Одягнути вітчизняне

Магазини Sister’s, «Небеса», Am­sterDam схожі на дівочі шухлядки з усіляким начинням. Підходить молода продавчиня: «Привіт! Що у вас хорошого сьогодні?» Пропонує каву, воду, чай. До стін пришпилені анонси театрів, «12 способів не їсти на ніч», вирізки з глянцевих журналів. На відміну від мультибрендових бутиків, шопи роблять ставку на своє, українське. У примірочних – серветки, дезодорант, усілякі дрібниці для громадського користування. Клієнти малюють в альбомі «Щастя тут». Хтось заклав між сторінками ромашку. В «Небесах» є й bookcrossing – безплатно забираєте книжку і приносите свою. Вибір чималенький: від «Майстра і Маргарити» до «Самовчителя стриптизу».

 

 

Саме в невеличких магазинах можна знайти речі майбутніх Пустовіт і Караванських. 22-річна Олена Петрова курирує співпрацю Sister’s із молодими українськими дизайнерами. Експерименту вже рік. Дизайнерів близько сорока. Не всі професіонали, є й медики, які люблять шити. Стиль будь-який, аби тільки не сценічний. Ціни в середньому 500–600 грн за сукню, штани чи навіть костюм. «Клієнти – абсолютно різні люди, які приходять самі: діє сарафанне радіо, адже магазини не дають рекла­­ми», – розповідає Оксана.

Проте найпопулярніший одяг у магазині не дизайнерський, а турецький: сукні та кофтинки, що коштують 100–300 грн. «Я купую тут речі постійно, – каже Єва, 22-річна студентка Академії мистецтв. – Зручно, дешево й сердито. Українських дизайнерів, хоч як парадоксально, важче купити – через ціни». Шопи привозять модні турецькі речі, щоб вижити.

 

Модельєри ж не хочуть опускати цінову планку. 24-річна магістрантка Інституту журналістики Вікторія Манагарова – авторка найдорожчої речі, що продавалася в AmsterDam. Це шовкова блузка з ручною вишивкою за 3 тис. грн. «Зараз працюю над колекцією «Створення світу». Те, що я хочу шити, – одяг прет-а-порте де-люкс – буде надто дорогим. Я не можу продавати свої речі за 300 грн… Та блузка, яка тут коштує 3 тис. грн, насправді мала б коштувати тисячі доларів», – стверджує Вікторія.

 

«Молоді модельєри купують погану тканину, щоб заощадити. Фасон хороший, матеріал негодящий, – коментує кофтинку за 388 грн 23-річна Анна Колбянова, яка виставила свою колекцію в магазині ETNO OKO. – 80% якості речі залежить від тканини. Щоб знизити собівартість одягу, потрібно випускати більші партії, але молоді дизайнери не можуть собі цього дозволити, та й немає гарантії, що їхні речі придбають». Тож поки що місце їхніх ідей у таких ось невеликих магазинчиках за невеликі гроші.

 

 

Усе більшої популярності серед українців набуває стиль етно, й дизайнери з задоволенням використовують у лекалах народні мотиви. Поруч із класичним європейським вбранням у магазині ETNO OKO – одяг із трипільською символікою. 51-річна Лариса Жаленко приміряє спідницю. Вона тут уперше: «Дивовижний льон, кольори, комбінації. Гармонійно: від дизайну до ціни. Я мало цікавилася українськими дизайнерами, а тепер усе це хочу».

 

Крім осучасненого етно, нині вдягають і справжні строї. Їх створюють у майстерні автентичного костюма «Шляхетний одяг». Команда з десяти осіб – дизайнери, історики, ткалі та кравці. Марина Сенчило, виконавчий директор, розповідає, що вони працюють у чотирьох напрямах: одяг для урочистих подій і подарунків, етно-casual (повсякденний стиль) зі стародавніми кроєм та вишивкою, весільні вбрання, аксесуари та сувеніри. Спершу розраховували на клієнтів, які представляють Україну на престижних заходах і відвідують тематичні корпоративи. Однак їх мало: «Бренд Brioni важить більше, ніж своє, рідне».

 

Імен клієнтів не називають. «Є певні публічні люди. Більшість – чоловіки», – каже Марина. Українські дівчата виходять заміж за іноземців у національних строях. Деякі мріють передати це вбрання нащадкам. Костюми шиють зі старовинного домо­тканого полотна (його привозять із етноекспедицій) або тчуть у майстерні. За словами Марини Сенчило, є тенденції: покупці звертаються по дорогі вишиванки з льону, коноплі, домотканого полотна й по пояси, без яких вишиванок не носили. «Культура одягу в нас нівельована. На Віденський бал одягають сукні з Троєщини чи весільних салонів, – розповідає Марина. – Є фастфуд у їжі, а є фастмода зі штучних неякісних тканин. Це як дитячі іграшки: легко ламаються, щоб батьки витрачали якнайбільше грошей… Мета великих молодіжних магазинів – красиво вдягнути студентів у фабричний одяг із Туреччини. Якби наші фабрики працювали, це був би фабричний український одяг».

 

У студії авторських речей ETNO OKO тісно від витворів. Цей модний закапелок площею 10 м2 відкрився рік тому. 26-річна арт-директор Лєнкома (це ім’я, не плутати з російським театром. – Ред.) розповідає, що тут виставлені речі близько 30 дизайнерів сучасних та етностилів. У що це переросте, не відомо: магазин розвивається повільно, немає інвесторів. Найдорожчою річчю були чоботи з натуральної шкіри за 3 тис. грн від Олександра Ягнюка. Їх забрали на показ і там купили. Зараз у студії немає речей вартістю понад 1000 грн. «Буває дизайнери зазнаються, а потім починають дивитися на речі реально. Якщо їм цікаво творити для людей, будуть і доступні ціни, і нормальна якість», – вважає Лєнкома.

 

 

 

А який же одяг без аксесуарів? У 2007 році британська дизайнерка Ані Гіндмарч створила полотняну сумку з написом I’m Not a Plastic Bag («Я не пластиковий пакет»). У 2008-му український гурт «Крихітка Цахес» започаткував ініціативу «Не пакуй у пластик! Торба – Природі». Полотняні сумки були в колекції Лілії Пустовіт, є в мережі «Інтертоп», у них безплатно пакують куплене в Sister’s. Сьогодні з еко-торбами ходить багато молоді. Це тренд.

 

15-річна Аліна купила свою торбинку в магазині «Небеса» за 88 грн: «Я емо-кід. Сумка підійшла абсолютно під усе. У школі дівчата теж із такими ходять». Торбинки для «Небес» та інших магазинів мережі Sister’s розробляли молоді українські дизайнери. Це «сурова бязь»: необроблені нитки, технічна тканина, з якої студенти дизайнерських відділень зазвичай роб­­лять макети одягу. Торба переросла себе і стала модним аксесуаром, як свого часу джинси чи взуття Timberland. 20-річний фотограф Віталій свою купив у секонд-хенді: «Це порівняно дешево і зручно. Ходжу з нею за продуктами – економлю гроші й не забруднюю планету». А Єва з Академії мистецтв уподобала торбинку «Я за чисте життя!» з «Інтертопу»: «Вона дуже містка. Жахливі кульки, забруднення, екологія – лише слова. Всі так кажуть. А справді зробити щось – гордість для себе».