Бернар-Анрі Леві, французький філософ, письменник, публіцист, громадський діяч пише про допомогу Україні у протистоянні з російською агресією.
"Підтримуючи собак війни з Донецька та Луганська і козацьких і чеченських найманців, які були там ще раніше, російські солдати перетворюють цей регіон України на якусь подобу Спарти, де поважається тільки сила, де проповідується тільки насильство і де навіть риторичний «захист пригноблених російськомовних» вже давно змінили відверто наступальні дії", – пише він.
На думку письменника, за таких умов "слів і красивих декларацій вже недостатньо".
"Але я хочу сказати вам, що багато хто з нас у мене вдома, у Франції, вже розуміють це, і смію сподіватися, дуже скоро вже більшість усвідомить, що на кону тут, у Києві – виживання Європи та що абсолютно необхідно допомогти вам битися в цій битві і перемогти в ній", – наголошує Леві.
В той же час журналіст Андрій Яницький пише про реалії анексованого Криму.
"У Криму близько 2,4 млн осіб, і майже всі вони вже мають два паспорти: російський і український. Одні кримчани брали російський паспорт з радістю, інші – за потребою. Багато хто щиро не розуміє, чому вони не можуть мати два паспорти, якщо губернатор Дніпропетровської області олігарх Ігор Коломойський може мати три? Без російського паспорта у Криму складно працювати, займатися бізнесом, лікуватися і вчитися. Ви не отримаєте соціальні виплати і пенсії. При продажі нерухомості будете платити нечувані податки. При цьому Росія вважає всіх кримчан громадянами за замовчуванням, брали вони паспорт чи ні", – пише Яницький.
Водночас, додає він, важко оцінити, скільки в Криму прихильників України, а скільки – Росії. Втім, на думку журналіста, гарячих непримиренних прихильників Москви чи Києва мало і їх "приблизно порівну".
"Основна частина кримчан – конформісти, які готові миритися з будь-якою владою. При цьому кримчани з різними політичними поглядами спілкуються один з одним. Зазвичай розлом йде по лінії батьки-діти, рідше – по лінії чоловік-дружина. У таких сім'ях про політику намагаються не говорити", – додає він.
Також, додає блогер, магазини на півострові мають перебої із поставками товарів, втім порожніх полиць немає.
"У соцмережах часто публікують фото порожніх магазинних полиць, однак дефіциту в Криму немає. Є перебої з поставками, через що полки в окремих магазинах несподівано порожніють. Але тут же в сусідньому магазині всі потрібні товари є", – зауважує Яницький і додає, що на півострові зменшився асортимент товарів, а ціна на українську продукцію зросли на 20-30%.
"Помітно дешевше бензин – близько 13 гривень за літр на початок січня (зараз вже ближче до 11 гривень через падіння курсу рубля). щонайменше в Севастополі злетіли ціни на оренду житла, майже зрівнялися з київськими. Орендувати однокімнатну не в центрі можна за еквівалент 3500 гривень, до анексії брали в середньому 1500 гривень. Квадратні метри на продаж теж подорожчали. Можна продати квартиру в спальному районі Севастополя і купити за ці гроші схожу квартиру в спальному районі Києва. Деякі так і роблять", – пише Яницький.
Журналіст Євген Кисельов ставить питання, на які українці у 2014 році так і не отримали відповідей.
"Хто влаштував криваву бійню на Інститутській? Хто були ці снайпери? Хто віддавав їм накази? Чому ввечері 21 лютого Віктор Янукович втік з Межигір'я? У нього просто здали нерви? Або між підписанням не прожив і доби домовленостей про врегулювання кризи і втечею Януковича відбулося щось таке, про що ми просто не знаємо? Чи правда, що у Януковича відбулася таємна зустріч з Володимиром Путіним, під час якої президент Росії відмовив йому у подальшій підтримці?.. Чому так легко віддали Крим? Чому при появі перших повідомлень про переміщення російських військових на території півострова, про "ввічливих зелених чоловічків", про активізацію сепаратистських сил у Криму не було вжито термінових заходів щодо посиленої охорони найважливіших військових і цивільних об'єктів і комунікацій? Чи тільки колишня кримська влада на чолі з Анатолієм Могильовим несе за це відповідальність? І що, до речі, сталося з Могильовим?" – запитує Кисельов.
"Чому все повторилося в Донбасі? Невже після Криму складно було передбачити, як будуть діяти групи проросійських бойовиків? Хіба було неясно, що так звані ополченці почнуть першим ділом захоплювати адміністративні будівлі, місцеві відділення міліції і СБУ, щоб поживитися боєприпасами та зброєю? Влада була розгублена? Не вистачило політичної волі? Чи це пряма зрада? Або в її розпорядженні дійсно не було ні сил, ні коштів, щоб остудити запал новоявлених борців за Новоросію? Цікавить, наприклад, і те, чому все ж трапилася катастрофа під Іловайськом і хто за неї відповість? Список незручних запитань можна продовжувати. І вони стосуються не тільки дій української влади в ситуації кризи, що триває майже рік", – пише Кисельов.
Втім, додає журналіст, є питання і до європейців, і до американців.
"Я не запитую, чому США і їх союзники в Європі тягнуть з наданням військової допомоги Україні. Зрозуміло – бояться ескалації війни в центрі Європи. Я не запитую, чому вони так довго зволікали з введенням санкцій проти Росії. Слава богу, розгойдалися. На Заході взагалі довго не могли усвідомити всього масштабу змін, що сталися після того, як Путін, немов великий комбінатор на сеансі одночасної гри в Васюках, відчувши, що безнадійно програє, вирішив змахнути фігури з дошки, запустити нею в супротивника і далі грати зовсім не за правилами", – констатує Кисельов.
"І, нарешті, головне питання – чому через десять місяців після лютневої революції реформи, які так потрібні Україні, пробуксовують? Для відповіді на це питання, по моєму, є достатньо інформації. Тільки сформулювати його ніхто – або майже ніхто – не наважується. Тому що доведеться йти проти течії. Ниспровергать ідолів. Викривати в некомпетентності, політичному безвольність і навіть в банальній корупції героїв недавніх подій", – додає він.
Письменник Сергій Жадан пише на довгограючу тему щодо "почутого Донбасу".
"Прифронтовим містечком снує багато військових. Хтось притомно екіпірований, хтось – подібний на пірата на березі. Хтось зі зброєю за плечем, хтось із пакетом із супермаркету в руці. Бічною вуличкою перекрито проїзд після нещодавнього вибуху. Деякі будівлі охороняються, коло брам стоять буржуйки, довкола них гріються вартові. Дехто говорить українською, дехто – російською. Говорять різне, говорять кожен про своє. Оскільки кожен справді має це своє, хоча не завжди поспішає ним ділитися… Добре було б завжди пам'ятати, що тут за кожним своя історія й своя правда. І свій конкретний випадок, і своя особлива біографія. Свій погляд на події, своє розуміння ситуації. І у військових. І у цивільних. І по-іншому не буває", – пише Жадан.
"Не можна почути Донбас. Немає голосу в промислових регіонів. Голоси є в живих людей. У кожного свій. Особливий. Іноді приємний. Іноді не надто. Але в кожного він є. І якщо вже говорити про голоси, то добре було б розуміти, кому вони належать. Добре було б рахувати живих не відсотками, добре було б, говорячи про загиблих, керуватися не статистикою, а пам'яттю", – наголошує письменник.
Журналіст Олексій Братущак пише про скандальний новорічний ефір телеканалу "Інтер".
"Судячи з бурхливого обговорення новорічного ефіру саме цього телеканалу можу припустити: Україна досі хворіє в медійному плані. Ну от правда: що нового Турчинов та його однодумці могли побачити у новорічну ніч на Інтері? Проросійський ефір? Я вас прошу, а що тоді було останні кілька років? Невже раніше не помічали? Скоріше за все Турчинов побачив щось інше. Може можливість на патріотичних настроях щось віджати?" – пише Братущак.
"Чи не бачите ви в його бажанні покарати "проросійський телеканал" вуха, які стирчать десь в районі Дніпропетровська?" – іронічно питає Братущак.
"Можливе позбавлення ліцензії вигідне в першу чергу конкурентам. Конкурентам в медіа та бізнес просторі. Це ж очевидно! Чи ніхто не чув про бізнес конфлікти власників телеканалів? Так-так от тих самих олігархів, які володіють телеканалами. Позбавляючи конкурента медіа-активів легше відібрати і бізнес-активи. Ось так думають лідери рейтингу товстосумів… У пост-новорічній історії з Інтером основним є те, що позбавлення ліцензії ініціюють всупереч законодавству. Бо що саме порушив телеканал? Яким документом заборонено показувати Кобзона?" – пише він.
"Це не патріотично? Так. Але чи може держава вимагати від бізнесменів проявляти патріотичність, коли сама веде торгівлю з агресором? На прем'єрське "ми закуповуємо енергоносії у Росії, бо без цього накриється уся економіка" будь який власник телеканалу може відповісти: ми закуповуємо телевізійний контент у Росії, бо без цього накриється увесь бізнес", – констатує Братущак.
Письменник Юрій Андрухович пише про звичку українців споживати малоякісний російський культурний продукт.
"Упродовж кількох останніх днів старого року я кидався на ліквідацію деяких заборгованостей, щоб увійти в новий 2015-й по змозі вільним і чистим. Марко Андрейчик, перекладач із Філадельфії, ще влітку надіслав мені англійські переклади моїх дещо давніших есеїв – тих, які поставали протягом 1990-х і відразу після них, на початку нового тисячоліття… Й ось нарешті – відкладати вже не було куди – знайшов часову шпарину для виконання обіцяного. Ось такий, наприклад, фрагмент із есею "Місце зустрічі Germaschka", що його я написав 2002 року, тобто йому невдовзі виповниться тринадцять літ. Межа, про яку в ньому йдеться, – це в сенсі фізичному західний кордон України, а в метафізичному – лінія, що відокремлює пострадянське від нерадянського", – пише Андрухович.
Автор наводить цитату з твору: "Не рейки, точніше не їхня нарощена ширина, засвідчують реальну неперерваність імперського існування, а, скажімо, інша музика й інша масова культура загалом. Саме вона, Межа, відокремлює терени, де захоплено слухають російську попсу, від тих, де її зневажають. Це просто фантастично – лише два-три кілометри на захід і виявляється, що ніхто тут навіть не чув ані про Філіпа, ані про Аллу, ані тим більше про Йосифа Кобзона, цього Френка Синатру все ще об'єднаного пострадянського простору. Але лише два-три кілометри на схід – і згадані Філіп, Алла та Йосиф виростають до титанічних розмірів усенародної леґенди, замалим не улюблених членів родини, значно ближчих та зрозуміліших від усіх без винятку національно-державних ідеалів та поривів, з "європейським вибором України" включно".
"Зона горілки, що, зрештою, починається західніше, у сусідній і багато в чому зразково-показовій Польщі, саме в нас, по цей бік Межі, набуває свого найдовершенішого втілення – адже офіційна її, горілки, ціна падає в порівнянні з тією ж Польщею настільки низько, що з елементу декоративно-розважального вона вмить перетворюється на хліб насущний і стає чимось настільки ж неуникненним, як повітря", – наводить цитати письменник.
Він додає, що наразі описувана "зона горілки" деактуалізується й український споживач дедалі впевненіше дрейфує в "зону віскі". Втім лишають питання щодо культури.
"Від часу написання "Місця зустрічі Germaschka" минуло не просто тринадцять років, а тринадцять таких років, які вмістили у себе дві революції, кілька реставрацій, стільки ж контрреволюцій та узурпацій, а на завершення (і якби ж це було вже завершенням!) ще й "гібридну війну" та відверту збройну агресію сусідньої недоімперії. Всього цього мало б давно вже вистачити для однієї вкрай необхідної суспільної зміни: "фактор Філіпа, Алли і тим більше пострадянського Френка Синатри" повинен би вже давно зникнути з нашого культурного простору, якщо в нас узагалі існує хоч якийсь культурний простір", – констатує він.
"І зникнути цей фактор мав би не тому, що його офіційно згори заборонила б якась там, наприклад, "хунта", а внаслідок цілком природного відмирання – як умирає й відходить унікуди все фальшиве, неякісне й позавчорашнє. Тобто внаслідок того природного процесу, завдяки якому в нашій країні вже фактично мали б закінчитися чи то пак вичерпатися радянські (а з ними й пострадянські) люди. Уявіть собі – рік ми маємо насправді вже аж 2015-й!" – наголошує він.