Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) існує вже 30 років. За цей час вона неодноразово змінювала склад, переживала структурні зміни. І весь цей час організації вдавалось імітувати діяльність, слугуючи таким собі «військовим крилом» Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). Декілька разів країни-учасниці разом проводили операції, боролись із наркотрафіком, а загалом без особливої напруги імітували серйозну спільну діяльність. У Москві мріяли, що ОДКБ стане пострадянським аналогом НАТО. Але щойно організація зіткнулася з реальними викликами, її неспроможність стала очевидною.
Ташкентський пакт без Ташкенту
У 1990-х усе починалося добре. Авторитет Росії на пострадянському просторі був великим, а зв’язки між політичними елітами колишніх республік СРСР – досить міцними. Завдяки цьому до підписання договору вдалось схилити аж вісім держав: Вірменію, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Азербайджан, Грузію та Узбекистан. Головною метою Ташкентського пакту було проголошено збереження регіональної безпеки та стабільності. Це включало скоординовану протидію внутрішнім та зовнішнім загрозам, у тому числі спільний опір третім державам, що загрожуватимуть територіальній цілісності та суверенітету країн-членів. Однак поступово з Пакту за різних причин вийшли Грузія, Азербайджан та Узбекистан, а внутрішні протиріччя між рештою членів вкрай ускладнили розвиток організації.
Читайте також: Нагірний Карабаґ та осінь російської дипломатії
2003 року було проведено «апгрейд» організації: з’явились центральний апарат, а згодом і миротворчий контингент, що нині нараховує близько 3 тисяч військовослужбовців. Попри те, що ОДКБ була вкрай обмежена в ресурсах та мала численні недоліки як військовий блок (відсутність кооперації на рівні розвідок, слабка централізація), вона так чи інакше об’єднувала держави-члени у оборонний альянс. І за відсутності нагоди випробувати свій потенціал на практиці, цей альянс виглядав якщо не потужним, то принаймні не безперспективним. Але такі нагоди з’явились.
Нагірний Карабаґ
Першим справді серйозним викликом для ОДКБ стала друга війна в Нагірному Карабаґу, що відбувалась 2020 року. Тоді бойові дії велись між двома державами-членами організації: Азербайджаном та Вірменією. Тоді у Москві відмовили вірменам у допомозі, аргументувавши це тим, що бойові дії ведуться на території іншої держави. Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян нещодавно розповів, що тоді його запевняли: якщо відбудеться напад на вірменський кордон, ОДКБ почне діяти. Однак, за його словами, коли в ході бойових дій були нанесені удари по прикордонних вірменських селах, в організація заявили, ще кордон не демаркований і під цим приводом відмовились надати допомогу.
Враховуючи, що сутички в Карабаґу відбуваються ледь не щомісяця, ОДКБ мала багато приводів втрутитись. Однак, Пашинян щоразу отримував відмову. Це призвело до того, що 30 вересня він різко розкритикував ОДКБ та натякнув на вихід Вірменії із організації. За його словами, «сказати, що між Вірменією та Азербайджаном немає кордонів, означає сказати, що немає й ОДКБ». І справді, в організації навіть не спробували взяти конфлікт під контроль. І вже певно не спробують, враховуючи, що нині переговори між Вірменією та Азербайджаном проходять не в Москві, як раніше, а в Брюсселі.
Киргизсько-таджикський кордон
Центральна Азія за 30 років також пережила численні потрясіння, внутрішні та зовнішні. Одним із найстабільніших регіональних конфліктів лишається киргизьсько-таджикський. Кордони, що залишив після себе СРСР у Центральній Азії, не завжди відповідають етнічній карті регіону, мають низку ексклавів, тобто територій однієї держави, цілком оточених територією іншої. Питання викликає також приналежність об’єктів інфраструктури, пасовиськ та джерел води. Кордон Таджикистану та Киргизстану складає понад 900 км, з яких близько 300 км не демарковані. Це слугує постійною причиною конфліктів, які часом переростають у бійки та збройні зіткнення. До сутичок доходило 2021 року, відбулись вони й 2022-го. При цьому кількість жертв навіть зросла: якщо торік загинуло близько 30 людей з обох боків, то цього року загиблих було вже близько 100.
Читайте також: Саміт ШОС: багато шуму з нічого
І знову ж таки, обидві держави теж є членами ОДКБ. При цьому, на відміну від Єревану, ані у Душанбе, ані у Бішкеку не мають ілюзій стосовно альянсу. Після такого, як під час зіткнень у вересні 2022 ОДКБ «висловило занепокоєння через ситуацію», Киргизстан ініціював процес виключення Таджикистану з організації. Справа поки не мала продовження, але загалом ситуація вкрай показова і багато що говорить про ОДКБ.
В Казахстані зрозуміли все
Єдиний випадок застосування миротворців ОДКБ пов’язаний з Казахстаном. Це відбувалось в січні 2022 року під час масових протестів в країні. Контингент тоді зайшов та вийшов, не зробивши жодного пострілу. Але сьогодні президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв не відчуває до Владіміра Путіна особливого пієтету. 3 жовтня офіційний представник МЗС країни Айбек Смадіяров заявив, що ОДКБ не стане брати участь у російсько-українському конфлікті. Таким чином Казахстан діяв на випередження. Анексія українських територій, про яку 30 вересня оголосив Владімір Путін, теоретично може створити підстави для того, що Москва закличе партнерів по ОДКБ долучитись до захисту «російських» територій в рамках колективної оборони альянсу. Але Смадіяров підкреслив, що «зона відповідальності ОДКБ чітко окреслена міжнародно визнаними територіями держав-членів організацій, і колективна безпека забезпечується в межах цих територій». А ще таким чином Казахстан ще раз підкреслив свою позицію невизнання анексію українських територій Росією.
Читайте також: Казахстан між Китаєм та Росією
Тож повірити у те, що ОДКБ має майбутнє, дуже складно. І справа навіть не в тому, що між державами-членами організації триває конфлікт. Греція та Туреччина, будучи членами НАТО, також воювали між собою за Кіпр у 1974 році. Однак тоді альянс зміг пережити кризу і зберегти довіру держав-членів. Тимчасом ОДКБ цю довіру стрімко втрачає. З моменту заснування організацію покинула третина (!) країн-учасниць, а з тих, що лишилися, дві знаходяться у стані збройного конфлікту між собою, а ще одна волає про допомогу і щоразу її не отримує. А перспектива бути втягнутими у безнадійну путінську війну не надихає нікого. Навіть влада Казахстану, яка все ж скористалась допомогою ОДКБ, все частіше кидає зацікавлені погляди убік Пекіна, а не Москви.
Звичайно, говорити про формальний розпад ОДКБ поки зарано. Але вже зараз очевидно, що спроба Росії створити «альтернативу НАТО» провалилася. І чим гірші будуть справи у Москви, тим менше у країн-членів організації буде причин залишатись в цьому потьомкінському селі.