАІ, як до органу, який готовий співпрацювати з громадою», – підсумовує нардеп.
Виконавчий директор програми "Глобальне Освітнє Лідерство" Олена Трегуб пише про волонтера Корпусу миру, яка за декілька років вивчила українську мову. «На конференції у Колумбійському університеті у Нью-Йорку, присвяченій українським ЗМІ, мене познайомили зі студенткою, яка, не маючи ніякого українського походження, поїхала в Україну як волонтер Корпусу Миру. За кілька років Елі Кінселла опанувала українську мову на літературному рівні і розмовляє майже без акценту», – пишеТрегуб.
«Які все таки українці чутливі до мовного питання! Всім приємно, коли іноземець любить і вивчає саме твою мову. Це сприймається як свідчення повноцінності національної культури. Як зауважив один коментатор із Європи, нічого незвичайного немає у тому, що дівчина вивчила мову країни, у якій прожила кілька років. Це нормально. Може, нормально для французів чи іспанців. Українці ж це розглядають як наддосягнення. Напевно, однією із причин є наш премє'р-міністр, який прожив в Україні більше 20 років. І не він один», – відзначає активістка