Правозахисник та громадський діяч Семен Глузман переконаний, що українці не демонструють достатньо волі для системних реформ, а тому змін не варто чекати найближчим часом.
«Реформи дійсно неможливі. Більш того, вони небажані. Їх не хоче величезна маса людей, які солодко жують несвіжий пиріг корупційних залишків з панського столу. Погано пахне? Ледь-ледь запліснявів? Ну то й що. Зате – безкоштовний! Нібито, безкоштовний. Безкоштовна медицина, де вона? Безкоштовна школа, а вона де?», – пише Глузман.
«Реформ не буде. А буде суєта імітації і нескінченне словоговоріння. Краща ілюстрація – антикорупційні потуги, де як і раніше ігноруються «некрасиві» можливості кримінального закону (слідство-суд-в'язниця) і створюються «дуже красиві» і, головне, безпечні позасудові заходи впливу для себе і подібних собі. А в результаті – банальні сміттєві баки на колесах різко підвищуються в ціні. Потреби ринку визначають вартість, непорушний закон економіки, знаєте. Сміттєві баки – нова зброя революції. До того йдемо. Нам це подобається. Як писав російський публіцист в ХХ столітті, піднесення біди в чесноту – справжнє прокляття філософствуючого російського розуму. І українського, бачимо ми», – додав Глузман.
Про свої враження від поїздки на Балкани та захоплення Путіним у Сербії написала блогер та директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук.
«Не буду приховувати: їхала до Сербії не в останню чергу зрозуміти, якого ступеня там сягнули русофільські настрої і що можна зробити в майбутньому, щоб не отримати в Євросоюзі нового троянського коня Росії. Крім того, в умі постійно прокручувала слова одного дуже високопоставленого американського посадовця, який при дуже неформальній нагоді поділився, що наступною жертвою Росії може стати не Молдова, не країни Балтії, а саме Сербія. Дійсно, тут є дві дуже важливі речі для історії успіху Росії: підтримка населення і висока корупція», – розповідає Гетьманчук.
«Російська присутність відчувається з перших хвилин перебування у Белграді. Не встигаєш від’їхати від аеропорта, як бачиш білборди з сербсько-російськими прапорами та надписом «Партнерство заради майбутнього», профінансовані Газпромом. У центрі міста слово «партнерство» витісняє слово «братерство». На кожному кроці продають футболки а-ля «Росія-Сербія: брат за брата», «Бог на небі, Росія на землі», «Православные братья» і особливо ходовий, як кажуть сербські продавці, товар: портрет Путіна з його цитатою «Косово – це Сербія». Так, прихильність до Росії тут досі диктується позицією Москви до незалежності Косова. Хоча, насправді, самі російські дипломати та політики в неформальних розмовах розповідають, що їм насправді доля Косова була абсолютно фіолетовою, їх збісило те, що з Росією ніхто толком не не погодив свої дії. Але ніхто, до речі, у Белграді не згадує, що Україна так само, як і Росія, не визнала Косова. Не в останню чергу тому, що боялась, аби ця історія потім не була використана Росією у випадку з Кримом. Так, зрештою, і сталось», – зазначила блогер.
«Знаю: порівнювати Україну та Сербію некоректно, оскільки Сербія на Балканах сама не раз відігравала роль Росії, і аж ніяк не України. Крім того, російська пропаганда красиво нав’язала міф, що українці Донбасу – це як серби, які залишись за бортом великої Сербії у Хорватії та Боснії», – продовжує Гетьманчук.
На думку Гетьманчук, незважаючи на прихильність до Росії, серби все ж хочуть інтегруватися до ЄС.
«Але деякі уроки сербських колег, які стосуються інтеграції до Євросоюзу, все ж врахувати треба. Тим більше для Сербії статус кандидита на членство в ЄС дався дуже високою ціною: чим більше поступок Сербія робила у питанні Косова, тим більше перемог вона здобувала у діалозі з Європейським Союзом.
Перший урок Сербії: у новому парламенті вперше за всю його історію немає не те що жодної політичної сили, але навіть жодного політика, який би не підтримував членство Сербії в ЄС. Тренд на користь Євросоюзу на законодавчому рівні серйозно зламався після того, як Сербія офіційно розпочала переговори про членство в ЄС. Момент незворотності, про важливість якого я не втомлююсь говорити і в Україні, зіграв свою важливу роль і в Сербії. Мовляв, куди ж тут вже подінешся з підводного човна – тобто, з човна європейської інтеграції. До того, як членство Сербії в ЄС було чимось розмитим, відношення до нього було таким само розмитим.
Другий урок Сербії: ідеї про підтримку альернативного вибору для Сербії – того ж Євразійського Союзу з Росією – множаться за допомогою партій та політичних сил, які не є в парламенті, але залишаються впливовими і дуже активними. Висновок – проєвропейський парламент важливо, але потрібно думати, як нейтралізувати й розсіювачів ідей євразійської інтеграції поза парламентом.
Третій урок Сербії – ставлення до європейського вибору прямо залежне від ставлення до політиків, які цей вибір уособлюють. Наприклад, для багатьох сербів стало гірким європейським уроком те, що чи не найбільші корупційні скандали були пов"язані якраз з тими політиками, які активно виступали за демократичний європейський розвиток.
Четвертий урок Сербії – 63% експорту країни спрямовується у країни-члени Євросоюзу. На Росію не припадає навіть 10%. Тому голова скільки завгодно може оглядатись на Росію, а тіло рухається в ЄС», – зазначила Гетьманчук.
Недоведений замах на життя екс-«народного губернатора» Донецька Павла Губарєва може бути частиною плану російської партії війни з метою поновлення активних бойових дій на Сході України, припускає російський історик та політолог Єлєна Галкіна.
«І тут раптово ростовський бетонний стовп здійснює замах на Павла Губарева. Його дружина пише: «Павло живий, вогнепальних поранень немає, переломів і пошкоджень життєво важливих органів немає». Іншими словами, перевірити факт замаху і взагалі підступних дій стовпа не є можливим», – зазначила вона.
«Чи зустрічався Губарєв зі стовпом насправді, особливого значення не має, а ось міф про замах ставлеників московсько-київського олігархату на ідейного новороса Губарєва вже крокує інтернетом зусиллями його колег по драмгуртку», – додала Галкіна.
«Таким чином московська партія війни намагається взяти реванш за події серпня-вересня 2014 року, які вона сприймає як свої кадрову та дипломатичну поразку. Основні методи: 1) дискредитація супротивника (партії перемир'я) зв'язками з українським «олігархатом», 2) протиставлення донбаських бандитів типу Захарченко, які ведуть Новоросію в пекло бандитизму, московським і місцевим ідейним інтелектуалам, готовим будувати на Донбасі місто-сад зовсім не за гроші, а за покликом серця. Обидві лінії розраховані на реакцію недовірливої, параноїдальної натури і адресовані не російським глядачам серіалу «Новоросія» і навіть не жителям Донбасу, а тим, хто сидить в кабінеті, де приймають НайГоловніші рішення», – вважає блогер.