Одяг зі звірини

У XVIII столітті це невелике місто на Прикарпатті було навіть більш знаним, ніж Івано-Франківськ. На листівках із пейзажами нинішнього обласного центру, тоді окружного міста Австро-Угорщини, зазначалося: «Станіславів – той, що коло Тисмениці». Така слава йшла повсюди завдяки графу Потоцькому, вірменам, але насамперед баранам із гуцульських полонин.

 

 

 

 

Головна вулиця містечка по обидва боки рясніє магазинами хутра. Купують, певна річ, здебільшого приїжджі. «М’яке золото – наше все, – стверджує тисменицький міський голова Петро Сендецький. – Основна стаття доходів міського бюджету – хутряна промисловість».

 

На 10 тис. тисменчан припадає майже 200 офіційно зареєстрованих кушнірів-при­ват­ни­ків. Це не враховуючи доморощених умільців-кустарників, а також тих, хто працює за наймом на тутешніх трьох чималих хутряних фабриках.

 

Кушнірством, тобто вичинкою шкір і пошиттям з них одягу, тут займаються вже понад 300 років. Ще в середині XVII століття запрошені представником роду галицьких магнатів Андрієм Потоцьким вір­мени навчили місцевих майстрів тонкощів роботи з вибагливою пухнастою матерією. Відтоді історія цього прикарпатського містечка, як люблять казати тисменчани, пишеться на хутрі.   

 

 

 

Місцеві одне з найбільших у колишньому СРСР хутрове підприємство «Тисмениця» називають не інакше як «БАМ», маючи на увазі розміри фабрики та її колишні виробничі потужності, мовляв, сумірні з дистанціями і пропускною спроможністю транссибірської магістралі.

 

«Були часи потужності! Площа підприємства – 16 га, робочих місць – 3500, спеціально прокладений 35-кілометровий трубопровід постачав воду з Дністра… Обсяги виробництва вимірювалися мільйонами шкурок! Нині хіба що територія лишилася. Але й там все розпродано, приватизовано: будівельні фірми, гуртівні, спецодяг шиють… На фабриці якщо сотня майстрів лишилася, то й те добре», – мер без прикрас змальовує стан підприємства. Тепер найбільша хутромануфактура у Тисмениці інша – «Тикаферлюкс», що позиціонується як «фабрика хутрової моди». Стоїмо біля її входу. Тут сувора охорона, відеоспостереження. 

 

«Нам пощастило, що інвесторів в 1989-му пустили саме до Тисмениці, – розповідає Тиж­ню директор компанії Володимир Іванишин. – У профільному Міністерстві легкої промисловості СРСР розглядали як варіанти Казань, Харків, Ленінград. Подейкують, що остаточний варіант директиви з’явився з подачі дружини генсека Раїси Горбачової – визнаної модниці».

 

За асортиментом та ціновою політикою «Тикаферлюкс» орієнтується, за словами пана Володимира, на «вершки сус­пільства». Тому співпрацює з ві­домими українськими та за­кордонними модельєрами. Так, цьогорічну колекцію створили Роксолана Богуцька та Олександр Гапчук.

 

«На рік виготовляємо до 2,5 тис. виробів. Продукція найрізноманітніша: з норки, чорнобурки, рисі, шиншили, песця, соболя. Сировина коштовна: наприклад, вартість шкурки соболя – орієнтовно $500. Тому й ціни на продукцію відповідні, – пояснює Дмитро Савтирук, завідувач виробництва на «Тикаферлюксі». – На нашій фабриці 125 працівників. Стабільна робота, постійні гроші. Попит буде, як на мене, завжди. Вас, жінок, у любові до хутра ніщо не зупинить». 

 

«Ви доторкніться, спробуйте! Відчуваєте: вона, як шовк, – колорист-технолог Любов Ференчук простягає вже вичинену шкурку шиншили. – Гарний ворс – той, що м’який і жирний. На середньої довжини шубу йде до 35 шкурок. У Китаї зазвичай роблять із 15. Не дивно, що витвір китайців розлазиться під дощем чи снігом».

 

А ще, на її думку, важливе походження шкурки. Сировина з північних країн із суворими зимами пишна, густа. Наш теплий клімат не дозволяє розводити звірів із такою якістю хутра. Тому шуби з українських норок удвічі, а то й утричі дешевші.

 

 

 

«Мій дід був цехмейстром. Тато стояв біля витоків фабрики. Сам я пройшов шлях від простого робітника до ґазди. Ось є тепер своє підприємство», – хвалиться династійний кушнір Богдан Стефанків, який у свої 60 із гаком має 45-річний досвід у хутровій промисловості. Його приватна фірма «Богдан і Валентина» заснована 1997 року. Тисменицький підприємець запрошує на своє обій­стя, яке слугує також міні-фабрикою: «Бачите, на хаті два номери. Адреса будинку – вул. Сірка, 77. Фірма зареєстрована ніби поруч – на Сірка, 77а. Та все ж це одна парцеляція (господарство. – Ред.)». У бізнесі задіяна вся сім’я Стефанкових: дружина, син, двоє доньок із чоловіками.

 

«Нині на мене працюють наймані люди. Починали з дружиною Валею удвох, – каже пан Богдан. – Спеціалізуємося, певна річ, на жіночій продукції. Асортимент широкий: нутрія, лисиця, норка, песець, чорнобурка».

 

На подвір’ї у Стефанківа стоять титанові чани, цистерни, біля водозливів – баки для дощівки. «Бо води багато треба. Відмока (процес відмочування шкур у сольовому розчині. – Ред.) сотні літрів забирає», – пояснює кушнір. При вході до прибудови-цеху, де вичиняють шкури, висять радянські плакати з цивільної оборони, пожежний щит і вимпел «Победителю во Всесоюзном социалистическом соревновании – 1988 год». Стефанків каже, що отримав його, коли ще працював на фабриці. Тепер передає вимпел разом із грошовою премією вже своїм передовикам капіталістичного виробництва.

 

«Ось мій зять Руслан», – показує на працівника, який оброб­ляє розтягнену шкурку ­нутрії. Вона настоювалася у маринаді, віджималася у центрифузі, дубилася. Потім пройшла «косметичні» процедури: фарбування, сушіння, стрижку. Тоді, м’яка, гладенька, пружна, вона потрапить на стіл до закрійників. Тут її поріжуть на смужки, потім рівномірно зшиють, тоді вигріють на сонці… Лише після цього за справу візьмуться швачки.

 

«На пошитті у мене працюють чотири жіночки. Зарплату отримують щотижня. Її розмір залежить від замовлень, рівня продажу. То так здається, що хутровики шикують. Закупи хімікати, шкурки, воду й світло оплати, людям гроші дай! А ще послуги асенізаторської машини, яка, буває, двічі на день забирає відходи, – ділиться наболілим кушнір. – Й при цьому моя дружина шуби не має – ходить узимку в дублянці».

Пан Богдан каже, що сезон вважається вдалим, якщо вдається збути до 200 великих виробів: шуб, півпальт, пальт, курток.

 

«Ми ціни не загинаємо, просимо по-божому. Відіграють роль фасон, якість хутра, сезон чи не сезон», – каже Стефанків, пестячи долонею темно-коричневе норкове пальто на вішаку в кімнаті-складі. Він з гордістю показує на підкладі ярличок із логотипом його хутрофірми – морда барана із закрученими рогами та надпис «Зроблено в Україні». «Емблему я сам придумав. Баран для кушнірства, як факел для Олімпійських ігор», – зі знанням справи стверджує пан Богдан. І ностальгійно пригадує, як малим допомагав діду обробляти шкури: «Колись у житньому хлібі вичиняли. Та й баранців ганяли з наших полонин – сировину не завозили бозна-звідки. А нині закуповуємо у молдаван або в Херсоні. Щоправда, щось трохи і тут, поруч, відроджується. Є звіроферма в селі Павлівка».   

 

 

 

 

«Хто хоче працювати, шукає шляхи, хто не хоче – видумує причини», – плакат із таким девізом висить у кабінеті Павла Кухнія, директора підприємства «Агроголд». Тут розводять і вирощують норку та чорно-буру лисицю для потреб тисменицьких хутрофірм і приватників. Головний зоотехнік звіроферми Галина Тичинська розповідає, що все починалося з ентузіазму. Перші 2 тис. звірів закупили й завезли зі Львівщини.

«А зараз ми вийшли на рівень потужності радянського періоду. Маємо понад 10 тис. поголів’я. Норка темно-ко­рич­нева, сріблясто-голуба, скандинавська чорна, перл, сапфір, ­лисиця біла, червона, чорно-бура, – розповідає Тичинсь­­ка. – Ми тут живемо, як сім’я. Звірі звикають до тих, хто їх доглядає. Часто так буває, що хтось зі звіроводів у відпустці, то наші лисиці їсти відмовляються… Коли весна холодна, щенят за пазухами відігріваємо».

 

Пані Галя підходить до однієї з кліток з чорнобурками, відчиняє дверцята і кличе: «Юлю, прокидайся!» Жінка бере на руки лисицю і знайомить: «Це наша зірка Юля. Вона, самі бачите, дуже розумна, людей не боїться, навпаки».

 

Юля дивиться прямо в об’єктив фотокамери, вигинається. Пані Галя розповідає: «Назвали її на честь Тимошенко, бо чимось нагадує нашу прем’єрку. Юля – мама зі стажем. Їй п’ять років. Щоразу по три-чотири щеняти народжує. Передовиця!»

 

Тижню вдається погладити улюбленицю звіроводів. Вона мружить очі й, мабуть, знає, що їй наприкінці листопада приспання дитиліном (ветеринарний препарат. – Ред.) не загрожує. А ось іншим тваринам… Що ж, краса потребує жертв.