Журналіст Роман Чайка пише, що опозиція, яка хоче залишитися у політичному класі на майбутнє, має «не "козу водити" вулицями обласних центрів, а збирати активних громадян не прапорами помахати під сценою – а для організації і підготовки всенаціонального страйку».
На переконання журналіста, опозиція має показати і розказати план змін "системи". «Не банальні гасла побороти "всесильну матрицю" – а чіткий план очищення від кримінальної братви та конкретні законодавчі і виконавчі кроки на ліквідацію бандитського необольшевизму у державній машині. Не малювати пошепки в кулуарах Верховної Ради схеми майбутньої парламентсько-президентської моделі, де "Кличко-президент, Яценюк – прем'єр-міністр з функціоналом канцлера, а Тягнибок – голова парламенту", а вийти до людей із кадровою матрицею, яка дасть відповідь: "а хто прийде навзамін донецьким"», – пише він, додаючи, що «гасла "Банду геть" можна друкувати на сувенірних футболках, але спайка партійної опозиції та невдоволених громадян можлива лише у діях».
«Поки українська пасивна більшість дивиться турецький серіал про Роксолану по телевізору – на вулицях Стамбула й Анкари живі турки дають відповідь на те, як може розвиватися ситуація, коли опозиція слабка, лідерів немає, але далі терпіти наругу уряду уже ніхто не бажає. Українська поправка, що за такого сценарію поряд із міліцією на вулицях наших міст будуть стояти їх духовні сподвижники – гопники у спортивних штанах, картини сильно не міняє. Так собі, ще один пікантний етнографічний елемент кримінального "бєспрєдєла" а-ля "бикуватий шансон"», – додає Чайка.
Головний редактор «SECURITY» Ігорь Приходько пише, що неособисте голосування народних депутатів у ВР можна фіксувати за допомогою додаткових відеокамер в сесійній залі.
"Варто відзначити 8 камер відеоспостереження в сесійній залі будівлі Верховної Ради, з яких особливу увагу заслуговують дві, встановлені з боків над столом президії. Це професійні камери з трансфокатором з відмінною оптикою, керовані механічним поворотним пристроєм. Хто може керувати відеокамерами або переглядати архів невідомо. Судячи з усього камери призначені для оглядових функцій за подіями в сесійній залі. Для оглядових функцій місця і розташування обрані правильно, однак та висота (4 метри), на якій вони знаходяться не вирішать завдання з ідентифікації осіб депутатів одночасно», – пише він.
«Якщо встановити ще дві або чотири IP-камери (на висоті 8 метрів) із загальним розширенням, то ті завдання, які так необхідні для контролю "кнопкодавів" за виконанням своїх мінімальних обов'язків будуть вирішені. Камерам не потрібно буде пришивати функцію записувати все і завжди, а тільки в момент голосування – це і буде доказовою базою щодо залучення до народної (іншої немає поки що) відповідальності за фальсифікацію результатів голосування народними депутатами», – пише експерт, нагадуючи, що для організації відеоспостереження на виборах народних депутатів витратили 1 млрд грн.
Віце-президент Української PR-Ліги Олег Медведєв пише про звільнення з міністерства освіти Юрія Кононенка, який протягом останніх 5 років відповідав за питання мовної політики та освіту національних меншин.
«Він відомий, кому слід і хто цікавиться питанням, як прибічник неухильного дотримання конституційних положень про державний статус української мови та реальних гарантій розвитку освіти справжніх, а не уявних представників меншин в Україні. Офіційно Кононенка усунули у результаті реорганізації мінстертства освіти, науки, молоді та спорту просто в міністерство освіти та науки. Впевнений, що істинною причиною звільнення стала опозиція Кононенка планам Табачника зросійщувати освіту відповідно так званого мовного закону Ківалава-Каліснічєнка. Їм на цій посаді потрібна людина, яка б підбурювала батьків відмовлятися від української мови навчання та переходити на російську. Саме тому, на мою думку, вони і вигнали Кононенка», – пише він, вказуючи, що саме Кононенко домігся відкриття Бібліотеки української літератури в Москві.
Письменниця Олена Захарченко акцентує на впровадженні російської мови як другої іноземної в школах.
«Я сама декілька років вчила російську мову і літературу в школі. Як і всі радянські діти – з першого класу, і аж доти, доку її не перейменували в "світову літературу", лишивши ту саму вчительку. І з першого класу ми писали диктанти, вчили Пушкіна і Чехова… Тільки чогось жоден з моїх однокласників, крім хрестоматії, нічого з російської літератури так і не прочитав, та й хрестоматію не всі. Мову вони вивчили з телевізора, а не з уроків, писати грамотно так і не навчились», – пише вона, додаючи, що «хто добре знає українську – той зможе і російську вивчити за два місяці, якщо вона йому потрібна».
Журналіст-міжнародник Наталя Гуменюк у своєму огляді про події в Туреччині пише, зокрема, про висвітлення подій на площах турецькими ЗМІ.
«Турецькі телеканали протести показують своєрідно: скільки могли – ігнорували. Коли потрібно – показували провокаторів, які кидали коктейлі Молотова у поліцію. (Не без причини: останніми роками надто багато судових процесів журналісти програвали й опинялися за ґратами). Та турки попри все не втрачають почуття гумору. Розголосу набула ось ця історія: коли поліція розганяла першу масову демонстрацію, СNN-Turkey показував фільм про пінгвінів. Тоді люди влаштували флешмоб: дзвонили на телекомпанію з проханням повторити фільм, адже "пропустили його в ефірі, бо були на мітингах". Далі – більше. У день, коли прем'єр повернувся до Туреччини і його виступ показували усі канали, один з опозиційних телеканалів поставив в ефір уже відомий фільм про пінгвінів, які по суті стали чимось тим самим, як "Лебедине озеро" для людей радянських», – пише журналіст.
Публіцист Юрій Винничук пише про розлучення президента Росії Владіміра Путіна та ставленні до нього росіян.
«Якби Путін вийшов до народу, як Іван Грозний, точніше – звернувся з телеекранів і запитав, чи не варто йому піти на спочинок, народ би упав на коліна перед телевізорами і щиро благав не робити цього. Путін вправно підсилює у пересічного громадянина страх перед Заходом і Америкою, віру в месіанізм Росії, в те, що існувати вона може тільки як могутня імперія», – відзначає він.
«Путін і Лукашенко – яскраві приклади улюблених народом тиранів. Чому терплять росіяни – зрозуміло. Вони терплять заради імперії. Заради честі жити у найбільшій країні світу. Яку шанують, і яку бояться. Але шанують від страху. Як шанували у середньовіччі ката. Але заради чого терплять білоруси й українці?», – питає публіцист.
«Комуністичний лозунг "нам жити при комунізмі" змінився на регіональний: "нам жити при "пакращєнні". А шлях до "пакращєння" відомий – через "стабільність". А що таке стабільність? Для постсовєтського народу її квінтесенцією якраз і є приказка "лішь би нє било войни". Усе решта стерпимо. От тільки не дав нам Бог тирана, якого б ми щиро полюбили. А так усе, як у людей», – підсумовує Винничук.
Юрист Денис Сухотін задається питанням, чи доступний Київ для людей з інвалідністю.
«Найпопулярніший спосіб переміщення у Києві, це метро. Практично на всіх станціях встановлено пандуси і поручні. Правда ними ніхто не користується. Не тому, що не хоче, а тому, що вздовж сходинок стрункими рядами стоять торговці. Спускаючись в метро можна купити все, що душі завгодно, від молочних продуктів до лампочок і батарейок. Але спуститься в метро інваліду без сторонньої допомоги не можна, хоча парила і пандус встановлені», – пише він, запитуючи, чи означає це, що вимоги закону дотримані, якщо перила та пандус є, а доступу до них немає.