Дипломат, екс-міністр закордонних справ України Володимир Огризко у своєму блозі прокоментував заяви російських опозиціонерів — Алєксєя Навального та Міхаіла Ходорковского – щодо анексії Росією Криму. За його словами, Навальний, який вважає Крим частиною РФ, є “реєстровим” російським опозиціонером.
«Тим самим ще раз підтверджений відомий фразеологізм: російський демократ закінчується там, де починається українське питання» , – зазначає Огризко
«Не коментуючи дикунське правове невігластво відомих російських діячів (право не виникає з правопорушення!), зауважу, що були і є в Росії люди з протилежними поглядами, наприклад покійна В.Новодворская, професор А. Зубов, музиканти А.Макаревич та Земфіра, групи протестувальників й підписантів, які, втім, становлять мізерну меншість інакодумців й офіційно затавровані як "зрадники". Отже, факт залишається фактом – російська влада, чільна опозиція й абсолютна більшість громадян Росії вважають «Крим наш», – наголошує дипломат.
За його словами, міжнародне право передбачає декілька підстав для зміни титулу державної території – тобто переходу права на певну територію від однієї держави до іншої, однак випадок з Кримом не підпадає під жодну з таких категорій.
«Насильницьке захоплення території однієї держави іншою не припиняє права потерпілої держави на свою територію і не утворює такого права у держави-агресора. Поспішно сфабриковані Москвою "правові підстави" входження Криму до складу РФ не були й не будуть визнані у світі, відтак має місце анексія у чистому вигляді… Анексія Криму не позбавила Україну права власності на півострів, не дала Росії права власності на нього, хоча й уможливила тимчасове використання анексованої території агресором», – зазначає Огризко.
«Крим є українською територією, тимчасово окупованою Росією. Крим є годинником, який відлічує дні існування варварського російського режиму, що загрожує сучасному світопорядку й цивілізації. Однак дуже сумно, що навіть ті, хто претендує називатися в Росії опозицією, насправді є махровими шовіністами. Так чи є там хтось, з ким можна говорити?», – резюмує дипломат.
Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук пише про те, що українці останнім часом надто переймаються проблемами Росії, звертаючи недостатньо уваги на недоліки всередині своєї власної країни..
«Чому ми раптом почали жити Росією? Чому ми щодня, як діти, перевіряємо, що там з цінами на нафту, потираючи долоні? Не забуваємо перевірити, як почувається рубль (до крутого піке гривні всі вже звикли)? І вважаємо своїм обов'язком потролити нові заяви Путіна або головного в Росії інспектора продуктових магазинів Мєдвєдєва? Так, друзі мої, і виробляється діагноз: жити Росією», – пише Гетьманчук.
За її словами, економічні проблеми та тиск Заходу зробили Росію трохи менш небезпечним суперником для України, однак ці процеси не зможуть запустити необхідні зміни в нашій державі.
«Згодна, бідна Росія виявилася менш небезпечною для України, ніж Росія багатша. Росія з штучно накачаними нафтодоларами м'язами. Західні санкції і падіння цін на нафту можуть зупинити Росію в Україні, але вони не зможуть змінити Україну зсередини», – стверджує директор Інституту світової політики.
«Це, звичайно, добре, що ми перестаємо бути переконаними інтровертами і хоч трохи вникаємо в те, що відбувається принаймні в країні-агресорові. Але чи не здається вам, що ми починаємо повторювати помилку, яку зробила та ж Росія і за яку, упевнена, заплатить в осяжному або не дуже майбутньому дуже високу ціну. А саме – помилку, коли Росія почала жити Україною. Своя власна країна з її потворністю в якийсь момент перестала їх цікавити. Або стала цікавити набагато менше, ніж те, що відбувається в Україні», – резюмувала Гетьманчук.
Психіатр та громадський діяч Семен Глузман пише про пристосуванців в сучасній політичній еліті та спекуляції навколо люстрації напередодні виборів.
«Еліту, так само як і інтелектуала, неможливо цілеспрямовано виростити, її представники з'являються внаслідок відповідного запиту суспільства. Сучасна українська еліта очевидна – політики. Першим про це, якщо не помиляюся, заявив Володимир Литвин, тоді ще спікер українського парламенту. На жаль, він мав рацію, саме такий сьогодні попит українського суспільства. Величезна кількість молодих людей, які мають намір отримати університетський диплом політолога, це підтверджує», – зазначає Глузман.
«Політологічне «анатомування» представників української влади, засноване, найчастіше, на чутках і домислах, розкриває перед нами образи цих сірих і мізерних інтелектом людей. Проте, Литвин зазначив слушно, вони – еліта», – додає автор.
За його словами, зміну політичних еліт можуть спричинити лише суттєві якісні зміни в самому суспільстві, коли прагнення до свободи стане ознакою більшості, а не лише представників авангарду.
«Не заслужена, не вистраждана більшістю багато свобода. Зовнішня свобода, що не стала внутрішньою, усвідомленою, актуальною. Саме тому не сталася зміна еліт. Обрання видатного функціонера-ідеолога КПРС першим президентом незалежної України – закономірність. Так повинно було бути. Така логіка історії»,- стверджує Глузман.
«Багато наших співгромадян – писали. Засуджували, не читаючи, Сахарова, Солженіцина, Світличного, Стуса. Пристосувалися, вижили, стали академіками і народними депутатами. Вони – еліта. Видна, гучномовна. Вони – за люстрацію. А я, їх жертва, що вижила в таборах, проти. Колись прочитав в щоденниках в Альбера Камю (до речі, поширення нобелівського виступу Камю – один з епізодів моєї злочинної діяльності): «Кожного разу, коли я слухаю політичну заяву або читаю заяви тих, хто нами керує, я жахаюся, і вже не перший рік, тому що не уловлюю анінайменшого відтінку людяності. Вічно ті самі слова, та сама брехня». Навіщо я все це пишу? Що пропоную? Скоро вибори, треба б визначитися. А я не можу, все ті ж слова, все та ж брехня», – резюмує Глузман.