На момент свого чвертьстолітнього ювілею незалежності Україна почала усвідомлювати, що довіра та дружба між державами будуються не тільки на основі політичних й економічних союзів та угод, важливі також питання культури. Останні кілька років в українському суспільному дискурсі активізувалася тема культурної дипломатії як необхідного інструмента створення тих невидимих, проте дуже потужних зв’язків із зовнішнім світом, який вимірюється силою симпатії до нашої країни. Це той невидимий капітал, який у разі реальної небезпеки (нинішня гібридна війна з Росією саме і є такою) конвертується в реальну допомогу.
Читайте також: Кому потрібен Мистецький Арсенал
Доводиться констатувати, що на шляху нарощування м’язів українською культурною дипломатією, коли справа доходить не до розмов, а до практики, йдеться про закордонні виставки, імпрези, концерти, виникає низка неприємних колізій, що боляче б’ють по державній репутації на міжнародній арені. Одна з них — це репрезентування багатовікової української історії за кордоном артефактами з приватних музейних колекцій, за якими тягнеться довгий поголос про нелегальність і непрозорість отримання. Виставка 480 предметів із приватної колекції «Платар» Сергія Тарути в Замку поморських князів у Щецині, яка вже викликала негативну реакцію як в українських, так і в польських археологів, додає градуса скандальності ситуації. 2008 року ці самі артефакти виставили на дуже короткий час у Національному музеї у Варшаві, проте через несхвальні відгуки фахової археологічної спільноти Польщі та України дуже швидко експозицію згорнули. Від виставки цих експонатів відмовився Етнографічний музей Будапешта. Хай там як, а йдеться про колекцію сумнівного походження. Все це породжує низку запитань, на які необхідно дати відповідь. Приватні археологічні колекції — явище української дійсності, і на нього, так само як і на олігархат, важко заплющувати очі. Доволі часто такі збірки містять унікальні не лише в Україні, а й у світі артефакти, які, вочевидь, належать тим народам, що мешкали на вітчизняних теренах протягом століть. І так само як Греція пишається золотими скарбами з Мікен, що відомі в усьому світі, Україну могли б знати у світі за низкою не менш вражаючих артефактів із легальних, державних, а не приватних зібрань. І хоча в Кодексі музейної етики ICOM зазначено, що неважливо, кому належить колекція (державі чи приватній особі), доступ до неї має бути щонайширшим, в українських реаліях зовсім не так. Приватні археологічні колекції через неврегульованість питання щодо легалізації лишаються, по суті, «сірими», закритими для науковців, а відповідно й для глядачів. Понад те, спроби їх експонування за кордоном не сприяють доброму іміджу нашої країни, а кидають на нього додаткову тінь, збільшуючи важкий тягар ноші від діяльності забудовників в охоронних зонах об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та неприємного шлейфу від того, що наша країна є транзитером вкрадених із різних музеїв Європи культурних цінностей, як-от знайдені цього року картини з музею Верони. І з цим потрібно щось робити.
Колекції та амбіції
«Платар» — не єдиний приватний музей України, але він найактивніше про себе заявляє. Дрібніші приватні колекції — це музей «Прадавня Аратта — Україна» Олександра Поліщука та ще низка, — розповідає Тижню старший науковий співробітник відділу енеоліту — бронзової доби Інституту археології НАНУ, заступник голови Спілки археологів України Яків Гершкович. — Професійні археологи розуміють, що в цій колекції містяться речі, здобуті нелегальним шляхом. Тут принцип простий: артефакт, що належав будь-якій епосі, не з’явився нізвідки. Так чи інакше йдеться про рухому частину археологічної спадщини України».
Закони нашої країни, зокрема про культурну й археологічну спадщину, чітко вказують, що саме держава, а не приватні особи володіє всіма археологічними об’єктами, їхньою нерухомою частиною, тобто археологічними пам’ятками, і рухомою, тобто викопними артефактами. Таким чином, усі ті речі з приватних археологічних колекцій належать державі. Далі починається юридична казуїстика. Сергій Тарута та покійний Сергій Платонов про свою колекцію казали, що все, що в ній є, — то не археологічні предмети. Мотивували вони це тим, що невідомо, з яких археологічних пам’яток походять зібрані ними речі. Серед версій пояснення їхнього походження було й те, що це начебто частини колекцій дореволюційних дворян, які розпродують їхні нащадки, або речі, знайдені селянами на городах і в полях. Тому їх вони називають антикваріатом. Якщо уважно придивитися до опису того, що нині експоновано в Щецині, то й там ідеться про «вироби художнього рукоділля, народних художніх промислів, здебільшого ювелірного мистецтва», а вже потім — що це, можливо, археологічні предмети. «Фахівці можуть запитати, яким клеєм склеєний той чи інший трипільський горщик. Бува, не сучасним ПВА? І який гіпс використаний під час реставрації частини глиняних посудин? Якщо це сучасні матеріали, то про які колекції дореволюційних дворян ідеться? До того ж спробуйте собі уявити величезні трипільські зерновики, що валяються посеред селянського городу», — коментує археолог Яків Гершкович.
Учений розповідає, що на початку існування колекції «Платар» її власники знаходили шляхи й до Інституту археології НАНУ, аби там опрацювали їхні збірки. Це тривало до того моменту, поки в науковому закладі не було ухвалено Кодекс етики професійного археолога, одна зі статей якого забороняє подібні практики. Ще раз шлях до археологів ця колекція знайшла у 2003–2005-му, аби отримати статус такої, що належить до недержавного музейного фонду. Паралельно вона потрапила під крило Національного музею історії України. Яків Гершкович зазначає, що складається ситуація, за якої коли треба господарі «Платара» кажуть, що артефакти з їхньої колекції старожитностей — це антикваріат, а паралельно звертаються за експертизою цих предметів до археологів, аби отримати визначення, до яких культури й часу належить та чи інша річ.
Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати
Останнім часом власники колекції «Платар» почали скрізь заявляти, що вони є добросовісними власниками своїх колекцій. Так чи інакше, а речі, з яких вони складаються, мають сумнівне походження. Міжнародне законодавство забороняє передавати археологічні предмети з державної до приватної власності, і їхнє походження в цьому разі значення не має. «Гадаю, що це ми повинні сприймати з погляду Міжнародного кодексу етики музеїв ICOM. Він справді дає змогу державним музеям зберігати археологічні артефакти сумнівного походження, проте з невеличким, однак вагомим «але»: зберігання не передбачає рекламу господарів таких старожитностей», — констатує археолог Гершкович.
Звісно, тема приватних колекцій, які містять археологічні предмети, їх популяризації не лише в Україні, а й на міжнародному просторі, пов’язана з питаннями корупції, що пронизує всі сфери життя українського суспільства. Спеціалісти, з якими поспілкувався Тиждень, розповідають: нічого дивного немає в тому, що подекуди власники приватних колекцій мають високих покровителів. Для інавгурації Віктора Ющенка, який був і лишається пристрасним поціновувачем археологічних артефактів, зокрема трипільської спадщини, Сергій Платонов позичив Катерині Ющенко масивні античні золоті прикраси, зокрема фібулу із зображенням голови античного божества, намисто, сережки, а також браслет і перстень із червоними каменями, ймовірно, сарматського походження. На плівках Мельниченка зафіксований епізод, коли хтось (можливо, Платонов) дарує президентові Леоніду Кучмі золоті скіфські артефакти. Сергій Тарута, до якого на той момент перейшла колекція «Платар», подарував Вікторові Януковичу на інавгурацію золотий перстень, який нібито належав синові Ярослава Мудрого князю Всеволодові. Для чинного президента Петра Порошенка це мало б стати своєрідною пересторогою, що такі дарунки приватних осіб не на руку його репутації ані в іпостасі бізнесмена, ані тим паче державця.
Всесвітньо відомий британський археолог Колін Ренфрю в книжці «Пограбування, законність та форма власності. Етична криза в археології» писав: «Археологічні грабіжники існують тому, що приватні колекціонери хочуть збирати». Створення приватних археологічних колекцій і грабіжницька хвиля чорної археології почалася з розпадом СРСР. Саме тоді археологічні артефакти стали товаром. Яків Гершкович зазначає, що темпи створення цієї колекції є немислимими для решти світу, де також є подібні колекції. Однак їх збирають не за 8–10 років, а за півстоліття чи навіть століття. «Мінкульт не повинен був давати дозвіл на вивезення предметів із колекції «Платар» за кордон. Було б дуже цікаво побачити експертні висновки, на основі яких надали такий дозвіл. Якщо експертизи проводили фахівці, то вони не могли не вказати, що всі ті речі потенційно можуть бути археологічними знахідками, частина з них, можливо, здобута на території України в непрозорий спосіб. Це дуже скандальна ситуація», — наголошує археолог.
Науковці вміють розрізняти, де на пам’ятках є сліди сучасних грабіжницьких руйнувань, а де старі руйнування. Трагедія полягає в тому, що сліди пограбування 5–10-річної давності є практично всюди. Зокрема, проведена у 2011–2013 роках археологічна розвідка на цільних територіях 5–6 тис. га, яка передувала зведенню вітряних електростанцій на території Донецького кряжу між Слов’янськом та Сорокиним, показала доволі цікаві результати. «Це глухі місця, де можна їхати день і не натрапити на людське поселення. До того ж там немає ані скіфських, ані сарматських поховань такого штибу, що могли б містити якісь вироби з дорогоцінних металів. Здавалося б, які можуть бути пограбування?» — розповідає археолог. За його словами, на географічних мапах-триверстівках цих місцевостей середини ХІХ століття авторства відомого топографа Фрідріха Шуберта зафіксовані кургани (як найдрібніші, так і найбільші), що існували в 1850-1860‑х. За останні 150 років на цій території через оранку, розмивання дощами, розвіювання тощо зникло 30% кількості, зафіксованої Шубертом. «На 8–13% знайдених нами курганів, які залишилися, виявлено сліди пограбувань, що скоєні 5–10 років тому. За такої тенденції в найближчі 50–70 років кожний курган України буде пограбовано», — сумно констатує вчений.
Це лише один епізод із того, що нині відбувається. Щороку грабують трипільські поселення, давньогрецькі міста Північного Причорномор’я. Вкрадені звідти речі втрачають найцінніше — археологічний контекст. Таким чином, вони замовкають назавжди, перетворюючись на хай і дорогий, проте мотлох, опрацювання якого не дасть інформації для нових відкриттів, що розширюють наші знання про попередників, давні міграції та розселення людей на планеті, про їхню культуру. Питання в тому, чи справді Україні кортить, аби її давню історію було репрезентовано у світі мовчазним мотлохом, і які результати вона очікує отримати від такої практики репрезентації.
Рамки етики
Панамський офшорний скандал, у якому фігурує чинний український президент, поставив у суспільстві питання до самої практики існування офшорних зон. Нібито все законно, та чи етично? Все більше питань щодо етики в політиці та економіці порушується в українському суспільному та медійному дискурсі. Річ у тім, що питання легалізації приватних музейних колекцій, зокрема тих, що містять викопні старожитності, також стосується етики.
«Приватні археологічні колекції в Україні існують, і доводиться приймати це як факт. Вже багато років серед музейників та археологів ведеться дискусія щодо них. Особисто я дуже далека від ідеї легалізації зібрань предметів, які можуть бути визнані археологічними знахідками», — розповідає Тижню заступниця директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, член президії Українського комітету ICOM Катерина Чуєва. Вона також зазначає, що в українських державних музеїв сьогодні проблема з музейною етикою, адже досі немає документів, які б урегульовували такі питання. «Почасти можемо посилатися на положення законів про музеї та музейну справу, захист археологічної спадщини, державний музейний фонд, однак це не впливає на низку ситуацій, що потребують предметного етичного аналізу. У цих випадках варто керуватися положеннями Кодексу музейної етики ICOM. Зокрема, там висвітлені питання колекційної політики й предметів із невизначеним походженням. У випадку з колекцією «Платар» ми не бачимо жодних документів, що підтверджують право власності на предмети й доводять, що вони здобуті легальним шляхом, а не внаслідок грабіжницьких розкопок», — зазначає музейниця. Відповідно до згаданого Кодексу музеї не повинні мати жодних справ із такими колекціями. Виставки цих експонатів, які практикувала низка державних музеїв та заповідників, суперечать етичним нормам, визнаним фаховою світовою спільнотою. Сьогодні це дуже велика дилема. Питання обігу незаконно набутих культурних цінностей належать до компетенції правоохоронців, але чи є хоч одна гучна справа?
Читайте також: 15 архітектурних перлин України, які ще можна врятувати
«Потрібно розуміти, що музей — це не просто склад предметів, а й вмістилище контекстів, які прив’язані до цих предметів. У випадку археологічних артефактів має значення все: місце, глибина залягання, предмети навколо тощо. Це той контекст, руйнування якого не можна компенсувати нічим. Сьогодні колекціонери, які скуповують археологічні предмети невідомого походження, не розуміють тієї важливої обставини або вдають, що не розуміють. Це стимулює чорну археологію та руйнування археологічних пам’яток. Робота не на збереження, а на руйнування», — констатує Катерина Чуєва. У ст. 10 Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини, ухваленої у Валлетті 16 січня 1992 року й ратифікованої Україною, вказано, що країни — її учасниці зобов’язуються вжити необхідних заходів для того, щоб музеї, чию політику придбання цінностей контролює держава, не купували археологічних предметів, що могли бути здобуті в результаті приховування, проведення нелегальних розкопок або незаконного вилучення під час санкціонованих розкопок. Виконання положень Конвенції ставить низку запитань як до українських музеїв, так і до польської сторони, зокрема директорату Замку поморських князів у Щецині, які погодилися виставляти в себе експонати невідомого походження.
Експерти погоджуються в тому, що наявні приватні колекції треба поставити на облік. Україна ратифікувала низку міжнародних документів щодо охорони культурної й археологічної спадщини, до того ж є Кодекс музейної етики. «З огляду на все це одним із можливих рішень у справі легалізації приватних археологічних колекцій сумнівного походження на теренах нашої держави може бути те, що всі вони безплатно передаються державі й ставляться на облік. Чи порушуються при цьому карні справи — окреме питання, так само як і розробка та ухвалення необхідних нормативних документів. За умови, що наявні колекції перейдуть у власність держави, за дотримання певних вимог приватні музеї, можливо, можуть їх експонувати — це теж окреме питання», — ділиться своїми міркуваннями Катерина Чуєва.
Питання в тому, як зробити, щоб колекції на кшталт «Платара» перестали з’являтися в Україні надалі. Ми живемо у ХХІ столітті й не можемо орієнтуватися на ситуації та юридичні практики, що існували в колоніальному світі, коли розкопували пам’ятки стародавніх Єгипту та Греції. Фахівці-музейники наголошують, що вони не мають правити нам за взірець. Юридична ситуація існування приватних європейських археологічних колекцій 150 і 50 років тому є абсолютно відмінною. Нині згадують не про легалізацію таких колекцій, а про повернення археологічних експонатів від країн-колонізаторів тим країнам, де ці речі викопали.
Доступ до таких предметів має бути узгоджений із позицією держави. У Кодексі музейної етики сказано досить чітко: незалежно від того, йдеться про державну чи приватну колекцію, вона має бути максимально відкритою для публіки. Але можливість побачити археологічні артефакти не означає, що про них автоматично можна отримати інформацію. Через втрату контексту наші знання про предмет обмежені, але на цьому все одно дуже легко спекулювати, мовляв, предмет же збережено «для народу». «На вирішення нинішньої проблеми має бути потужна політична воля й усвідомлення проблеми з боку колекціонерів — ні того, ні іншого ми наразі не спостергіаємо. Оскільки більшість викопних предметів потрапляє до рук людей, які мають у нашій державі вплив, питання щодо існування приватних археологічних колекцій у нас ще не скоро вирішиться в цивілізований спосіб, бо немає навіть ознак бажання це зробити», — підсумовує Катерина Чуєва.
Багато запитань виникає як до чиновників із Мінкульту, які відповідають за пам’яткоохоронний напрям, так і до українських депутатів, серед яких немає жодної людини, дотичної до сфери охорони археологічної і, ширше, культурної спадщини. Вони не розуміють наслідків, які може мати експонування колекцій на зразок «Платара» за кордоном. Через такі виставки ми рано чи пізно зіткнемося з тим, що нашій країні скажуть: ви виконали економічні й політичні вимоги для свого вступу до ЄС, але що у вас коїться в царині культурної, зокрема археологічної, спадщини? Такі речі можуть виринути на поверхню в будь-який момент і боляче вдарити по нашій державі.