Річ у тім, що воювати можна і проти самих себе, своєї історії та минулого. Трапляються люди, які не знаходять собі місця у світі. На мою думку, така доля може спіткати й політичні режими, створені клікою, котра має обмежений світогляд і прагне помсти. За відсутності ворога з плоті й крові його потрібно вигадати, адже такий режим не може існувати без війни проти породжень власної уяви. Коли ідентичність режиму вибудовується виключно через переслідування привидів, ворога обирає пропагандистська машина.
Усе це стосується нинішньої Росії більше, ніж будь-якої іншої країни. Владімір Путін та його кліка ведуть війну, програну колись Радянським Союзом, – це більш ніж очевидно. Французький лінгвіст литовського походження Альґірдас Юліус Ґреймас якось зазначив, що найкомічніше в інтелектуальному житті – коли хтось веде полеміку і баталії, відстаючи на ціле покоління. А як тоді з великою державою, що розпочинає давно завершені битви?
Росія намагається змінити результат давньої холодної війни, розпочинаючи нову. Втім, остання має менш глобальний масштаб і швидше пов’язана з відкрито імперськими амбіціями, аніж із несумісними ідеологіями чи суперечливими політичними доктринами. Москва навряд чи прагне змінити світ, що її оточує, – радше їй кортить домінувати над колишніми сателітами й колоніями, тобто насамперед змусити їх відмовитися від наміру стати частиною Заходу.
Отже, проти Заходу почато чергову холодну війну – це зовсім не новина. Едвард Лукас нас попереджав. Однак особливість її в тому, що за сутністю вона більш-менш застаріла, а от за формою це щось абсолютно нове. Насправді це одностороння й не оголошена холодна війна. Росія розв’язала її проти колишніх «сепаратистських» республік і непокірних регіонів. Односторонньою ця війна є тому, що Захід уже не сприймає Росії серйозно.
Ніколи не забуду, як я, щойно потрапивши до Європейського парламенту, завзято намагався спонукати президента Альянсу лібералів і демократів за Європу (ALDE) Гі Вергофстадта (євроліберала номер один) до боротьби з низкою реальних, на моє переконання, потенційних загроз для ЄС: порушенням прав людини, нехтуванням громадянськими свободами й людською гідністю, відкритою ворожістю до Європи як політичного проекту. Намагаючись донести свою думку, я автоматично перейшов на політичну риторику, звичну й добре зрозумілу жителям Східної Європи: мовляв, ви, західноєвропейці, волієте жити ілюзіями, не хочете поглянути правді у вічі й примиритися з реальністю. Як вам не соромно?! Ви дозволяєте Росії підривати європейський проект, шантажувати й залякувати нові країни ЄС та всі східноєвропейські нації, що прагнуть лишень гідного життя в межах Євросоюзу. От що я сказав йому, намагаючись висловлюватися більш-менш чемно.
Президент ALDE лише усміхнувся, кивнув і коротко відповів: «Маєте рацію, шановний Леонідасе, ніхто й не сперечається, все так. Та ви мусите позбутися колишніх уявлень про Росію. Нині, я вважаю, вона лише слабке й галасливе політичне утворення». Це досить-таки фігуративне окреслення ситуації.
C’est vrai et c’est faux (фр. «слушно-хибно»). На перший погляд, все правильно, адже Росія – лише тінь тієї наддержави, якою вона бачилася у своїй колишній імперській подобі – Радянського Союзу. У 1970-ті роки СРСР і США були наддержавами, що володіли левовою часткою планетарної силової структури. 2014 року, попри сподівання Владіміра Путіна, Росію навряд чи можна зарахувати до найсильніших і найвпливовіших країн. Вона радше подібна до корумпованих африканських режимів і далека від США та ЄС.
Колишній СРСР із його ідеологічним шармом та оманливою спокусливою силою, що підкорила більшу частину Європи й Латинської Америки, видається тепер шекспірівською трагедією, а нинішня Росія – фарсом. Це мафіозна держава, банальна клептократія, зовсім не колишній Єрусалим для пролетаріату чи горда спадкоємиця просвітницького проекту. Колишньому Радянському Союзові вдалося замилити очі мільйонам людей амбіційних і неординарних, а путінська Росія здатна привабити/підкупити лише європейських політиків-русофілів на кшталт Ґергарда Шредера або причарувати праворадикалів: новими «корисними ідіотами» для Кремля замість Ліонів Фейхтванґерів і Жанів-Полів Сартрів, здається, стали політики типу Марін Ле Пен.
Тож доказів на користь сказаного паном Вергофстадтом досить багато. Однак, коли йдеться про аргументи проти, варто підкреслити його готовність до зміни поглядів. Позиція президента ALDE стосовно України свідчить про те, що Євромайдан виявився першим дзвіночком для європейського політичного класу. Європейці нарешті чітко усвідомили: хоч би якою слабкою, неефективною та галасливою видавалася Росія, вона чинить зло, шкодячи стратегічним інтересам і підриваючи майбутні проекти України, Грузії, Молдови та Вірменії. Безкомпромісна і принципова позиція Гі Вергофстадта щодо Кремля на тлі поваги й співчуття до України дає підстави сподіватися на суттєву підтримку її в боротьбі проти ницості.
Так, пані й панове. Україна воює не лише за свою душу, як вдало підмітив Тім Джуда в нещодавній статті про неї. Україна воює за душу Європи, протестуючи проти підлості, яка полягає в застосуванні сили без жодної поважної причини й без жодної людяності.
Одностороння холодна війна Росії: дискусія з євролібералом
18 Лютого 2014, 19:27