Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук пише про те, чому Захід не надає Україні зброю для боротьби з російсько-терористичними військами на Сході.
За словами Гетьманчук, в умовах конфлікту на Донбасі Захід більш охоче допомагає Україні грошима, в той час як українській армії для боротьби з агресором в особі РФ потрібна ще й потужна зброя. Однак для західних країн надання військової допомоги можливе лише за умови високого рівня довіри.
Крім того, зауважує автор, стримуючим фактором для Заходу є віра в те, що конфлікт на Донбасі можна вирішити політичним шляхом. Зокрема, цьому сприяли заяви президента України Петра Порошенка, в яких він робив акценти саме на мирній позиції української влади.
«Якщо в Україні поставки летальної зброї сприймаються як абсолютно самостійний і повноцінний крок військово-технічної допомоги, то в Штатах – як перший крок до повномасштабного втягування у війну включно з необхідністю надсилати війська», – наголошує директор Інституту світової політики, підкресливши, що американці не хочуть підігравати російській пропаганді, яка розповідає, що в Україні Росія воює проти Америки.
Разом з тим, на її думку, є одна внутрішня проблема української влади, яка блокує вирішення багатьох проблем – відсутність координації та комунікації.
«Ну не може в країні, яка воює, бути ситуації, коли на одному високому рівні просять конкретне озброєння, а на іншому розповідають західним партнерам, що ця зброя непотрібна», – резюмує автор.
Про значення російських акцій протесту, зокрема проведеного напередодні в Москві Марш Миру, пише журналіст Іван Яковина.
«Проведення в Росії Маршу Миру, учасники якого спокійно розійшлися по домівках, для мене особисто закінчилося тривалою і гострою дискусією з українськими колегами і знайомими. На думку багатьох з них, всі ці десятки тисяч «нормальних росіян» повинні були не розходитися, а залишитися на вулиці, давши старт московським Майдану», – пише Яковина.
«Логіка зрозуміла – якщо вийшло в Києві, то чому не вийде в Москві? Якщо українці зібралися, вистояли і повалили свого диктатора, то і росіянам потрібно вчинити аналогічно», – зазначає журналіст.
Однак, на його думку, є деякі фундаментальні відмінності російської ситуації від української.
«Україна – не Росія, а Путін – не Янукович. Під час Майдану і відразу після нього український екс-президент-втікач зазнав жорсткої критики за те, що «не проявив твердості» щодо демонстрантів. В кремлівському розумінні твердість – це кулеметний вогонь на ураження», – впевнений автор.
За словами Яковини, незважаючи на згадані нюанси, акції на зразок недільного маршу все ж виконують певні функції.
«Російській еліті, яка все дужче страждає від безрозсудної політики Путіна, потрібна тверда впевненість: в разі його (Путіна – ред.) зміщення в столиці почнуться не бунти, а народні гуляння. Простіше кажучи, змовники отримають повне схвалення з боку москвичів, які не вимагатимуть повернення звільненого президента. Марш, який відбувся 21 вересня, наочно продемонстрував: столиця буде щаслива. Дрібні групи прихильників Путіна, які стояли вздовж маршруту ходи і обсипали прокльонами її учасників, виглядали жалюгідно і маргінально. Ніякої серйозної підтримки, контрмаршів або хоча б мітингу «запутінці» організувати не змогли», – переконує журналіст.
«Крім того, масова (до 100 тисяч учасників) акція стала сигналом Заходу: в Росії є істотний шар людей, які володіють фінансовими й інтелектуальними ресурсами і пов'язують своє майбутнє з європейським, а не азіатським вектором розвитку», – резюмує автор.
Про проблему недоінформованості суспільства та пов’язані з цим загрози пише історик та публіцист Роман Кабачій.
«Українська влада виразно заплуталася поміж бажанням «не зробити гірше», замилюючи співгромадянам очі рапортами про «знищених 1/2/3 тисячі бойовиків» чи викритих російських агентів, та гіркою, але правдою – про те, чому АТО не знищила тероризм у зародку, про винних у загибелі сотень українців в Іловайському котлі, про те, чому поспіхом і в закритому режимі, з порушенням регламенту приймалися закони про особливий статус Донбасу тощо. І у цьому робить стратегічну помилку – адже в недомовках та необґрунтованих «позитивчиках» обрубує основне, що її наразі ще єднає з народом – кредит довіри», – пише Кабачій.
«Можливо, у чомусь теперішні речники влади й більш говірливі, ніж їх попередники, – приміром речник Інфоцентру РНБО Андрій Лисенко звітує на прес-брифінгах мало не щодня. Але що в його бравих звітах стовідсоткова правда, а що ні, дізнаємося пост-фактум, і вже не від нього. Більше того, це вводить у ступор українських журналістів, котрі на місцях у зоні АТО бачать нерідко іншу реальність, ніж та змальована бравурними повідомленнями з Українського кризового медіа-центру», – зазначає автор.
За його словами, чергову хвилю незадоволення позицією влади спричинило прийняття в закритому режимі законів про особливий статус територій, контрольованих бойовиками «ДНР» та «ЛНР», в той час як владі варто було донести суспільству, чому саме потрібні ці закони.
Крім того, Кабачій згадує випадок із розгромом намету Спільно.ТВ 15 серпня 2014 року.
«Що змінилося у ставленні міліції до таких інцидентів до і після падіння режиму Януковича, не відомо. Мовчанка наразі – не найкраща демонстрація політики «жити по-новому», – підсумовує автор.
Ситуацію з терористами на Донбасі метафорично описує український письменник Тарас Прохасько.
На його думку, спроба втримати за будь-яку ціну підконтрольні терористам регіони нагадує ситуацію, коли людина тримає в руці гранату з вирваною чекою.
«Мусиш або кинути її сам кудись у корчі (там вона також переб'є якихось мурашок, переломить якісь живі пагони), або дати її потримати комусь іншому. Комусь, хто не хоче вибухнути і буде її тримати. Найкраще передати її своєму ворогові», – пише Прохасько.
«Не треба боятися усунути від себе все це «придністров'я-2». Хай собі трохи побуде нелегітимною територією – майбутня історія надто тривала, щоби перейматися кількома роками», – переконує письменник.
«Хай буде перемир'я, хай будуть терористи на своїй території, хай все буде невизначено. Але не можна допустити, щоби ідіот диктував операторові зношеної атомної субмарини, яким має бути режим роботи реактора. Не можна допустити, щоби субмарина везла ідіота туди, куди йому хочеться і працювала заради того, щоби знайти йому одному якийсь харч», – стверджує Прохасько.
«Три роки позастатусної терористичної республіки доведуть її до конвульсій і капітуляції, якщо Україна (ми) встигнемо зробити хоч щось своїми двома вільними руками», – переконаний письменник.
«Україні (нам) дуже потрібний цей вільний час, не присвячений доглядові за п'яним і вимогливим паралітиком. Потрібно собі, а не заради нього, зробити самоуправління і децентралізацію. Потрібно облаштувати кордон. Потрібно створити надійний другий стратегічний ешелон. Потрібно вичистити кадри, які вирішують все, і залагодити стосунки з іншими сусідами без гранати у руці», – резюмує він.