Офіцер СІМІС Олександр Ткачук: «Наша, східняків, справа — стати зараз на захист країни»

Суспільство
18 Квітня 2018, 11:48

Як розпочалася ваша історія на цій війні?

 

— 2014 року ми опинилися майже в епіцентрі подій: Харків активно намагалися втягнути у створення чергової народної республіки. Завозили людей із Росії, які пробували розгойдати, зокрема, і військову аудиторію. Але з 2 березня офіцери нашого університету Повітряних Сил були приведені в повну бойову готовність, ми постійно залишалися на території, навіть спали зі зброєю, бо бачили, що відбулося в Криму. Ми здогадувалися, що вже готується напад із метою заволодіння зброєю, тому були готові дати відсіч. Університет був налаштований досить патріотично: хоча чотири курсанти тоді залишили нас, але жоден офіцер не зрадив.

 

Якби потрібно було використати зброю, ви це зробили б?

 

— Думаю, що так. Бо вже всі тоді розуміли: або ти, або тебе. Я навіть розповім цікаву історію: з того боку була розроблена спецоперація щодо захоплення наших складів зброї, але патруль затримав розвідника, який під виглядом п’янички роздивлявся територію та мав карти й схему розташування. Потім у радіоперехопленні чули, що ця операція була провалена, бо вони зрозуміли, що не мають таких сил для захоплення. До речі, зараз навіть викладання в університеті змінилося: курсантів вже готують до реальності бойових зіткнень із російською армією, тоді як 2014 року для багатьох Росія ще була країною-сусідом. Зараз вони готові до захисту Батьківщини й розуміють, що з того боку на них дивиться не просто людина, а ворог, який хоче забрати твоє життя. А тоді, звичайно, величезну роль відіграли добровольці та волонтери, появу яких на тлі майже вбитої та пограбованої армії не передбачив ворог.

 

Читайте також: В окопах в людський зріст

 

Як ви потрапили до лав СІМІС?

 

— Коли мені через луганське походження не підписали рапорт на добровільне вибуття в зону АТО, я був ображений, якщо чесно. Зачепило. Бо з 11 офіцерів нашої кафедри 9 написали рапорт про таке бажання та вирушили на захист Батьківщини. Я взагалі вважаю, що це наша, східняків, справа — стати зараз на захист країни. І якщо не зі зброєю в руках, тоді точно як волонтер, партизан, активіст. Але тоді керівництво, мабуть, побоювалося, що такі, як я, перейдуть та бік терористів. Тому я все одно шукав будь-які можливості потрапити на війну. Саме тоді в нас почали створювати при штабі АТО підрозділ СІМІС, який мав би використовувати досвід військ НАТО. Як самостійний підрозділ він з’явився 2015-го, але деякі офіцери СІМІС почали активно працювати вже восени першого року війни. Від колег, які першими пройшли курси роботи в цьому напрямі, я дізнався про таку можливість. І у вересні 2015 року сам подався на них. А взимку вже поїхав на свою першу ротацію — у Мар’їнський район, який постійно потерпав та й досі потерпає від обстрілів.

 

Рідні знали про таке рішення?

 

— Мої батьки жили в Луганську, якийсь час не виїжджали, бо чекали, що це неподобство закінчиться. Батько, теж колишній військовий, тверезо оцінював складну ситуацію, але, наїздившись за життя найманими квартирами, дуже важко переживав те, що доведеться покинути вистраждане власне житло. Коли в його дворі розірвався снаряд, загинули люди, а його самого збило з ніг ударною хвилею, все ж таки вони були змушені поїхати, стати переселенцями, яким, як і багатьом, місяцями не виплачують пенсії та які бояться поїхати навіть на дачу, бо чекають постійних перевірок. Зараз батьки не знають, що я на війні. А дружина та доньки знають. Це діти придумали мені позивний. Кажуть: ти їдеш на війну боротися зі зміями, «гадами», тому зватимешся Мангустом, як Ріккі-Тіккі-Таві з мультфільму.

 

Читайте також: Та, кого бояться

 

У чому саме полягає робота офіцерів СІМІС?

 

— Підрозділи СІМІС створені надавати допомогу цивільному населенню, сприяти підрозділам ЗСУ, організовувати співпрацю з іншими військовими формуваннями, правоохоронцями, ЗМІ та звичайними людьми. Мобільні групи фактично створюють зв’язок волонтерів, місцевих мешканців із бригадами ЗСУ, які служать поруч. Офіцери таких груп постійно перебувають у так званих сірих зонах, де потреба в допомозі дуже велика. Особливо це відчувається на територіях, які були нещодавно повернуті під законну владу України. Наша основна мета — знаходити різні можливості для корисного об’єднання людей, зокрема представників місцевої влади, керівників підприємств, цивільного населення, військових, волонтерів — місцевих чи з різних куточків країни. Це і доставка гуманітарної допомоги в небезпечні місця, і відвантаження корисних речей від волонтерів для військових на передові позиції. Ще ми займаємося проблемою так званого інформаційного голоду в населених пунктах, які наближені до лінії фронту. Не таємниця, що в багатьох селищах та містечках транслюються переважно російські канали чи новини з окупованої території. А людям треба давати можливість отримувати іншу інформацію. Ми возимо різноманітні друковані українські ЗМІ, на які люди насправді дуже чекають. За нашим сприянням, наприклад, була встановлена передавальна точка, яка зараз транслює українське радіо на весь Мар’їнський район.

 

Чи повинні офіцери СІМІС мати якісь особливі навички?

 

— Думаю, про це більше скажуть психологи, які відбирають людей для цієї роботи, але вони точно мають бути дуже комунікабельними. Нам доводиться працювати з різними людьми, часто в стресових ситуаціях треба знайти спільну мову зі складними особами, інколи без залізної витримки просто неможливо. Також офіцер СІМІС повинен мати гарну фізичну форму, тому що графік роботи та фізичні навантаження досить великі. І, як звичайні військові, витримувати різні умови: ми жили і в наметах, і в покинутих будівлях, доводилося майже постійно бути в дорозі. Ми маємо зброю, вміємо нею користуватися, повинні бути готовими, зокрема, закривати собою цивільних під час несподіваних обстрілів. А це стається не так уже й рідко. Ми часто супроводжуємо журналістів, лікарів, різних чиновників у населені пункти, де є небезпека, обов’язково присутні під час складання актів щодо зруйнувань, співпрацюємо з міжнародними організаціями, які надають гуманітарну допомогу.

 

Читайте також: Назвати ворога та «апгрейдити» АТО

 

Те, що ви майже місцевий, вам допомагає чи заважає?

 

— Думаю, допомагає, особливо як аргумент щодо того, чого ж «українська армія прийшла на цю землю». Бо це моя земля. А я офіцер української армії, який бажає звільнити свою землю від окупантів. І людей, які опинилися в окупації, теж, бо я усвідомлюю, що з різних причин там залишилося багато нормальних і справжніх. Зокрема, і ті, хто допомагає нашій армії. Але, звичайно, якби їх тут, на Сході, було значно більше, країна була б уже вільна.

 

Як ви оцінюєте настрої в населених пунктах, котрі розташовані в епіцентрі військових дій?

 

— Я зараз уже на другій ротації, опікуюся низкою населених пунктів у Бахмутському районі та біля Торецька. Свідомо обираю роботу ближче до людей, щоб принести якомога більше користі. А вони тут різні: є ті, кого можна відверто назвати сепаратистом, хтось просто бажає миру, не аналізуючи та не роблячи висновків, а когось ця війна повністю змінила, залишивши без роботи та житла. Це все складно, але ми зустрічаємо багато тих, хто у важких умовах залишається вірним Україні. І з усіма цими людьми ми працюємо, щоб показати: країна про вас не забула, воїни української армії приходять на допомогу у важкі часи. Розумієте, у воїнів бойових підрозділів інші завдання, хоча вони теж часто допомагають місцевим.

 

Читайте також: Морпіх і його щоденники

 

А офіцери СІМІС покликані піднімати імідж української армії в очах місцевого населення, пропагувати її, якщо так можна сказати. Наприклад, у Зайцевому ми допомогли налагодити регулярні виїзди мобільного офісу Ощадбанку, бо раніше для отримання грошей люди витрачали весь день, щоб спочатку пішки дійти, а потім доїхати. Така сама ситуація з лікарнею, а люди всі дуже похилого віку. Зараз там буває пересувний флюорограф, приїздять спеціалісти. У віддалені маленькі населені пункти ми возимо навіть хліб, бо там немає ані магазину, ані транспортного сполучення. У невеличкому селищі, куди не їздять навіть волонтери, бо вся дорога постійно прострілюється, було дуже зворушливо, коли старенька принесла домашні яйця, щоб віддячити. І коли інші почали теж щось нести зі свого городу, бо теж бажали пригостити нас чимось. Дуже вражає, як люди спокійно розповідають про смерть близьких, діти — про обстріли та ночі в підвалах. Це таке життя… Інколи сльози навертаються, коли привозиш старого в його будинок, що майже вщент розбитий снарядами, щоб забрав щось, якщо збереглося. А він шукає на підлозі та перебирає в руках якісь цвяшки чи залізячки, котрі збирав все життя…

 

Тобто сферу вашої діяльності не можна окреслити якимись інструкціями?

 

— Доводиться робити багато чого, бо завдання визначаються після ретельного моніторингу ситуації. Бувало, з керівниками шахт домовлялися про постачання вугілля для ветеранів та старих, у дитячі заклади возили продукти, одяг чи книжки, організовували відпочинок дітей із прифронтових селищ, постійно переправляємо волонтерську допомогу військовим туди, де вкрай небезпечно. Інколи з проханням про допомогу звертаються керівники ВЦА, інколи — працівники шкіл чи бібліотек, часто — самі люди. Потреби військових теж вивчаємо на місці, а потім шукаємо, як допомогти. А одного разу взагалі було дуже кумедне, але відповідальне завдання. У бабусі в селі, де мешкає лише кілька родин, коза не давала молока. Бабуся скаржилася, що, мовляв, без цапа не вийде. Довелося нам цапа шукати, везти для знайомства з вередливою козою. Так що життя набагато цікавіше за інструкції…

 

————————————————-

Олександр Ткачук, 41 рік, народився в Луганську, 1999-го закінчив військовий університет у Харкові, кадровий офіцер ЗСУ, з 2002 року працює старшим викладачем кафедри фізичного виховання Харківського національного університету Повітряних Сил. З 2015-го бере участь у роботі груп СІМІС на лінії фронту.