Бахмут став не першим прифронтовим містом, куди цьогоріч зі своїми проектами добралися митці з “Дифузій”. Вони вже креативили у Маріуполі, де провели міський пленер, виставки, воркшопи, а також взяли участь у благодійному аукціоні. Потім митці планують завітати у Добропілля, а наприкінці тижня у Краматорську відкрити виставку. Але Бахмут зустрів митців не дуже приязно: з самого ранку в місті, де до цього панувала літня спека, почався дощ.
“Ти можеш домовлятися про конкретні дії, чітко планувати, але на місці придумується щось зовсім інше, інколи навіть набагато цікавіше та грандіозніше, – зізнається керівник проекту Алан Меєр. – В Бахмуті в нас виходить перша в “Дифузіях” скульптурна експозиція і перший стінопис, бо до цього таких грандіозних об’єктів не робили”. Дійсно, перший день робота кипить на задньому дворі розважального центру “Перемога”. Для втіленні ідеї на початок акції підтягуються художники, фотографи та дизайнери з Аргентини, Німеччини, Італії та різних міст України. Фотографа-американця, кажуть, чекають, але його поки що бачили тільки в Краматорську. Хтось з гостей вирішує просто зануритися в атмосферу міста, тому йде мандрувати по його вулицях. Але декілька залишаються біля порожньої стіни, вдягають яскраві дощовики та починають малювати.
Читайте також: Розваги чи патріотичні заходи
“Все вийшло сумбурно: нам пообіцяли організувати харчування у розважальному центрі. Ми спитали: а чим можемо бути корисні? Вони показали цю стіну позаду кінотеатру, саме тут місце, де зустрічається молодь кожного вечора, і де, на жаль, дуже сумні та сірі стіни”, – розповідає “місцевий агент” “Дифузій” Олена Клочко. Вона каже, що, попри дощ, атмосферу в Бахмуті для втілення проекту вважає сприятливою. Мовляв, навіть таксисти радіють, що в місті відбувається щось креативне та сучасне: “Головний результат таких акцій, як на мене, коли люди до нас приходять самі. Що ти знайшов самостійно — то твоє. “Дифузії” допомагають знайти в місті тих, кому це потрібно. Бо існує величезний бар’єр в головах у мешканців, особливо, маленьких міст: коли, наприклад, батьки чи друзі не вважають мистецтво взагалі достойним заняттям. Я знаю, про що кажу, бо виросла тут. А “Дифузія” показує таким людям “братів по розуму” – дивіться, малювати, творити, креативити — це круто!”
Несподівано, попри вже доволі серйозну негоду, до створення барельєфу в стилі “манєки нєко” з пінопласту, який покривають цементом та фарбою, долучаються зовсім незнайомі люди. Автор, Дмитро Коломойцев, робить свого “золотого” кота, що приносить вдачу та щастя, схожим та Кобзаря, тому його ласкаво звуть Тарасиком. Пізніше Алан Мейєр “народить” ще кота червоного, але через дощ він довго сохне, тому залізати на стіну не поспішає. Фарбувати частини скульптури жваво підходять аборигени: мешканці будинків поруч, батьки з дітьми, що йдуть з дитячого садочку, школярі та пенсіонери.
Дивно, але майже нікого не зупиняють ризики забруднитися під час роботи, десь через годину після початку перформансу, десятки людей приєднуються до розмальовування стіни. Вони придумують різні пристосування, прив’язують пензлики до дощок від колишнього паркану або до рибальських вудок. Школярка Поліна Бокова зізнається, що переживає тільки про те, що прийшлось пропустити декілька уроків в школі. Але воно того вартує: “Я цікавлюсь мистецтвом в цілому, тому захотілось спробувати щось зробити разом зі справжніми художниками.
Читайте також: Мистецькі резиденції для бійців: зцілення через творчість
Навіть не уявляю, що буду робити на цьому проекті, але хотіла б малювати. Якщо чесно, хочу стати художником, тому для мене це дуже цікаво”. Згодом Поліні довіряють малювати “внутрішній світ лонг-лонг кішки”, що простяглась на всю довжину задньої стіни центру, особливо гарно в неї виходять рожеві лапки. До неї долучається вихованці гуртку “Колір”, які так активно малюють, що вже через декілька хвилин своїм зовнішнім виглядом повністю виправдовують його назву.
Наступне “нашестя” – ціла група студентів аграрного коледжу, де цьогоріч вперше відкрили інклюзивну групу, в якій навчають молодь, більшість з яких з інвалідністю, професії художника-декоратора. Галасливі дівчата спритно беруться за справи, і скільки б не стримували їх суворі педагоги, які постійно перераховують “державні” фартухи на юних художницях, щоб не загубили, дають волю своїм творчим здібностям. Різнокольорові плями швидко перетворюються на смішних чоловічків, яким притаманні різні емоції. Помітно, що спочатку діти були дуже скуті, боялись зробити щось не так, постійно перепитували, але згодом відверто отримували задоволення від процесу. “Ти ж начебто гарно малюєш! Що ж це таке в тебе вийшло?”, – дивується мати однієї з учениць, не оцінивши модернове творіння доньки та її подруг. Але дівчатам байдуже — вони вперше спробували зробити щось по-справжньому цікаве, а ще й під керівництвом справжніх митців, чиї роботи виставляють в музеях світу. “Мамо, це сучасне ми-стец-тво! Ти нічого не тямиш!”, – з гордістю оглядаючи власне творіння, відповідає дівчинка з перемазаним фарбою обличчям.
Занурення в місцевий колорит Бахмута художників з різних куточків світу продовжувалося весь день. Несподівано до роботи долучилась компанія, яку з першого погляду важко записати до лав прихильників високої творчості. Жінка при погонах, жінка у цивільному і двоє дуже колоритних чоловіків. Вони попросили знайти їм декілька пензлів та прилаштувати до якоїсь творчої роботи. Активність проявляють, в основному, жінки. Чоловік бере в руки пензлик, робить пару широких мазків по обличчю червоного кота, і застигає у позі, до якої найкраще пасує цитата зі старої радянської комедії: “Ну, давай бухті мнє, как космічєскіє кораблі бараздят Большой театр”… Він неохоче фотографується з пензликом, а потім гукає свого товариша, який чомусь не приєднується до роботи, а стоїть під деревами. “Йди сюди, тільки пляшку залиш”. “Та ну, вкрадуть!”, -відповідає чоловік, але згодом приєднується до малювання. “Так а як нам їх ще перевиховувати? Ось, доторкнуться до високого, можливо, перестануть порушувати закон”, – пояснює жінка у погонах, яка старанно домальовує червоному коту вухо. Чоловіки ще раз фотографуються на тлі “високого”, критично цикають, але підтверджують жінкам, що вони вже майже виправились. А за ті дні, що залишились до звільнення від примусових громадських робіт, стануть, якщо не художниками, то завсідниками музеїв – точно.
Митці, що малюють на драбинах, дивом втримуються, щоб не впасти звідти, давлячись від сміху. Великий золотий кіт Тарасик привітно махає лапкою з нового стінопису, дощові калюжі стають різнобарвними, перший творчий день “Дифузій” в Бахмуті добігає кінця…
