Журналіст Сергій Лещенко у facebook коментує заяву міністерства доходів про судовий процес у США та Швейцарії щодо розкрадання $200 млн, у незаконному привласненні яких підозрюють, зокрема українських екс-прем'єрів Юлію Тимошенко та Павла Лазаренка.
«Я трохи вивчав і американську, і швейцарську справи Лазаренка. Отже, Лазаренко був засуджений у Швейцарії та США за відмивання коштів. У Швейцарії – 10 мільйонів франків, у Америці – 22 мільйонів доларів. І все. Про жодні 200 мільйонів не йдеться», – пише Лещенко.
Він заявляє, що «є арештовані $250 мільйонів грошей Лазаренка в офшорних зонах, але цей цивільний процес триває у Вашингтоні вже 10 років, а уряд України вчасно не подав претензію на ці гроші та не може вважатися потерпілим у справі».
Журналіст стверджує, що «Тимошенко не переказувала гроші на рахунки Лазаренка у Швейцарії, всі рахунки Лазаренка у Швейцарії поповнювалися транзитом через рахунки Петра Кириченка».
«Історія з ініціюванням справ проти Тимошенко у Швейцарії та США – це піар-сценарій, метою якого є вигадування псевдо-юридичних аргументів для відмови Партії регіонів голосувати за компромісний законопроект. Після чого Угода про асоціацію може бути забута до зміни президента в Україні », – вважає Лещенко.
Журналіст Роман Чайка, у свою чергу, проводить паралелі між Партією регіонів та КПСС. Зокрема, він наголошує на подібності маніфестацій обох політсил.
«Усі нео-совкові маніфестації партії влади забезпечуються серйозним кошторисом: підвозом старих і немічних пенсійних совків "безкоштовним транспортом" і реальними грошима гонорарів з розрахунку 30-50 гривень за годину на одиницю молодого совка-студента, продовжувача традицій героїчного старшого покоління», – пише журналіст.
«Слава КПСС» в добу капіталізму – це дорога забавка. А для тих, хто ще й живиться "на відкатах" у процесі підготовки, – такий окремий безпрограшний бізнес», – додає він.
«Якщо керівники партії влади – чи учорашньої СДПУ(о), чи сьогодні ПР – це реальні прихильники совка, адепти Лєніна-Сталіна і тоталітарного СРСР, то й не дивно, що довкола себе вони вибудовують усі ці візуальні совкові декорації. Якщо партію й уряд очолює колишній депутат Донецької міськради Азаров, який на початку 90-их боровся за збереження Союзу і проти незалежності держави, то чому б він мав бути іншим сьогодні у 2013-му?», – розмірковує журналіст.
«Українська влада 23 роки за будь-якого президента проводить державну кампанію увічнення комуністичних символів та збереження і передачі совка від батьків дітям. Тим самим займаються усі партії, які претендують чи вже контролюють бюджет. А цинічні політтехнологи лише цементують замкнене коло: виборці-совки люблять совок, то ж дайте їм його і вони знову вас оберуть», – наголошує Чайка.
Журналіст Юрій Луканов пише про суд присяжних, який виправдав 21-річного мешканця Сум, підозрюваного у вбивстві двох пенсіонерок – 84-х та 94-х років.
«На перший погляд, нововведення почало працювати. Троє присяжних Котенко, Возна і Коба зробили свою справу. Але кілька адвокатів, з якими я спілкувався, дружно висловили свій скепсис. Всю заслугу за сміливе виправдувальне рішення вони схильні покладати на суддівську колегію під головуванням Ірини Клімашевської», – пише журналіст.
«Вони вважають, що наш інститут присяжних повністю залежить від суду, рішення присяжні приймають не незалежно, а спільно з суддями. Тому професійно підготовлений суддя завжди зуміє переконати присяжних у своїй правоті», – зазначає Луканов.
«Практика сусідньої Росії, де не урізаний, як у нас, а повнокровний інститут присяжних існує вже 20 років, показує, що проти нього ведеться постійна боротьба. Повноваження присяжних все більш і більш законодавчо скорочуються. Слідство виробляє методи тиску на присяжних. Можна припустити, що щось подібне станеться і у нас. І наш недорозвинений інститут присяжних задавлять набагато швидше, ніж це сталося у нашого східного сусіда», – резюмує він.
Історик Ярослав Грицак ділиться враженнями від участі в науковій конференції у Віденському університеті, на якій одним з питань був антисемітизм Івана Франка.
«Звинувачення проти Франка – безсенсовні. Більшість цитат належать не Франкові, а його героям. Він вкладає слова їм в уста і цим показує, яке було ставлення до євреїв серед українських селян, бориславських робітників. Коли ж Франко говорить про євреїв сам, то його голос повний співчуття й симпатії. Навіть більше: важко знайти іншого українського автора, який би так багато написав на єврейську тематику і який би так сильно прагнув українсько-єврейського зближення. Таких висновків дійшла віденська конференція», – пише він.
Водночас він вказує, що у мережі досі поширюються сумнівну цитату Франка про євреїв.
«Задайте у googl "Франко про євреїв", і вже в першій п'ятірці відповідей натрапите на таку цитату: "Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида"… Цитата подається у вибірці висловлювань самого Франка на Вікіцитатах та двох інтернет-сайтах найвідоміших цитат українських авторів…Найчастіше, однак, вона трапляється на сайтах українських націоналістів», – пише Грицак.
Він переконує, що науковці, включно зі франкознавцями-експертами, не можуть вказати назву Франкового твору чи архівного документа, звідки вона взята. «Кожна спроба знайти джерело цієї цитати в інтернеті повертає вас до… інтернету», – додає він.
Публіцист Андрій Кокотюха розмірковує над заявленим президентом Віктором Януковичем у Мінську наміром провести в Україні дев'ятий форум наукової і творчої інтелігенції держав-учасників СНД.
«…голова нашої держави Віктор Янукович не пояснив, кого саме він хотів би бачити на такому зібранні від України. Бо представники наукової й творчої спільноти в нашій країні неофіційно поділилися на непропорційні за чисельністю табори», – пише він, вказуючи, що існує меншість «до якої входять лояльні до влади автори скандально відомого листа, котрі подякували Януковичу за вірно обраний курс та привітали з мудрими державницькими рішеннями», та більшість «яка постійно, як не кепкує з Віктора Федоровича, то критикує його».
На переконання публіциста, якщо будуть запрошені лише лояльні до президента діячі, а «справді актуальна інтелігенція, дійсні володарі дум й такі-сякі суспільні авторитети» представлені не будуть, це перетворить форум на аналог партійних зборів. «Якщо ж буде спроба залучити незгодну з президентом більшість, його опонентів, діалогу та спроби порозумітися навряд чи варто чекати… Не кишенькова, а реальна інтелігенція України відразу ж після гіпотетичного відкриття цього обіцяного форуму має поставити – і поставить! – перед Януковичем незручне "питання Табачника". Проте така елементарна й потрібна насамперед Віктору Федоровичу кадрова перестановка є неможливою. Значить, думка наукової й технічної інтелігенції для чинного президента України насправді нічого не значить. А раз так, то подібний підхід буде в інших, не менш значимих для нашої країни царинах», – пише Кокотюха, додаючи, що «варто з`ясувати, чи розібрався сам Віктор Янукович, яка інтелігенція йому потрібна: та, котра співає йому славні, чи та, з думкою та досвідом якої треба рахуватися».
Публіцист Олександр Прилипко пише про реформи, які відбулись у Грузії в «епоху Саакашвілі».
«Михаїл Саакашвілі виявився найзгадуванішим у західній пресі політиком нашого поля. За популярністю поступився лише Владіміру Путіну. Але в одного 143 мільйони підданих і ядерна кнопка, а у другого у 32 рази менше народу й нічого, крім виноградного кетяга в активі. Марс і Діоніс. Хоча обидва вийшли з тієї самої сталінської шинелі, що парадоксально виявилася ненависною грузинському, але настільки бажаною російському лідерові. От і думай, у кого більше генів від «отця народів»…Тепер про реформи Тбілісі знає весь світ. Найменше — в пострадянських країнах. Грузинський феномен старанно виводять з практики державної розбудови у сферу паранормальних явищ»,- пише публіцист.
Він вказує, що в Україні «незважаючи на всі багатства й загальну мобілізацію до Євро -2012», за двадцять два роки не вдалося побудувати дороги, готелі й аеропорти, поставити органи правопорядку на службу суспільству й хоча б трохи скоротити хабарництво й бюрократичну тяганину.
«Тому на теренах країн, де не сталося нічого путнього, говорити про Саакашвілі — все одно що про зашморг у будинку повішеного. Але якщо вже доводиться, то про сховані мільйони, втечу з країни в золотому літаку, про відібраний у когось бізнес… Пункти повсякденного розпорядку правлячих еліт України й Росії зараз приписуються Саакашвілі у формі обвинувального вердикту. Пропаганда відчайдушно намагається зробити з нього «хорошого Сталіна», людину, що не належить грузинському суспільству», – пише він.
Разом з тим публіцист наголошує, що «з корупційної, злодійської, залежної від забаганок сусідів глухої провінції Грузія вийшла у відкритий світ, де слово Georgia вже не означає лише американський штат». «Це відкриття друзів — втілена в маленькій гірській країні наша ідея помаранчевої революції. Загублена на берегах Дніпра, мрія українців набула реальних обрисів у Тбілісі. Грузини зберегли її як символ оптимізму нової епохи. І хоча по ньому проїхалися танками, закидали багном з відхожих медіа, все ж він залишився метою спільного шляху», – додає Прилипко.