Журналіст та громадський активіст Єгор Соболєв пише, що вирішив піти з журналістики.
«Я більше не редактор "Свідомо". Я взагалі вирішив піти з професії, який присвятив 18 років. Я хочу сконцентруватися на тому, без чого жодна професія в цій країні не буде професійна. Нам треба піднятися, викинути цю владу і – ще важливіше – нарешті заснувати державу Україна, якою можна пишатися», – написав він.
Соболєв вказав, що він більше не бачить можливості змінити стан справ у країні як журналіст. «Останні три роки я вірив в теорію маленьких справ. В поєднання журналістики і активізму. За цей час я організував більше мітингів, ніж підготував якісних текстів. Але перемог все одно в рази менше, ніж поразок. І тенденція – вниз. "Ніжинські робінгуди" сидять, "бізнес" Табачника на чому тільки можна в освіті, чи цинічні закупівлі МОЗу квітнуть… та ви все знаєте. Розквіт журналістських розслідувань в країні ніяк не заважає її дерибану. Навпаки, дерибан набув небачених масштабів і досконалості», – написав він.
На його думку, за це варто переживати не лише журналістам, оскільки так само неможливо бути ефективним адвокатом, правозахисником, міліціонером.
«Ми всі якщо не усвідомлюємо, то точно відчуваємо, що оця бикувата і одночасно жалюгідна держава, яка, як сказав бард, утворилася "на наших дряблих спинах" – вона невиліковна. Ніякими журналістськими розслідуваннями, ніякими громадськими кампаніями, тим більше ніяким особистим "я чесно роблю свою справу" її не зміниш. Треба або тікати з країни разом з дітьми, або будувати для них нову», – додав він.
Журналісти Сергій Руденко обурюється, що Віктор Янукович до Дня Конституції присвоїв звання народного артиста шансоньє Олегу Гаврилюку.
«День Конституції став днем тріумфу українського шансону над здоровим глуздом. Широко відомий у вузьких колах Олег Гаврилюк став народним артистом України. Каюсь: до 27 червня я не знав цього співака і ніколи не чув його пісень», – пише журналіст, вказуючи, що результати пошуку в мережі пояснили йому, що Олег Гаврилюк автор альбомів "Ключи от рая", який іменують найкращим шансон-альбомом ХХІ століття, "Оголенная душа" та "ПроХХХодимец", на обкладинці якого – повністю роздягнена жінка.
«Два роки тому, коли Героєм України став улюблений поет Віктора Федоровича – Борис Білаш (пам’ятаєте: це той, хто у разі обрання обіцяв пригостити виборців не лише хлібом і яйцями, а й сексом), здавалося, пік "шансону" у культурі ми пройшов…Пізніше – літературний "шансон" від самого Віктора Федоровича, який оцінили в 16 млн грн. І Гаврилюк став логічним продовженням епохи шансону. Епохи несмаку, варварства та пропаганди "їхньої" культури»,- додає він.
Журналіст Олександр Крамаренко пише, що податкова провалила введення податку на нерухомість.
«Хоча введення податку на нерухомість для фізосіб пролобіювали самі податківці, вони так і не встигли організувати його стягування. Виявилося, що у них немає інформації про те, хто і чим володіє в нашій країні. Запущений з 1 січня 2013 загальнодержавний Реєстр нерухомості проблему вирішити не зміг – та й не скоро зможе. Тому що в Реєстрі є інформація тільки щодо нерухомості, яка поміняла господарів або була введена в експлуатацію за останні років 7-8 років. Частково – і про ту, що була куплена або успадкована не більше 10-12 років тому. Але цілісної картини – немає. І вона, ця картина, з'явиться нескоро – її формуватимуть по мірі перетягування інформації з паперових картотек БТІ в бази даних Держреєстру нерухомості», – написав він.
Журналіст додав, що до 1 липня повідомлення мали отримати всі ті, хто повинен заплатити цей податок цьогоріч, висловивши припущення, що податкова розпочне нову пропагандистську кампанію: платників податків будуть переконувати добровільно декларувати нерухомість, яка підпадає під податок.
Журналістка Яна Сєдова аналізує ставлення українців до міліціонерів.
«Народ завжди недолюблював тих, хто повинен охороняти порядок і їх же права. Але, схоже, ця нелюбов непомітно для нас самих перетворилася на люту ненависть. У середині лихих 90-х міліції довіряли 10% громадян. Через майже 20 років, коли, як нас запевняють, на горизонті зажевріло світле майбутнє, ця цифра скотилася до 0,8% (ті, хто повністю довіряє, згідно з даними Інституту соціології НАНУ). Не можуть похвалитися народною довірою і суди, і прокуратура. Та взагалі будь-який представник будь-якої влади викликає у нас як мінімум побоювання. І не дарма», – пише вона.
На її переконання, в Україні зростає покоління, не здатне захищати себе та свої права.
«Покоління, яке звикло, що батьки живуть у ненависті до міліції, уряду, президента, влади на місцях, ЖЕКів, Укравтодору, системі освіти і непрацюючому інституту сімейної медицини. Вони переймають наше невір'я у власні сили, нездатність щось змінити, звичку вирішувати насущні проблеми і віру в те, що нагодувати і одягнути свою дитину тут і зараз – завдання важливіші біганини барикадами. Вони вчаться опускати голову перед безпредєльщиками», – пише журналістка.
Журналістка Людмила Колб встає на захист проведення зовнішнього незалежного тестування в Україні.
Вона вказує, що найголовнішим козирем в аргументах противників ЗНО є те, що тести не виконали свою головну функцію – не прибрали корупцію при вступі. «Стверджувати, що блату більше не існує, було б теж наївно. У чинній системі вступу є лазівки, які дозволяють протягнути до вузу потрібного студента. Не так легко, звичайно, як це було в минулому, коли навіть за хабар звичайному викладачеві можна було потрапити до вузу, але все ж цілком реально. Так, зробивши потрібну довідку (наприклад, про те, що в період тестів абітурієнт зліг з гепатитом) можна отримати звільнення від ЗНО і поступити за вузівськими іспитами. А там, вже як говориться, питання тільки в сумі, зв'язках і в свідомості вузівського керівництва», – відзначає журналістка.
Вона також пише, що експерти вказують на те, що якщо раніше в основному платили за місця на бюджеті, то зараз – під час вступу на контракт, так як на бюджет надходять кращі з кращих. «І це, мабуть, найголовніший контраргумент, який можна виставити супротивникам ЗНО. Так, у випускників, які набрали на тестах 600 балів або максимум хоча б з двох предметів, просто немає шансів не вступити. При цьому такі самородки можуть вибрати будь-який з найпрестижніших вузів країни. Тобто тестам вдалося ліквідувати головну несправедливість в системі освіти, про яку всі говорили до її появи: вони відкрили двері вузів перед розумними учнями – і неважливо, хто у таких хлопців тато і мама», – підсумовує Колб.
Кінокритик Дмитро Десятерик пише, що у рамках програми документального кіно Московський кінофестиваль показав фільм «Голокост — клей для шпалер?»
«Героїні фільму — юні дівчата, сестри Каратигіни — прославились після того, як на одній телевікторині на запитання «Що таке Голокост?» відповіли: «Клей для шпалер». Ролик із фрагментом телепрограми зібрав величезну аудиторію на відеосайті Youtube, і його героїні стали посміховиськом усього Рунету. У березні 2012 року журналіст Мумін Шакіров запросив Євгенію і Ксенію на «Радіо Свобода». Під час зустрічі у режисера виникла ідея організувати для дівчат екскурсію до музею Освенцима. Власне, більша частина стрічки — про цю поїздку», – пише він, відзначаючи, разом з тим, слабку кінематографічну складову фільму.
Він відзначає, що ставлення до теми фільму укладається в одну фразу вчительки дівчат: «Можливо, я коли-небудь дозрію до того, щоб провести урок про Голокост».
«Сестрам Каратигіним пощастило отримати необхідне потрясіння. А скільки ще таких юних неуків шукає успіху в Росії, Україні, далі — скрізь?», – відзначає він.