Журналіст Сергій Руденко пише, що призначення міністром юстиції стало піком кар’єрного сходження Олени Лукаш.
Він нагадує, що Лукаш на президентських виборах 2004 року захищала інтереси Януковича у Верховному суді, а на виборах у 2010 – у ЦВК.
«Можна припустити, що головним завданням, котре нині стоїть перед новим міністром юстиції, є ухвалення нової редакції Конституції. Як Олена Леонідівна вміє керувати конституційним процесом, ми вже бачили – не без її активної участі у 2010 році КС відмінив політичну реформу 2004 року. А відтак нескладно уявити, якою буде позиція мін’юсту на чолі з Лукаш, наприклад, щодо можливого розширення повноважень глави держави. Та й, врешті-решт, щодо юридичної "сертифікації" усіх "потрібних" рішень і президента, і парламенту, і Кабінету міністрів. У когось є сумніви, що буде інакше?», – пише Руденко.
Письменник Сергій Жадан пише, що протести у Врадіївці нагадують сюжети класиків соцреалізму про революційні події 1905-1917 років.
«Можна скільки завгодно говорити про "злочинний режим" і необхідність "системних змін", проте свою щоденну партизанську війну на виживання ми так чи інакше ведемо проти конкретних сержантів і лейтенантів, котрі відкрито ставляться до нас, мов до ворога, котрий переважає чисельно, проте суттєво програє в плані недоторканності. Тому й не дивно, що першу кров і цього разу пустили "жандармам". Навіть якщо брати до уваги, що останні події були спричинені конкретним злочином, все одно – закидання камінням саме райвідділку, а не, скажімо, приміщення адміністрації чи селищної ради в будь-якому разі виглядає виправданим і логічним», – пише Жадан.
Публіцист Юрій Андрухович у той же час відзначає, що українська міліція ніколи не відрізнялась зразковістю.
«Ось ми вкотре обурюємося черговим жахним злочином товаришів правоохоронців – і чомусь, як завжди, повторюємо: "До чого ж ми дожилися!" Маючи при цьому на увазі, що от, мовляв, як жахливо деградували внутрішні органи, кінець світу вже просто якийсь. І забуваючи про те, що вони ніколи й не були якимись особливо кращими. Ну так, останнім часом уже просто-таки звіріють, але хіба ми не знали дотепер, що вся міліція з часів ледь не заснування всілякими дзержинськими, а може, й давніших – абсолютно криміногенне середовище, мегазлочинне мегаугруповання, одна з найбільших загроз самому існуванню нації?», – пише Андрухович.
Історик Володимир В’ятрович відзначає, що протести українців поки не є небезпечними для керівництва країни, «адже вся протестна енергія каналізується або в нескінченні інтелектуальні дискусії про плани перебудови країни, або в локальні і короткотривалі вияви громадської непокори».
«Обидва вияви суспільного незадоволення відбуваються в цілком різних площинах і фактично не перетинаються. Тому ситуацію в Україні можна охарактеризувати новим словом ― Faceбунт. З одного боку, купа розумних і талановитих із геніальними планами перетворень у країні, але нездатних вийти в реал. З іншого ― періодичні спалахи народного бунту, безрезультатні, тому що їхні учасники не мають жодних планів та уявлення, що робити далі, та не вміють донести інформацію про свої дії до загалу. Останні події у Врадіївці, коли народний бунт знайшов жвавий відгук у медіа (зокрема, завдяки й соціальним мережам), свідчать: ці площини можуть зближуватися і в результаті змусити до реакції найвище керівництво країни. Але очевидно, що просто поширення інформації про локальні протести не здатне перетворити їх у початок серйозних змін. Для цього інтернет-розумники мають не боятися стати "народниками" і працювати на вулиці. Люди ж, що виходять на протест, спонукувані конкретним виявом хамства чи злочину, мають бути готовими до системної боротьби і розуміти, що з іншого боку барикад може бути хтось значно поважніший, ніж дільничний міліціонер», – пише він.
Журналіст Віталій Портников пише, що тема Волинської трагедії ще надзвичайно вразлива у польсько-українських відносинах та в історичній пам'яті людей.
Він відзначає, що не став би писати про Волинську трагедію, якби не лист 148 депутатів українського парламенту до польських колег із закликам визнати Волинську різанину геноцидом. «Звичайно, заради політичних спекуляцій можна і не на таке піти, але навіть якщо погодитися з точкою зору тих, що підписались, то це те саме, як німецький бундестаг звертався би до ізраїльського кнесету із закликом визнати геноцидом «остаточне рішення». Якщо ви такі рішучі, визнайте самі! Засудити злочин, вчинений вашим власним народом – ваше завдання, а не функція чужого парламенту. Ну а якщо для подібної оцінки у вас немає ні голосів, ні політичної волі – навіщо морочити голову польським депутатам? Їх обирали поляки, вас – українці», – відзначає Портников.
Він також пише, що депутати, які підписали звернення, належать до політичної партії, яка відмовилася визнати геноцидом Голодомор. «Адже якщо Волинська різанина – це етнічна чистка з «елементами геноциду», то Голодомор – тим більше і, до речі, польський парламент це теж визнає. Пояснення, що від голоду вмирали не лише українці, не витримує ніякої критики, тому що під час Волинської різанини, як відомо, гинули не лише поляки. Але якщо завданням Волинської різанини була зміна етнічного складу населення, то рівно таким же було завдання Голодомору – з різницею, що до завдань Голодомору додавався ще і класовий, соціальний відтінок», – пише він.
Портников додає, що можливо, «справа в тому, що для вас все, вчинене під прапором Радянської імперії – благо, навіть масове знищення власних співгромадян. А український національно-визвольний рух – зло зовсім не тому, що в його історії були такі страшні сторінки, як Волинь – а тому, що воно боролося за незалежність України? Саме ця незалежність і є зло, з яким ви не хочете змиритися, хоча давно вже стали елітою саме цієї країни і жируєте на її нещастях. Жируєте, користуєтеся, наливають самовдоволенням – а ця країна з її надіями і успіхами, з її трагедіями і злочинами все одно залишається для вас чужий. Ви не відчуваєте її гордості і не відчуваєте її болю – і, як наслідок, ви не відчуваєте за неї ніякої відповідальності – а відчуваєте тільки право використовувати у своїх інтересах її біди і її радості» – відзначає він.