Журналістка Ольга Духнич пропонує своє пояснення того, чому росіяни не розуміють українців. На її думку, коріння цієї проблеми сягає радянського періоду та пропаганди, яка діяла в той час.
«Перша бінарна опозиція, заснована на досвіді радянської людини 40-х років. Нема в радянському міфі більш значної події, ніж перемога радянського солдата над німецько-фашистським загарбником. Опозиція виглядає так: "наші" – радянські солдати, "вороги" – нацисти, фашисти і всі, хто їм допомагає (хто їм допомагає, відобразили в підручниках історії радянського періоду). Висновок: будь-який, хто активно мені, радянській людині протистоїть, є нацистом, фашистом або бандерівців», – зазначає Духнич.
«Друга бінарна опозиція заснована на досвіді радянської людини 50-х років і пов'язана з періодом Холодної війни. Опозиція виглядає так: "наші" – радянські громадяни, потенційні розвідники (як ВВП), "вороги" – Америка і загниваючий Захід. І тут теж немає іншого ресурсу розуміння», – пояснює журналістка.
«Третя бінарна опозиція сформувалася недавно. Збереження режиму Путіна – єдина перепона крахові (розпаду) Росії. Якщо щось трапиться з легітимним Путіним, Росія впаде, світ зануриться в хаос, настане такий собі Рагнарек», – наголошує Духнич.
«Коли вони працюють всі разом, то виникає особлива сліпота до розуміння того типу нерадянської громадянськості, який формується в Україні, і всіх сюжетних точок, якими цей процес супроводжувався», – підсумовує вона.
Блогер Антон Дмитрієв пише про роль міжнародних об’єднань – зокрема ООН та НАТО – в російсько-українській війні.
«ООН, як і Ліга Націй, себе вичерпала – це очевидно. Косово, Ірак, Сирія, Туреччина, Туніс, Єгипет, Україна – стосовно всіх цих питань ООН виявилася безсилою перед волею однієї держави», – пише блогер.
«В НАТО нам потрібно вступити, і ми туди вступимо (якщо не біснуваті коммі і гвардія Януковича), але НАТО нам не допоможе. Воно, звичайно, не таке боягузливе, як ООН, але воювати з «мавпою з гранатою» ніхто не захоче», – стверджує Дмитрієв.
«У цьому головна заковика – Росія, як не крути, залишається світовим гравцем, незважаючи на всі санкції. Ціни на нафту, газ, золото пов'язані з Росією, хоч вона і не є головним чинником. Тому і сваритися з Росією ніхто не хоче, навіть якщо не брати в розрахунок ядерну зброю і не зовсім адекватну владу», – переконує він.
«Мені не шкода Росію – там є достатньо розсудливих людей, щоб зруйнувати Кремль і повалити царя. Питання в їх бажанні», – зазначає блогер.
Водночас письменник Макс Кідрук дотримується протилежної точки зору щодо основного рушія російської агресії.
«Дехто думає, що варто усунути Путіна, і ситуація владнається, росіяни вмить стануть білими та пухнастими. Це не так. Блискуча з технічної точки зору та безглузда в сенсі наповнення пропаганда зробила своє, і віднедавна нам протистоїть не Путін», – стверджує письменник.
«Нам протистоять 150 мільйонів озлоблених людей, які прагнуть знищити сусідню націю, тим самим довівши нам (!), що вони мають рацію. Це не ми прагнемо свободи, це зла й нехороша Америка намагається допекти їм. А тому я більше не хочу чути, який поганий Путін і який хороший/нещасний російський народ», – переконаний Кідрук
«Прибрати свинопаса – це о'кей, чудово! – проте, мені здається, від того нічого не зміниться: стадо безмозгих свиней залишатиметься стадом безмозгих свиней…», – резюмує він.
Разом з тим російський журналіст Алєксандр Нєвзоров пише про «масову шовіністичну істерію» в Росії.
«Нещастя української землі в тому, що її завжди вважали прислужницею, кріпачкою Москви. І раптом ця кріпачка надумала втекти, та ще й в калошах барині. Отже, наздогнати, волосся видерти, відшмагати до крові і щоб більше ніколи не сміла навіть подумати про це», – пише блогер, зазначивши, що Україна виявилася «самостійним національним утворенням, народом, країною зі своїми героями і ідеологією».
«У Росії багато обурюються Степаном Бандерою, ну і що? Бандера, як відомо – один з героїв українського народу. У французів теж є вкрай несимпатичний нам персонаж, який взагалі Москву спалив. І проте ніхто чомусь французам не пред'являє претензії, що вони, бачте, до Наполеона ставляться добре і проводять заходи, присвячені його пам'яті», – вважає журналіст.
«Росіяни дуже не хочуть визнавати той факт, що Україна – держава, що має свою мову і право на абсолютне самовизначення. Ось це дратує найбільше, але дратує не ту справжню Росію… Не людей, які всерйоз займаються прогресом, історією, мистецтвом, наукою, а зомбовану телевізором більшість. Причому з'ясувалося: чим більш примітивне, одноклітинне зомбування, тим публіка з великим захопленням це сприймає», – резюмує Нєвзоров.
Російський історик Єлєна Галкіна переконана: Росія готувалася до війни з Україною ще з 2006 року.
«Історія формування концепцій "Новоросії" і "Донецької республіки" дозволяє припускати, що агресія в тій чи іншій формі готувалася протягом тривалого часу (щонайменше, з 2006 року) і її метою спочатку було не тільки "повернення" Криму, а й відторгнення від України 8 східних областей з подальшим утворенням буферного сателіта з маріонетковим урядом типу Манчжоу-го, створеного в 1932 році Японією на території Маньчжурії», – стверджує Галкіна.
«Ще на початку літа представники «ДНР/ЛНР» говорили, що їх завдання – протриматися до осені. Розраховували, мабуть, на те, що в умовах наближення зими Україну і ЄС можна буде ефективно шантажувати газом. Але успіхи АТО призвели до того, що різко нарощувати присутність Путіну довелося приблизно на 2 місяці раніше запланованого терміну», – зазначає історик.
На її переконання, ні українське, ні російське суспільство до війни не готові та в переважній більшості не підтримують бойові дії. На думку Галкіної, за розумного підходу до вирішення конфлікту можна досягнути компромісу, не допустивши великої європейської війни.
«Але чи приймуть це безумці, котрі відправляють свою армію в Україну на неоголошену війну, а потім з садистським задоволенням знімають таблички з могил убитих? Раціональний аналіз тут безсилий», – наголошує вона.