Український журналіст Сергій Лещенко у своєму блозі пише, що у програмі "EuropaMagazin" першого каналу німецького телебачення ARD вийшов сюжет про "Межигір'я" . "Напевно, усі знають, хто такий Кличко. Тільки забувають, що він не німець, а українець. Українці знають про це напевно, тому що Кличко є одним з лідерів опозиції. Правда, через тиждень на виборах більшість голосів одержить не він, а партія Януковича – президента з королівськими хоромами, для якого практично нічого не значить демократія, але має значення "сімейна економіка". А той, хто намагається вдарити по цій системі, ризикує життям. Але такі люди в Україні є й про них репортаж", – йдеться у підводці до сюжету.
Німецьких журналістів на вїзді у "Межигір"я" затримав "Беркут". "Ми самі їдемо в заміський палац, щоб зазняти, як живе український президент. Дорога, що веде туди, нова. Але тільки ми починаємо працювати, як відразу нас перевіряють. Глянути на багатство, очевидно, небажано", – йдеться у сюжеті.
Тим часом, у неділю найвпливовіша німецька газета Frankfurter Allgemeine Zeitung вийшла з матеріалом на цілу шпальту про нове явище української політики – Сім'ю президента. "Ілюстрація говорить красномовніше за слова – Янукович зображений як дон Корлеоне з легендарної екранізації роману "Хрещений батько": Боюсь тільки, що сам президент це порівняння сприйме як комплімент, а не докір", – пише Лещенко.
Автор статті Конрад Шуллєр відзначає: "У порівнянні зі своїми сусідами-президентами Путіним і Лукашенком Янукович, тим не менше, є м'яким правителем. Політичних в'язнів менше, ніж у сусідів, про політичні вбивства протягом декількох років не чути. Але в одному Янукович випереджає Путіна і Лукашенка: існують ознаки того, що він першим на європейському континенті розпочав знову впроваджувати режим, який в 1917 році зник з території Російської імперії, і який спробували запровадити у Москві наприкінці правління Бориса Єльцина – "Система сім’ї". Ця система, яка була вкорінена в азіатській частині екс-СРСР, в Україні, схоже, якраз зараз відроджується. Політики панівної донецької групи, з якої походить Янукович, просувають своїх дітей у наступники. З 2006 року молодший син Януковича, якого також звати Віктор, член парламенту. "Сімейність" у політиці стосується також інших "донецьких". У наступну неділю прем'єр-міністр України Микола Азаров, як і генеральний прокурор України Віктор Пшонка хочуть провести своїх синів у парламент, що забезпечить їм імунітет від кримінального переслідування. Дорога Януковича лежить не лише до парламенту. Його старший син Олександр обрав власний шлях, який в Україні забезпечує більше влади, ніж мають посадовці: він став олігархом".
Польський оглядач Даніель Шеліговські у блозі на порталі UniaEuropejska.org пише, що попри те, що результати недільних виборів в Україні ще невідомі, для західних лідерів справа вже віддавна видається очевидною – Європейський Союз передав українцям чіткий сигнал: перемога Партії регіонів нікого не втішить.
"Чергова перемога Віктора Януковича для Європейського Союзу – найгірший із можливих сценаріїв. Значно гірший, аніж масові виборчі фальсифікації або перемога націоналістів. Зрештою, визнання виборів недемократичними домагається і сама Тимошенко, а також низка євросоюзівських дипломатів. (Хоча опозиція й не наважилася оголосити цим виборам бойкот).Суть питання лежить у особі президента. Янукович, попри все, не має наміру відмовлятися від проєвропейського курсу. Але він не гратиме так, як хоче ЄС. Пропозиція Євросоюзу не співпадає з позицією, котру в цій грі зайняла Україна. Відтак, питання про колишнього прем'єр-міністра не зникне з порядку денного ЄС доти, поки Янукович не вирішить поклонитися у Брюсселі. А не вирішить. Ну і добре…», – пише він.
Журналіст Вахтанг Кіпіані вважає, що "вибори опозиція програла ще на самому старті, коли з тих чи інших причин вирішила підтримати дуже поганий варіант виборчого закону, який вводить змішану систему (абсолютно не вигідну бідним як церковні миші справжнім опозиціонерам) і створює можливості для масового походу у владу так званих “господарників”, тобто багатих бізнесменів, які мають можливості протягом виборчої кампанії вирішувати проблеми округу".
Журналіст прогнозує, що за партійними списками у новій Раді буде ситуація приблизно 120 до 105 на користь опозиції, яка, однак, катастрофічно програє мажоритарні округи з розрахунку приблизно 50 до 175. "Це означає, що разом – по мажоритарці та за списками – опозиція матиме 170 голосів, а влада і її сателіти – 280 депутатів. Таким чином питання обрання керівних органів парламенту, керівників комітетів тощо влада вирішує без будь-якого “тушкування”. Вона матиме всі можливості для того, щоби сформувати і прийняти свій порядок денний на кілька перших місяців роботи парламенту. Й у перспективі, якщо буде така потреба, шляхом ангажування незалежних самовисуванців, частини ударівців й опозиціонерів, може вийти на конституційну більшість у 300 голосів. Для цього владі доведеться попрацювати зовсім небагато. Таким чином виходить, як казав герой відомого фільму, "картина маслом". Для мене вже картина зрозуміла. Окремі випадки проходження додаткових опозиціонерів можливі, але вони не змінять ситуацію. Крім того, оптимізм підважений контролем за підрахунком голосів з боку влади, внаслідок чого число опозиціонерів-мажоритарників може тільки зменшитися", – пише Кіпіані.
Він зазначає, що є необхідність мобілізації всіх прогресивних людей у цій країні з тим, щоби бодай теоретично зменшити шанси влади зіпсувати ці вибори. «Якщо прийде проголосувати 60% людей, то опозиція програє катастрофічно. Якщо явка буде 85% – є шанс, що бодай блокуючий пакет проти конституційних реформ Януковича, які задумані й можуть призвести до обрання президента в парламенті, опозиція здобуде і цим конституційним змінам буде поставлена принаймні тимчасова заглушка».
Публіцист Ігор Танчин у блозі пише, що влада організовує вибори до ВР на кшталт парламентських виборів у Росії. "Але я не схильний вбачати у цій подібності сліпе копіювання московських взірців. Просто виборчі технології (в т. ч. й технологія фальсифікацій) у пострадянських країнах доведені до такої досконалості, що майже неможливо щось винайти або поліпшити. Так, розповідають, що в Італії епохи Ренесансу майстерність кондотьєрів сягнула таких вершин, що усі вояки були практично варті один одного. Відтак найманці дійшли висновку, що для з’ясування переможця зовсім не обов’язково вступати у збройні сутички. Командири оцінювали чисельність загонів та вигідність їх диспозиції й на цій підставі вирішували хто має відступити, а за ким залишиться поле бою. Народ, як правило, не брав участі у військових діях. До нас дійшли тогочасні зображення, на яких можна побачити селян, зайнятих повсякденною працею, попри те, що поруч з ними точаться бойові дії. Щось подібне маємо сьогодні в Україні. Народ практично усунутий від виборчого процесу аж до дня голосування. Хоча й це твердження є перебільшенням. Адже немає жодної гарантії, що їхнє волевиявлення не буде спотворене, радше навпаки – більшість впевнена, що фальсифікацій не уникнути. Так само майже ніхто не сумнівається, що влада та опозиція варті один одного. Їхня сила і майстерність, а також порядність і принциповість – приблизно однакові. Саме тому виборча кампанія протікала нудно, як окопна війна. Без запеклості, без затятості, без спроб перейти на чужу територію."
Гендиректор телеканалу ТВі Віталій Портніков відзначає, що тема викрадення російського опозиціонера Лєоніда Развозжаєва зовсім не так турбує українське суспільство, як про це думають в Москві, та не викликає зміни суспільних настроїв напередодні виборів.
"Такої зміни настроїв не спостерігається – й не може спостерігатися. Не може перш за все тому, що ми не сприймаємо власну державу як охоронця наших інтересів і нашої безпеки. Ми не розуміємо, що патріотизм – це не милуватися пейзажами чи плакати, коли співають "Пісню про рушник", а бути впевненим, що твоя держава завжди захистить тебе і дасть притулок тому, хто до неї звернеться. Саме тому палкими патріотами своїх країн є американці, британці, німці, ізраїльтяни. А ми? Оскільки ми впевнені, що наша власна держава не захищатиме нас самих, чому ми маємо дивуватися, якщо вона є небезпечною для гостя? От ми і не реагуємо. З однією тільки поправкою: це не перестає бути нашою відповідальністю. Це ми відповідальні перед Леонідом Разважаєвим та його сім'єю, що ніякої справжньої держави – держави людей, які поважають себе – ми тут не побудували. Що ті, кому ми делегуємо владу і безпеку – керівники держави, міліціонери, спецслужбісти, прикордонники – ніякі не керівники й правоохоронці, а співучасники злочину, викрадення. І ця ганьба залишиться на кожному з нас – громадянині держави з гордим ім'ям Україна".
Літератор Сергій Мазуркевич у своєму блозі зазначає, що "головна біда України не в тому, що її правителі такі, а в тому, що український народ дозволяє їм бути такими".
"До тих пір, поки при владі люди з кримінальним минулим, безграмотні, неосвічені, безчесні, що піклуються тільки про свою кишеню, – втрачаємо обличчя ми – всі, хто живе в Україні. Це сумно, але це факт", – підсумовує він.