Журналіст Роман Чайка згадує розгін учасників врадіївської ходи на Майдані та вказує, що спроба силою МВС задавити народне обурення поти свавілля міліції призведе лише до посилення страху людей. «Від страху до неконтрольованої агресії – один крок. І тоді вже ніхто не буде застрахованим, що загнані ( і ті мирні та беззбройні, і ті, що в погонах і при зброї) не ринуться в останню атаку зі свого глухого кута безвиході», – пише він.
«Влада помилково гадає, що народ "страх патєрял" і перестав боятися міліції, тому й пішов на штурми вже трьох райвідділів: Врадіївського, Фастівського та Святошинського у столиці. Насправді, люди тотально бояться саме міліцію і вважають її загрозою своїй безпеці і врешті – життю. Тому й вдаються до бунту» – додає Чайка.
Журналіст вказує, що українська міліція «просто неспроможна усвідомити, що це населення, яке вона збиває з ніг і топче чобітьми, заламує йому руки, або ґвалтує і б'є – саме і є її роботодавцем».
Чайка також висловлює переконання, що три-чотири показових процеси над перевертнями в погонах реально оздоровлять МВС краще, ніж формальні переатестації. «І щоб цей процес запустити – достатньо одного наказу. Тут не місце захисту "честі мундира" і міліцейській солідарності, адже це не "мокрушники"-кримінальники вбили міліціонера – це самі міліціонери ґвалтували і пробували вбити цивільну жертву», – пише він.
Журналіст Костянтин Павлов пише про мітинг на підтримку міліції у Донецьку, який став своєрідною відповіддю на «врадіївські протести».
«Про загрозу фашизму говорив мало не кожен перший виступаючий… А потім пішли розмови про інше. Про те, що міліцію потрібно охороняти. Про те, що МВС – єдині, хто стримує Україну від подій, аналогічних до сирійських, лівійських і єгипетських. І, нарешті, про те, що потрібно створювати "громадські організації" як народні дружини. Про мету таких організацій виступаючі скромно промовчали, згадавши тільки, що вони будуть робити те, що не може робити міліція», – пише журналіст, згадуючи латинську приказку Quis custodiet ipsos custodes – Хто охоронятиме охоронців.
«Логічний висновок з цього дуже простий. Партія влади збирається легітимізувати під крилом правоохоронних органів загони свавільників, які будуть використовуватися і під час мітингів опозиції, і під час виборів, і під час бунтів. Повноваження у них будуть такими ж – свавільними», – пише він, іронічно рекомендуючи Вадима Тітушка як керівника такої громадської бойової організації.
Публіцист Олександр Прилипко також пише про радянський спадок в українському суспільстві.
«Жіночка, яку «посадили» приймати замовлення в солідній компанії, відповідає роздратовано по телефону: «Я одна, а вас багато!» Продавці в магазинах раптом пригадали лексику радянської торгівлі. «Не подобається — не бери!», «Що ви мені тут голову морочите!» Фрази з анекдотів і описань побуту минулого життя врізаються в нинішнє, мов зуби варварів у пармську шинку. На жаль, не самими старими слівцями повертається до нас епоха спотвореної реальності, собачого служіння за дешеву ковбасу та єдиного світогляду, визначеного верхами. Важка хода воскреслого совка відчувається атмосферним тиском: скрізь і всіма. Пайовими трудоднями в колгоспах, названих СФГ, ТОВ, АП й іншими абревіатурами, що омолодили життя селян. Існуванням «від зарплати до зарплати», на яку більша частина населення може або поїсти, або вдягнутися. Телевізійними ящиками, що говорять про все, але не найголовніше, що важливо знати народові. Наочною агітацією керівної партії, що заповнила простір міст і околиць. Відсутністю доріг між цими околицями, але мальовничими пейзажами на маршрутах лімузинів начальників. І так далі, й так далі, аж до інакодумців у психлікарнях. Кожен, хто у свідомому віці й стані застав загальнонародний настрій терпіти все, аби не було війни, розуміє, як забуксувала українська машина часу на переході від персонального й ідейного авторитаризму до цивілізації»,- пише він, додаючи, що «ускладнення транспортного сполучення — результат загальної хвороби організму: ми зупинилися в розвитку, а не лише в замерзлих «хундаях» і спорожнілих портах…».
«Сучасний показник ВВП України, як говорять аналітики, становить половину порівняно з 90-ми роками. Сумна констатація, як монета, кинута до старого музичного апарату. Клац — і заграє улюблена платівка про кризи, недолік реформ і погану кон’юнктуру зовнішніх ринків. У нас багато монет, а платівка одна з вивченою напам’ять мелодією й словами, що вже набридли. Її не слухають, знаючи наперед, де на подряпині зісковзне голка програвача. Совок, визначення, вигадане соціологом-дисидентом Олександром Зінов’євим, схожий на цей раритетний автомат. Хоч як його тряси, хоч які гроші туди кидай, а поставить він лише ту стару радянську платівку», – підсумовує він.
Журналіст Роман Вінтонів задається питанням, чому працівники «Київенерго» перевіряють лічильники в квартирах киян у робочий час.
«Шановний Київенерго, чому твої контролери намагаються звірити покази лічильника у мене вдома, коли я на роботі? Чому вони котрий рік вперто приходять до мене додому у робочі дні з 10-ї до 18-ї і дзвонять мені в двері? На що вони розраховують? Вони думають, що тільки вони з 10-ї до 18-ї працюють, а всі інші в цей же час споживають електроенергію, при чому за місцем реєстрації? Я розмію, що це їхня робота "звіряти лічильники". Але хтось же їм сказав "ходіть по квартирах"? Мені також цікаво дізнатись, в якому кабінеті у твоїх коридорах, дорогий Київенерго, з"явилось рішення "ходити по квартирах "населення", коли населення немає вдома"?», – пише журналіст, іронічно вказуючи, що на сайті Київенерго в є інформація про місію, цінності та бачення реалізації стратегії компанії, в той час як контролери, «як ходили перевіряти лічильники з 10-ї до 18-ї, так і ходять».