Cтрічку молодого німецького режисера Флоріана Галленбергера «Джон Рабе» західні критики недарма порівнюють зі «Списком Шиндлера». Як і в фільмі Стівена Спілберга, головний герой цієї драми – справді герой – людина, котра врятувала під час війни кілька сотень тисяч життів. Тема «нанкінської різанини» 1937 року й досі залишається нерозкритою до кінця і є конфліктною для Пекіна і Токіо. Джерела вказують на різну кількість жертв поміж мирного населення (від 200 тис. до 500 тис.), які загинули у військовій столиці Китаю від зброї солдат імператорської армії Японії. Джон (Йон) Рабе – німецький підприємець і член нацистської партії, що за підтримки іноземних лікарів, вчителів та місіонерів створив у місті зону безпеки, завдяки якій залишилися живими понад 200 тис. мешканців Нанкіна.
Флоріан Галленбергер стверджує, що сценарій стрічки заснований на нещодавно знайдених щоденниках Рабе, в яких той детально описав, як кільком людям під його керівництвом вдалося протистояти масовому винищенню китайців. Задля достовірності режисер також використав чимало документальних кадрів 1937 року. Йому вдалося майже непомітно вмонтувати ці фрагменти хроніки у загальну канву фільму. Попри досить скромний бюджет у $20 млн (окрім Німеччини, до виробництва стрічки долучилися Франція і Китай), «Джон Рабе» вийшов масштабним і епічним фільмом, як і належить воєнним драмам. Приємно, що ретельна робота режисера й оператора підкріплена майстерною грою європейських акторів (Ульріх Тукур, Анн Консіньї) та американця Стіва Бушемі. Творцям стрічки можна хіба що закинути надмірний тиск на глядацьке співчуття і дещо прямолінійний поділ на хороших та поганих. Однак коли йдеться про зображення збройних конфліктів із жорстоким вторгненням, важко уникнути об’єктивної відчуженості. Фінал цієї біографічної історії людського подвигу не менш сумний, аніж її початок: Джон Рабе, повернувшись до Німеччини, зазнав не слави героя, а утисків і бідності. «Вчинивши щось хороше, не варто очікувати нагороди, адже людина має робити те, що їй підказує сумління», – так підсумував головну мораль стрічки режисер Флоріан Галленбергер.