Офіцер ЗСУ: «До Нового року маємо всю ту нечисть вигнати. Бо там починаються різдвяні свята, а українці святкують удома»

Статті
16 Вересня 2022, 18:40

– Де вас застала війна?

– На позиціях поблизу ЗолотогоПопасої, куди ми заїхали ще в червні 2021 року. Це був наш напрямок, де ми вісім місяців виконували завдання. Активних бойових дій не велося, так – позиційна війна: перестрілки, снайпери працювали, мінометами крили. Всяке було. Були в нас там і втрати – чотири хлопці загинули. Вже мали в березні мінятися, збиралися додому, пакували торби, але у 20-х числах лютого побачили – щось таки буде. Це вже відчувалося. Було зрозуміло, що триває підготовка.

А 24 лютого о 3 годині ночі бригаду підняли по тривозі, й усі зайняли свої позиції. Перший приліт був десь о 5 ранку. Накрило нас «Смерчами». Було дуже багато поранених у перший день. Підбили наш танк, і два хлопці-танкісти загинули. Але паніки не було, лише думка: що робити далі. Наш комбриг об’їздив позиції, усіх заспокоїв, налаштував людей на роботу: «Хлопці, тримаємося, все нормально, ми до цього готувалися». Перші два дні здебільшого працювала їхня артилерія та авіація, накривали бомбами, «Точка-У» працювала. Проти нас були застосовані практично всі види озброєння.

 

– Вони хотіли вас максимально зачистити?

– Так. Били точково, знали розміщення, адже війна тривала не перший рік… Наші хлопці трималися до останнього. Не було такого явища, як дезертирство, залишення позицій. Це вже почалося, скажу вам відверто, коли стали приходити мобілізовані. Призвали цивільних людей, які до того не служили і у своєму патріотичному пориві взяли до рук зброю. Перше їхнє пояснення, чому пішли з позицій: «Танк на нас виїхав – а де наша артилерія, де авіація? Нас кинули!» Людям пояснюєш, що наша артилерія стоїть за вами, що вона працює. Артилеристи справді працювали у три зміни, в режимі 24/7. Це я можу підтвердити, тому що був на командному пункті. Звичайно, у противника перевага була за артилерією у 1015 разів. За особовим складом ми не рахували, але лізли вони пачками.

 

– Тепер ситуація з розподілом мобілізованих уже змінилася?

– Коли почалася війна, військкомати брали всіх по максимуму. Ніхто не знав, яка це буде війна. А наша система ще з радянських часів не змінювалася. Це вже під час війни почалися ці докрути, довороти, покращення, а на початку брали всіх. Порозпихали, доукомплектували частини на сто відсотків, але охочих було більше. Почали створювати Тероборону. Потім виявилося, що багато людей, які на підйомі пішли захищати Батьківщину, ніколи не думали, що війна є такою, якою вони її побачили. Просто психологічно це дуже важко витримати, коли на тебе їде танк, і ти бачиш, що він стріляє в тебе. Дуже важко. І такі люди почали відмовлятися: мовляв, у мене нога, у мене грижа, у мене вік, у мене четверо дітей, а я взагалі не мав іти, у військкоматі сказали, що я буду на блокпості… Але треба розуміти, що блокпостів на всіх не вистачить. Треба комусь і воювати. Натомість мені хлопці дзвонять: «Ми хочемо до вас служити, а у вас місця нема. Послали нас у Тероборону, але це не наше, ми не можемо під Києвом на блокпості стояти». Хлопці воюють із 2014 року. Кажуть, нині такий момент, що ми можемо помститися за наших побратимів, а нас не пускають. Тобто вийшла така ситуація, що людина справді могла б бути корисною десь у тилу, а її направили в бойову частину, тимчасом та людина, яка принесла б більше користі на фронті, пішла в Тероборону, бо не було місця… Нині це питання вже налагоджене, можна переміщувати. Усе залежить від людини. У кожного свої проблеми, своє бачення, своя шкала страху. Скільки було ситуацій, коли хлопці виходили проти танка й били його із «Джавеліна» чи гранатометів із 200 метрів! Хтось це може зробити, а хтось ні. Це людський фактор.

 

– Повернімося до початку повномасштабного вторгнення. Тобто після двох діб обстрілу ворог посунув на вас натовпом?

– Так, вони полізли натовпом. Ми стояли неподалік Золотого, там був КПП. Вони його, звичайно, розбили в перший день, але в нас були камери, і ми бачили дорогу. Дивимось, їде колона: машини, танки, БМП, і обабіч ідуть «освободітєлі». Вони ж думали, що ми піднімемо руки і здамося, а люди будуть зустрічати їх із квітами. Але не так сталося, як гадалося. Натовкли ми їх тоді дуже добре. Близько 30 одиниць техніки знищили тільки в цей день. Розвідка доповідала, що їхні поранені стогнали і кричали цілу ніч, а їх ніхто не забирав. Полягло їх дуже багато. Якщо порівняти за втратами за весь період ведення бойових дій, то ми противника намолотили рази в чотири більше. Ми за своїх хлопців помстилися.

 

Читайте також: Показ(уш)на русофобія

 

Хоча бували різні ситуації. Багато ще залишилося тих, кого ми не змогли забрати. Поблизу Попасної загинув цілий взвод, туди зайшов противник, і неможливо було навіть тіла витягнути… Це війна. І батьки переважно це розуміють. Дзвонить мама нашого загиблого хлопця й питає, коли сина привезете. Сказати їй, що не знати, що там лишилося? Знаєте, у такі моменти дуже важко на душі…

Хлопці своїх побратимів лізли витягувати, їх накривало, і вони там лишалися. Поїхали четверо  хлопців на машині й не повернулися. Ми підняли квадрокоптер у небо, а сліду нема. Ні машини, ні хлопців. Уже минуло два місяці, і ніхто нічого не знає, чи в полоні вони, чи живі… Коли ми вже півтора місяця тримали Попасну, туди привезли кадирівців. Наша розвідка доповідала, що вони казали (по перехвату) «з двадцять четвірки в полон не брати». Були на нас дуже озлоблені – отже, ми їм таки надавали.

 

Війна за цих пів року змінилася?

– Росія використовує тактику Другої світової. У них не змінилося нічого. Уся їхня роздута «друга армія світу» – це велика пропагандистська мильна бульбашка. Вони йдуть навалою. У них є бригадно-тактична група, і вони нею валять уперед. Ми їх точково знищуємо. У нас тактика дуже змінилася. Ми не могли воювати, як вони, бо маємо менше сил і засобів, а також більший фронт. Тому, працювали меншими групками, але приєднували до них по два танки, по три БМП. Плюс, нам дуже допомагали дрони. Коли ти бачиш передній край, це допомагає управлінню боєм. Нинішня війна – це не «Ура!» й усі побігли в атаку. Тепер переважно війна позиційна, війна дронів і артилерії. Росіяни теж мали свої «Орлани», але всі запчастини для них ішли з закордону. І санкції цьому дуже зашкодили. Тепер вони не можуть зробити свого дрона, бо немає технологій – із совдепівськими технологіями він просто не злетить. Уявіть собі, як то – підняти в небо старий радянський телевізор з усіма його деталями й мікросхемами. Тож із цього погляду вони відстають. Вони не розраховували, що в нас буде такий супротив і технологічно ми будемо мати перевагу.

 

– Як нам вдалося отримати цю перевагу?

– Через заохочення до вдосконалення. Перед війною нам навіть прийшла телеграма, де так і було написано: є толкові хлопці, які можуть щось придумати й покращити, що дасть змогу зберегти особовий склад і полегшить ведення війни. Скажімо, зробити виносним той самий станок для стрільби з кулемета й використовувати пульт, щоб боєць не висовувався з гашеткою. Тобто заохочувалося застосування всіляких інноваційних технологій. Хлопці змайстрували своїми руками якусь там станину, ми написали запит і приїхала комісія з професорів, яка розглянула, оцінила і щось там покращила. Такі заходи здійснювали на рівні держави. Бо інакше без варіантів. Самі розумієте, що таке Україна – і Росія, більша за своєю площею у 28 разів, і за людським ресурсом, і за військовим. Сьогодні весь світ нами захоплюється, і це не є пафосом. Бо понад три дні, максимум тиждень, нам ніхто не давав. А ми тримаємося вже пів року – і слава Богу. Потихеньку, я думаю, до Нового року маємо всю ту нечисть вигнати. Бо там починаються свята, а українці святкують удома вдома.

 

– Понад чотири місяці ви воювали на Донбасі, тепер місяць на Півдні. Які особливості бойових дій тут і там?

– Там були оборонні бої. Ми сиділи в окопах, противник наступав. Його тактика була така: виїжджають танки й починають гатити по всьому, що вище рівня землі. Усе рівняється з землею. Далі працює артилерія, а потім уже наступає піхота, під прикриттям тих самих танків. Як я казав, нічого не змінилося з часів Другої світової. Але питання в тому, що коли багато поранених та вбитих і з особового складу залишається всього 45 із 30-ти, то вони фізично не втримають навали цілої сотні. Тому відходили вглиб, метр за метром, бувало 20 метрів відходили, окопувались, бо не було де сховатися. Потім і ті окопи та бліндажі руйнували, не було можливості оборонятись. Так потрошки відступали. Нині в нас тактика – наступ. Тепер вони сидять в окопах, а ми наступаємо. Найбільша біда і проблема полягає в тому, що вони закріпилися. За ці пів року вони позаливали бетоном свої позиції.

 

Читайте також: Будні бійця на фронті. Парі

 

Оборона й наступ – два різні види бою. При наступі йдуть дуже великі втрати, тому що ти йдеш вперед, по тобі стріляють, а стріляє людина, яка сидить в окопі. До того ж нині вони взяли до уваги всі свої помилки, так само підіймають у небо дрони, бачать, хто наступає, і далі працює артилерія. Щоправда, за останні пару днів такої переваги артилерії, як була колись, у них уже не відчувається. Коли ми обороняли Попасну, наші артилеристи, наприклад, випускали 5 снарядів, а у відповідь прилітало 40. Мали дуже велику перевагу. Тепер уже починають економити.

 

– Закінчується боєкомплект чи не довозять?

– І закінчується, і не довозять. А того, що довозять, не вистачає. Те, що порозбивали мости, – дуже великий плюс. Сподіваймося, що скоро ще й Кримський міст розбомблять, і тоді ми зможемо сміливо йти вперед. У них і так моральний дух уже падає. Їхня армія тримається переважно на найманцях: вагнерівцях, чеченцях. Тих, що свідомо їхали заробляти гроші. Буряти навіть не приховували цього. До нас потрапляли в полон із Сибіру, Алтайського краю. «Чого приїхав?» «Пообіцяли 60 тисяч рублів, а де я такі гроші зароблю. Я нікого не вбивав, був на третій лінії»ю «Скільки тобі заплатили?» «20 тисяч, решту сказали потім». Тобто не все в них так добре, і це нам тільки на руку.

 

– Курйози трапляються?

– Була якось ситуація 4 квітня. Чому пам’ятаю? Бо в мене в меншої дочки тоді День народження. Чомусь пару днів не ходив на сніданок, а тут саме неділя, думаю, сходжу поснідаю. Приходжу я до їдальні, стоїмо в черзі на роздачу, нам дають кашу, і в цей момент сильний звук, пролітає ракета, вибух, хлопці хутко всі в підвал повтікали. То біля нас – буквально у тридцяти метрах – пролетіла «Точка У», і її хвостова частина в ангар залетіла. А я стою з тою кашею й думаю: поки нікого немає, м’яса собі візьму. Набрав цілу тарелю і спустився до хлопців. Заходжу в підвал із мисякою, повною м’яса. І що тут скажеш – уже набрав то набрав. Отак мені на День народження дочки довелося м’яса наїстися.

А загалом, приємного мало. Тому що втрачаєш бойових побратимів, втрачаєш людей, із якими спав, їв. І це дуже тяжко. Якщо, дасть Бог, вийде наша розмова, хочу, щоб батьки почули: прикро, коли дорікають – «от ти вижив», «чого ти живий»… Це дуже неприємно. Коли ми втрачаємо своїх друзів, для нас це дуже важка втрата. Ну, але ми далі мусимо йти. Бо якщо опустимо руки, то втратимо країну.

 

– Нещодавно ви їздили додому у відпустку. Які враження?

– Скажу чесно, почувався, ніби Тарзан, який приїхав у цивілізацію. От щось таке. Незвично багато людей у цивільному. Просто собі ходять, просто грає музика, просто відчинені магазини. Ніхто не ховається, не тікає, перебіжками не переміщується. Не стріляють, нічого не вибухає.. Було незвично. Приїхав додому – а я дуже люблю гучну музику – але не вмикав абсолютно нічого. Тут, на війні, ти маєш бути в постійній готовності, постійно чекаєш на щось, прислухаєшся до кожного шелесту і звуку. А в цивільному житті воно потім дається взнаки.

От іще курйоз розкажу. Приїхали хлопці додому, сиділи за столиком у центрі міста, взяли собі кави, пива, гостилися. А діти є діти, хтось кинув збоку петарду. То всі п’ятеро так і полягали. Ржали, звичайно, з них. Але знаєте, це вже на рівні рефлексу відпрацьовано.

 

Читайте також: Позивний «Ярош»: «Найголовніше – бути готовим до втрати побратимів. Коли ти бачиш, як на твоїх очах убивають товариша, і ти вже нічим йому не можеш допомогти, – оце важко пережити»

 

Що здивувало? Наш народ, скажу відверто, починає відвикати від війни. На початку війна була у всіх на слуху, всі про неї говорили, а тепер цивільні люди вже відійшли від того. Займаються кожен своїми проблемами. Весілля собі бабахають, а поруч триває похорон. Таке сприйняття, як то кажуть, «клема падає». А як може «не падати клема», якщо тут хлопець лежить у труні, а ви в той момент святкуєте. Я розумію, що свято – це свято, але давайте всі свята відсвяткуємо разом після перемоги. Будемо вже тоді разом гуляти, пити, веселитися. Тому, що цей підйом українських людей як нації в перші місяці, це об’єднання нас дуже тримало, дуже допомагало. А коли хлопці трохи поїхали додому, побачили, що там, і повертаються сюди знову, звичайно, їм не хочеться йти вмирати.

Тут одні герої. Тут немає боягузів, падлюк. Тут кожен на своєму місці виконує свою роботу. Армія – це ж не тільки солдат, який біжить з автоматом знищувати ворога. Є той, хто варить йому їсти, хто привозить воду, боєприпаси. Хтось ці боєприпаси складає, хтось охороняє. В артилеристів хтось стріляє, хтось наводить, хтось підвозить, хтось заряджає. Тобто кожен на своєму місці. Кожен гвинтик у цій системі працює, і тоді працює вся система.

 

– Відчуваєте втому від війни?

– Утома є. Звичайно, хочеться, щоб уже скоріше закінчилося, хочеться додому поїхати, дітей побачити, і якось уже відвикнути трошки від того, що зараз «прилетить». Хочеться. Але тільки після перемоги. Наші хлопці загинули для того, щоб наші діти жили добре в мирній країні, щоб не було війни. Тому, поки тримаємося, мусимо триматися.

 

– Війна з Росією надовго чи нам вдасться її зламати? Як відчуваєте?

– У мене одне відчуття – Росія має просто відійти на свої кордони до 2014 року, звільнити Донбас і Крим. Коли це станеться? Думаю, найближчим часом. Довго вона не втримається. Я сподіваюся, що цього року все закінчиться. Уже казав, що на різдвяні свята треба їхати додому.

Звісно, це оптимістичні плани. Але якщо партнери далі будуть допомагати, то найближчим часом це станеться. Коли ми після оборони відійшли на відновлення й до нас прийшли нові люди, у нас був страх, що цим людям доведеться не сидіти в окопах, а йти в наступ. Хвилювалися, чи зможуть вони. Але кілька днів наступу показали, що вони не тільки зможуть – вони йдуть, займають позиції, вибивають ту нечисть, і техніка за ними не встигає. Навіть техніка не може пройти стільки, скільки проходить простий солдат. Якщо в нас буде зброя, боєприпаси, буде працювати артилерія, авіація… От нині щодня, слава Богу, літає наша авіація. Щоб ви розуміли – десь у квітні місяці вперше прийшло повідомлення, що буде летіти наш літак, щоб ми його часом не збили. І ми тоді всі з підвалу вилізли подивитися, як той наш літак виглядає. Тоді в нас підтримки авіації не було. Вона була зайнята на інших ділянках фронту. Наші хлопці-герої з 24-ки взяли на себе удар і стримували орду, щоб менше військ пішло на Київ і на Харків. І з тим завданням ми впоралися. Тепер будемо гнати те все назад поганою мітлою. І я сподіваюсь, ми дамо їм урок, що не треба до нас пхатися. Не заважайте будувати нам свою державу.

99