Публіцист Юрій Луканов пише про конфлікт на телеканалі ТВі. Він відзначає, що попередній конфлікт між інвесторами ТВі – Костянтином Кагаловським та Володимиром Гусинським, не переходив у бурхливу громадську площину: все вирішувалося на рівні судів, тому на нього мало хто звернув увагу. «І ось днями трапився вибух. …Хто там правий, хто не правий – сам чорт не розбере. Власність на медіа в Україні непрозора, і присутність серед власників таємничих офшорних компаній ще більше погіршує ситуацію. …Нетиповість ситуації полягає в тому, що на ігровому полі несподівано виник новий гравець. Колектив журналістів створив осередок медіа-профспілки і висунув свої власні вимоги. Зазвичай головні борці громадянам відводять допоміжну роль. Функція народу полягає в тому, що він повинен допомогти тому чи іншому головному фігуранту подій перемогти суперника і йти відпочивати», – пише він, відзначаючи активну роль журналістів у конфлікті.
«Журналісти швидко зорієнтувалися в ситуації і висунули свої вимоги – почати переговори і звільнити причетних до брутального захоплення каналу. Така тверда позиція колективу дозволяє сподіватися, що головний капітал ТВі Не буде розгублений. Йдеться про довіру глядача, яка завойовувалася протягом декількох років. Якби не позиція журналістів, то після такого скандалу, після появи нових власників і нових віянь, навряд чи ТВі вдалося б зберегти колишнє ставлення до нього глядача. А значить – від нього залишилася б тільки вивіска», – підсумовує Луканов.
Блогер Антон Дмитрієв пише про враження від участі в акції на підтримку родини Павличенків, яка пройшла у Києві в суботу.
«Пекуче сонце, по-літньому спекотна погода не завадили тисячам людей прийти у парк Шевченка і потім під прокуратуру Києва, щоб висловити незгоду з несправедливим правосуддям і неподобством правоохоронців. Ми з друзями теж прийшли і в парк, і потім до прокуратури. Те, що ми не є "ультрас" або друзями Сергія і Дмитра, не завадило нам виділити у вихідний день кілька годин часу, щоб показати свою громадянську позицію. Дійсно було дуже жарко, у багатьох обгоріла шкіра, але почуття солідарності, якоїсь спільності було дуже велике, воно переважало над іншими», – пише він
«Єдиною неприємною ноткою була політика, хоча (потрібно віддати належне організаторам) цього разу її було по мінімуму. Якби на акції не було представників "Свободи", закликів йти на Межигір'я і повалити режим – можна було б вважати, що політики не було взагалі. Шкода тільки, що участь "свободівців" у марші та мітингу дала можливість пресі говорити, що вони його й організували. Це – нахабна брехня, тому що акція була аполітична і жодна з партій чи громадських організацій не грала там ключової ролі. Активісти прийшли самі, без партійної символіки і гасел, тому дивно читати заголовки ЗМІ, мовляв, "Свобода" вивела людей", "Свободівці" очолили марш" і т.д… Жоден з політиків чи партій не має права використовувати у своїх цілях громадський протест. Дуже неприємно, що представників "Свободи" зобразили в якості таких собі поводирів і месій – це дійсно не так: я і багато сотень людей прийшли не до "свободівців" і не на їх запрошення. Це представники партії вміло використали громадську активність у своїх цілях. Що ж, це їх совість і їх позиція»,- додає блогер, разом з тим вказуючи, що «до честі "Свободи" потрібно сказати, що решта політиків і партії взагалі намагаються не помічати справи Павличенків і воліють сором'язливо відмовчуватися».
«Глибоко переконаний, що суспільство об'єднують не Тимошенко та Луценко – всіх нас об'єднують прості люди, прості історії і проста, кричуща несправедливість і біда», – додає він.
Журналістка Людмила Засєда згадує про відсутність інформації у ЗМІ в перші дні після Чорнобильської аварії. Вона пише, що до редакції газети, в якій вона працювала, телефонували кияни та запитували, чи правдиві чутки про аварію. «Пам’ятаю відповіді колег і ніколи не забуду, як сама відповідала комусь: «До чого ця метушня, через такі настрої і створюється паніка. Якби щось було, ми б точно знали про це». Сумнівів — це так — у редакції (уточню: у відділі точно) не було. Адже діти працівників нікуди не вивозилися…Вже з редакційного вікна, яке дивиться в бік Чорнобиля (що ми збагнули потім), спостерігався незвичайний рух вертольотів в одному напрямку — туди. Тривоги ж — ніякої! Лишень цікаво: навіщо так дружньо групуються? Кватирки розчинені, настрій бадьорий», -пише вона.
«Вже дітей партійних верхів та іншої білякоритної публіки було благополучно вивезено за межі України, а ми все ще оптимістичними від повного незнання голосами відповідали на запитання.Потім телефони замовкли: всі дізналися і схопилися за своїх дітей, зачинили кватирки і почали здійснювати ритуальні мокрі прибирання вдома і на роботі. Пам’ятаю, та й усі, хто пережив, теж пам’ятають, була підвищена сонливість, але по редакційному телефону голос звучав однаково впевнено — все під контролем. Зараз думаю: може, й себе так заспокоювали. Вдома, проте, занадто по-господарському, нічого насправді не знаючи, що таке радіація, продовжувала прати чоловікові речі після його повернення з Чорнобиля… Викинути речі? Мені і на думку таке не спало», – згадує журналіст.
Студентка Олена Зашко пише про випадок у донецькій міській бібліотеці, свідком якого вона стала. «Відвідувач (дідусь років 70-ти) намагався з’ясувати у бібліотекаря, чи є потрібна йому література. Між ними загорілася сварка. Насамкінець «виконувач завдання міністерства» (як він себе назвав) обурився: «Вы что – не русские, не понимаете, что вам по-русски говорят?» Коли йому все ж принесли «вистражданий» екземпляр журналу, виникла інша проблема: «А этот «Вестник» только на укрАинском языке? На русском нету?». …От так абсурдно жити у Донецьку. Судячи з твердження, сказаного на адресу працівника бібліотеки, живемо ми не в Україні, а на території «великой и непобедимой России». Недалеко і до того, що Донбас захоче відділитися від нашої неньки і поповнить кордони сусідньої держави з біло-синьо-червоним прапором»,, – пише Олена, додаючи, що особисто нічого немає проти російської мови.
«Мовне питання у нашій країні нагадує мені похід до стоматолога. Він потрібен, але наважитися страшно: зубний біль то загострюється, то вщухає. І людина ніяк не набереться сміливості вирвати хворий зуб. У нашому випадку треба викорінити існуючу проблему. Нехай все залишиться так, як було раніше. У держави, яка стерпіла Емський указ, Валуєвський циркуляр державна мова має бути українська», – додає вона, вказуючи, що у місті функціонує «Український розмовний клуб», Який збирає до півсотні відвідувачів.
Журналіст Одислав Боженко ділиться досвідом від використання системи електронної черги на харківському вокзалі. «Я підходжу до однієї з 8-ми кас і стаю четвертим у черзі. Раптом згадую, що треба взяти той бісовий талончик і вертаюсь до автомату. Останій чемно видає мені квиточок з номером 242. Я почісую спантеличено макітру, дивлячись на табло, яке не мало не багато висвітлює останнім номером 181-ого пасажира. Я здивовано повертаюсь назад до каси , в якій продовжую стояти третім по черзі. Думаю, раптом пройде, і касир не подивиться на номер талону. Не пройшло. Пані Ольга з 7-ої каси каже : " Дождитесь своей очереди!". Та я б не проти тільки за мною нікого не має в черзі, а тих 60 людей які віддаляють мій 242-ий талончик і 181-ий я не спостерігаю. "Пані, але за мною не має ні душі! Що вам заважає мене обслужити?". На це пані Ольга знервовано відповідає: " Ничем не могу помочь, у нас технологический процес! Ждите своего номера на табло". І тут до мене дійшло, що ж на справді відбувається.. В касі і справді не було людської черги. Зате віртуальна таки існувала", – пише він, відзначаючи, що протягом наступних 10 хвилин до каси підійшло ще з десяток пасажирів, яким анологічно відповіли.
«Довелось чекати ще 45 хв, поки "мертвих душ" нарешті не обслужили. Квиток я (о диво!) таки отримав. А по дорозі до дому думав, що може й справді ця система десь в якихось касах Будапешту чи Праги допомагає проходити швидше чергу, але напевно не тут, напевно не в Україні, напевно не в Харкові», – підсумував він.