Публіцист Юрій Винничук пише про висвітлення бою Володимира Кличка та Алєксандра Повєткіна російськими ЗМІ.
«Боксерський поєдинок перетворився в російських ЗМІ на справжній військовий похід. Програний. Але військовий. А Кличко уже виріс до розмірів Наполеона, який загрожує цілісності імперії. Таке враження, що побивши Повєткіна, він ось-ось кинеться лупцювати Путіна і всю президентську рать», – пише Винничук.
Він також відзначає, що «роздувається думка, що Повєткін насправді не програв». «Не переміг, але не програв. І показав те, що і мав показати: незламність "русскава духа". І, як бачимо, вже й сам Повєткін повірив у свою священну місію та зібрався судитися і доводити, що суддя був на боці Кличка. …Недарма уже й жарт з'явився: за місяць росіяни будуть переконані, що Повєткін таки виграв. А за пів року переконають у цьому українців завдяки російському телебаченню», – пише публіцист.
Він також додає, що Москва «доволі своєрідно задемонстрували свою слов'янську гостинність: в жодній країні світу такого ще не було, щоб після поєдинку не звучав гімн країни переможця».
Журналіст Анатолій Власюк пише про позови до ВАСУ щодо визнання незаконним указу президента про помилування екс-міністра Юрія Луценка. Відомо, що один з позовів направив донецький адвокат Володимир Оленцевич.
«Все це було би смішно, якби не було так сумно. І справа навіть не в тім, що донецький адвокат хоче бути святішим Папи Римського, вибачте, Віктора Януковича. І не в тім суть, що президент не порушував закону, бо помилування є виключним правом Гаранта Конституції, а положення про порядок здійснення помилування є підзаконним актом, зміст якого визначає сам президент (про це заявив адвокат Юрія Луценка Олексій Баганець). Справа в тенденції», – пише він, згадуючи, як за позовом Оленцевича суд скасував звання Героя України, присуджене Степанові Бандері.
На його переконання, позов щодо Луценка у світлі можливого помилування Тимошенко не є випадковістю. «Ось і намагається землячок попередити Януковича, аби той не робив необачних кроків, не звільняв Юлію Тимошенко, а заодно і виправив свою “помилку”, запроторовши знову за грати Юрія Луценка. Мова не про Луценка чи Тимошенко. Мова про європейський вибір…», – пише він.
Публіцист Віталій Портніков пише, що Росія проявляє більше поваги до історії тих народів, які залишаються в її складі, ніж до країн колишнього СРСР.
Він згадує останній інцидент у Литві, коли телеканал призупинив мовлення через російську телепередачу про події 1991 року в Вільнюсі. «Те, що в 1991 році вважалося елементом ідеологічного протистояння, сьогодні, коли відновленій незалежності Литви вже 22 роки, виглядає як образа. …Але справа не в цьому, а в очевидному розходженні російської версії історії з тим, як її розуміють в сусідніх країнах», – пише Портніков.
Він вважає, що Москві доводиться узгоджувати історію з народами, які залишаються у її складі, через розуміння, що "будь-яка гра на чутливих струнах національної пам'яті призведе до такого вибуху в Росії, що ніяка нафту не допоможе уникнути насильства і розпаду".
Як приклад, він наводить відкриття у Чечні в присутності президента респубілки Рамзана Кадирова пам'ятника першим «шахідкам», які загинули під час Кавказької війни XIX столітті. «У Москві «проковтнули» і цю церемонію, і розповідь чеченського президента про кривавого ката Кавказу – зловісного генерала Єрмолова », – пише він.
«Якби зараз Україна була республікою у складі Російської Федерації, нікого в Москві не дивувало б, що президент України разом з губернатором Львівщини відкривають пам'ятники Бандері та Шухевичу, більше того – в «загальних» підручниках російської історії обов'язково з'явилася б глава про національно -визвольний рух українців проти сталінізму. Ніхто не посмів би заперечувати внесок українців у Другу світову війну, як це робив головний російський історик – президент Путін», – пише Портніков.
Він вказує, що українцям, литовцям чи полякам потрібна від Росії така ж повага до історичної пам'яті, на яку можуть розраховувати татари, чеченці або дагестанці. «Таке ж розуміння, що ніхто не повинен виступати як самозваний прокурор чужої історії. Тоді і Росія не буде відчувати себе оточеною невдячними зрадниками, і ми не будемо з подивом дивитися її телепрограми, виступи її політиків і журналістів і спостерігати вражаюче самонавіювання суспільства, з яким стикаєшся кожен раз, коли хочеш поговорити відверто. Така повага, позбавлена пихи і міфів радянських часів, буде корисна і нам, і росіянам», – підсумував він.
Виконавчий директор Transparency International Ukraine Олексій Хмара пише про протест молоді у Кіровограді через смерть хлопця під колесами автомобіля працівника міської прокуратури.
14 жовтня понад 30 молодих студентів та учнів міста прийшли під районний в місті суд з вимогою максимально жорсткої санкції для прокурора, причетного до ДТП в якому загинув 17-річний хлопець. Він відзначає, що у руках вони тримали портрети загиблого юнака та скандували «Душинському розстріл!».
«Безглузда смерть юнака одразу обросла низкою чуток. Мовляв, горе-прокурор повертався з вуличних перегонів місцевих мажорів та був під значним градусом. Померлий хлопець ніби то вчився чи то в Суворівському, чи то в Кременчуку. Батько убивці, кажуть, є відомим корупціонером районного масштабу і наколядував на Міцубіши Паджеро для власного синка … Під стінами суду слів особливо не добирали. Пропозиція розстрілу для прокурора була чи не найлегшим з виразів протестувальників. На моє запитання, чому вони такі категоричні, дівчина явно шкільного віку несподівано зауважила: «Мовчати не можна. Бо наступними трупами на дорогах будемо ми!»», – пише він.
Громадський активіст Єгор Соболєв пише про судові засідання щодо оскарження адмінарешту, який він, Ігор Луценко та Олексій Герман відбули через непокору міліції під час протесту під Київрадою 16 серпні.
Він повідомляє, що на розгляд справ щодо їх арешту прийшли "беркутівці". «В цивільному одязі – нормальні хлопці, усміхатися вміють. Один "беркутівець" одразу сказав всю правду "була команда, зайшли і взяли". (А 5 діб арешту нам-то дали "за злісну непокору законній вимозі працівників міліції". Так кому "непокора" і в чому "законність вимоги" до людей, які з перепустками в кишенях перебували в своїй місцевій Раді – ось що ми хочемо, щоб встановив суд). Інший боєць почав придумувати: "Ми просили, і я, і командир, а Соболєв не виходив". Потім зрозумів, що забрехується і сказав, що все забув», – пише Соболєв.
Він також повідомляє, що суддя погодився викликати на допит на наступному засіданні командира підрозділу. «Ми з Ігорем і Олексієм навіть вже почали жартувати, що так суд вийде на керівників київської міліції, які тоді наказали перекрити всім (!) вхід до Київради, а нас закрити. А потім – вже на тих, хто їм наказував. Жарти жартами, але громадяни-виконавці в мантіях та бронежилетах, справді пам'ятайте – це Ваші підписи залишаються під протоколами та вироками. Не ставайте гвинтиками системи, саботуйте. Всі від цього виграють», – додає він.
Публіцист Юрій Андрухович розповідає про досвід спілкування зі столичною кав’ярнею, яка приписала йому авторство вірша.
«Мої знайомі кияни випадково зайшли до них на каву і звернули увагу на віршик, що вони його використовують у своїй рекламі. Тобто це не просто віршик, а віршик-візитівка… Віршик звучить отак (правопис оригіналу я про всяк випадок зберігаю): "Приємний смак, зрівняний з поцілунком. // Таємність. Таємниця. Таіна. // Солодкий смак – це при страсті дарунок. // Незвичність. Дивовижність. Дивина"», – написав Андрухович, вказавши на помилки в словах "зрівнянний", "таїна" та "приcтрасті" .
«На тлі сьогоднішньої ледь не тотальної малописьменності широких народних мас це б іще не надто й дратувало. І якщо на своїй головній сторінці "Львівський світ кави та кухні" замість "лікер" пише "лікйор", а трохи далі вживає красиві українські слова "прожарка" та "фонар", то нічого катастрофічного в цьому так само ще немає. У нас і найвищі посадові особи держави роблять зі своєї української, а заодно й зі себе, суцільне посміховисько – то що нам, звикати до всіх тих "фонарів"?», – додає публіцист.
Андрухович вказав, що був вимушений зацікавитись цим віршем, оскільки він був підписаний його іменем. «Віршик, будьмо відверті, навіть не так собі. Він – як би це м'якше висловитися? – цілком гівняний…. Мені лишається зафіксувати цілком оригінальний тип піратства – викрадення не твору, а імені», – додав він.
Варто відзначити, що зараз на сайті кав’ярні граматичні помилки в вірші виправили та імя Андруховича прибрали.
Журналіст Роман Кабачій пише про гендерний моніторинг в українських друкованих- та інтернет-ЗМІ, який розпочав Інститут масової інформації
«Перші результати даного моніторингу показали, що попри переважання жінок як авторів журналістського контенту (54%), присутність їх як героїв новин та статей мінімальна – 20%. Як експерти жінки виступають у 18% випадків. Дуже рідко вони є інтерв’ювованими (в плані головної розмови номера), – пише Кабачій.
Також він відзначає, що «жінки здебільшого згадуються в несерйозних публікаціях, світській хроніці, плітках про сімейне життя відомих людей, описі суконь тощо». «Фактично, жінки виступають таким собі красивим тлом до більш серйозних «чоловічих» новин», – пише він.