Шикарна обкладинка… «Ну все, ми вже замість аналізу складного нашарованого тексту «Одержимості» будемо тепер обкладинки обговорювати?» — моделюю собі невдоволення серйозного читача прози А. С. Баєтт. Але ж обкладинка таки шикарна! Дизайнер — Ігор Дунець. А головне: вона дає потужну візуальну інтерпретацію роману й ключ до того, як його можна читати. На обкладинці амоніт, два, точніше: скаменілий, яким ми його знаходимо, а поруч — реконструкція такого, яким він був 66 мільйонів років тому, ще живим. Два виміри існування, дві історії, одна з яких — лише припущення, базоване на давньому артефакті. І це стосується роману, де в 1980-ті двоє дослідників-текстологів відновлюють життя двох поетів із 1850-х (набагато прозоріший натяк).
Амоніт між тим у романі формує ряд і тему колекції. Амоніт стоїть на письмовому столі Еша. Еш досліджує амоніти в поїздці до моря 1859 року — у часи зачарування морською геологією та одержимості теорією еволюції. Коштовності з амонітів Еш і Крістабель розглядають у магазині у свій медовий місяць. Найімовірніше, саме амоніти-каміння привезе Крістабель як сувеніри додому, їх вшиє у свій одяг подруга Крістабелі й утопиться. Доісторичний вимерлий молюск у Вітбі, де подорожують Еш і Крістабель, звуться зміїним камінням — амоніти насправді схожі на згорнутих у клубок змій. Є легенда, що свята Гільда обернула змій на каміння. Нахіба? Змії заважали саксонській абатисі в 600-х роках будувати величний храм. Крістабель пише поему про Мелюзину: могутня фея очищає території, будує на них замки й міста. Так, мова все ще про того молюска. І ні, він не центральний символ у книжці, він лише одна з деталей. Амонітами встелений пляж, де сховалися від людей Еш і Крістабель, на ньому Мод уперше розпустить волосся для Роланда (волосся тут уособлює хвіст русалки-мелюзини). Амоніт порівнюють у романі з метеликом. До речі, у світі Баєтт що комахи й молюски, що люди — істоти рівноцінні у своїй повній взаємозамінності. Кожен герой з вікторіанської доби має в 1980-х свого кармічного двійника, який надає померлому свій голос. Творчість поета Еша вивчає текстолог Роланд Мітчел, він знаходить чернетку листа Еша до якоїсь жінки й запускає тим інтригу. Творчість Крістабелі де Ла Мотт вивчає літературознавиця Мод Бейлі, вона доєднається до розслідування. Щоденники Ешевої дружини аналізує Беатріс Нест. А картини Бланш Гловер, подруги Крістабелі, мріє знайти феменологиня Лоонора Стерн тощо, тощо. Це все ще ті самі пари, що зображені на обкладинці: артефакт-скаменілість і реконструкція його нікому не відомого життя. Так, я все ще про обкладинку розказую.
Що можна сказати про роман, якщо цілу колекцію в ньому запускає малюнок не центрального навіть символу на вдалій обкладинці? Мінімум те, що роман цей складається з десятків ключів до інтерпретації, кожен із яких не хибний. Це гра, почасти головоломка, де правильний кожен варіант, хай ти зайдеш у текст через амоніти, через бабку, через пальчатку, прядку волосся, гагат, ляльку-черевомовця — через будь-яку деталь насправді. Власне, один зі змістів «Одержимості» — це те, що межу потрактування тексту спроможний контролювати лише сам текст, себто межі практично й по суті не існує.
І при тому всьому амоніт — річ, фізичний предмет на столі Еша, і він залишається річчю попри все.
Метапроза. Спеціальне поняття, яке описує книжки, що міркують над тим, як пишуть книжки. «Одержимість» Баєтт — метапроза про спроможності мови. Мова воліє будь-що перетворити на метафору, поетична мова чинить тому спротив. На тому спротиві й проростають книжки. Роками дослідники поезії Крістабелі читають її поеми й пишуть за нею дисертації, але лише дізнавшись, що Крістабель мала роман з Ешем, чиє ім’я перекладається як «попіл» і «ясен», вони розуміють: кожна згадка про попіл — це називання коханого на ім’я. Предмет став метафорою, щоб у поезії стати знову предметом. Баєтт грається з читачем так, як свого часу грався Маґрітт, який намалював люльку, підписав її «це не люлька» й пішов задоволений. Не просто метапроза, а вкрай іронічна постмодерністська метапроза — «Одержимість» Баєтт. Книжка про те, як пишуть книжки, навіть якщо воліють щосили цього уникнути.
Читайте також: «Розриті могили» Павла Шикіна: про діточок непевних, звичаю не навчених
Роланд знайде лист Еша в книжці Джамбатіста Віко «Нова наука». Фундаментальна робота з культурної антропології, у якій важить наразі один аспект: Віко міркує про те, що міфи колись були історіями, що їх люди за потреби перетворили на повчальні історії, які пояснюють світ, а колись це були випадки, казуси, кейси, вибачте. Міф — найвища форма метафори. Буквалізувати цю метафору значить провести науковий аналіз. Власне, це й відбувається в «Одержимості». Науковці дізнаються про реальний випадок — романтичний зв’язок поета й поетки, і тепер вони можуть читати їхню поезію як буквальний опис цього випадку, а не як поетичну метафору. Вибір книжки, яка зберігала таємницю Еша понад сто років, явно не випадковий. Бо люлька часом таки буває люлькою.
NB: заведено вважати й, найімовірніше, так воно і є, що для творчої біографії Еша й Крістабелі найбільше надалися історії реального поета й поетки вікторіанської доби — Роберта Бравнінґа й Крістіни Росетті. Баєтт завжди милосердно натякає на свої джерела: вірш Бравнінґа є епіграфом до «Одержимості», а ім’я Росетті на кілька речень випереджає появу у творі Крістабелі. Але насправді важать не так прототипи, як імена. Крістабель Ла Мотт позичила своє ім’я від героїні Колріджа: невинну діву Крістабель спокусила демониця-вампірка, яку та сам привела додому. А Ла Мотт — насамперед указівка на автора «Ундини» Фрідріха де ла Мотт Фуке, де русалка покохала людину, але повернулася до свого народу, змусивши лицаря пообіцяти, що той буде вірним їй до смерті. Ясно, що ці історії в контексті роману Крістабелі й Еша не випадкові.
До речі, про історію, зокрема історію літератури. Бібліографію Еша можна зібрати просто в романі й то доста легко. Його творчу біографію Баєтт пише в техніці бриколажу: збирає по клаптиках з інших поетів. Спектр в Еша широченний: він пише зазвичай про видатних історичних діячів, він імені цих людей чи від імені речей, що їм належать, у момент, коли ті переживають гостру особистісну кризу. Один його твір — про аферистку-медіумку, яка залучає юну дівчину асистувати їй на сеансі, де викликає духів. Вірш Еша про медіума, він не саркастичний, а сповідальний. Там є акцентований фрагмент, що будь-який деміург — медіум між творцем і творінням. Нудний одновимірний текстолог наприкінці роману переживе перетворення й почне писати вірші.
Роман щедро просотаний віршами, Баєтт була чудовою стилісткою і зналася на вікторіанській поезії, а в українській версії роману вірші переклав Максим Стріха, і то окрема насолода. Зокрема, ми читаємо тут чотири великі поезії, навіть поеми. Вони виникають не просто так, а за принципом вокальних номерів у мюзиклі — мають виконавця, причину й мету. Дуже цікаво, от справді цікаво: нам розкажуть, що всі ці твори дописали, видали й дослідили, але жодну з поем тут до кінця не доведуть, усі вірші обірвані на півслові. І тут важить поговорити про виконавця.
Читайте також: «Погляд Медузи» Дереша: психодрама на три дії без антракту
Ми бачимо світ з перспективи кожного персонажа. Хоча ні, не кожного, і про цю акцентовану відсутність я хочу поговорити. Дві жінки фокуса не заслуговують: Леонора Стерн і Бланш Ґловер, про них нам переважно розказують, а не показують їх чи їхню перспективу. Ми почуємо Бланш через її посмертну записку, а Леонора говоритиме до нас зі своєї наукової розвідки. Та читатимуть ці тексти інші герої, і то буде саме їхня оповідна перспектива. Бланш — художниця, Леонора — науковиця, яка досліджує зокрема й історію Бланш, але її картин не залишилося, на жаль (вирине згадка, що вони, напевно, є десь у тому маєтку, де були листи Еша, але та згадка так і зависає в повітрі, шукати картин Бланш ніхто не буде). Що спільного в цих двох? Вони квіри, одна — партнерка головної героїні з минулого, друга — подруга з привілеями героїні з теперішнього. Їхнього світу ми не побачимо.
Жіноча гомосексуальність в «Одержимості» — джерело неспокою, і існує вона десь в одній смисловій парадигмі з асексуальністю. Тут пролягає межа приватного, за яку ні читачу, ні оповідачу проходу нема.
NB: союз Бланш і Крістабелі мав прототипи, на які орієнтується Баєтт, коли цитує листи Крістабелі про соціальну й творчу свободу двох автономних мисткинь-партнерок. Ідеться про бостонський шлюб Едіт Сомервілль і Вайолет Мартін, їхній творчий тандем, знаний як Сомервілль і Росс.
Після першого сексу Еш здивований, що Крістабель добре знає свої потреби й наполягає на задоволенні для себе, хоча технічно незаймана, він певен, що існує тільки одне пояснення, але питати нічого не буде, бо це пояснення він прийняти не годен. Водночас є репліка Бланш, передана через іншу героїню, де Бланш каже, що усамітнення її з Крістабеллю від світу було невинно-цнотливим. Зрештою, хоча Крістабель почувається винною в смерті Бланш, її зв’язок із Ешем ніколи не називають зрадою (Еш же дружині зраджує, є пряме про це висловлювання). Любовний союз Бланш і Крістабелі весь час під сумнівом. Одне з останніх зауважень про Крістабель у романі: науковцям, мовляв, доведеться переглянути концепцію, що вона лесбійка й образність її поезії гомосексуальна. Власне, якраз про образність і мова. Про речі та явища, які обирають бути метафорами й образами.
Жіноча гомосексуальність в «Одержимості» прозора. Зверніть увагу на Білих Дам, про яких розказує Крістабель і які є єдиними автентичними героїнями бретонських міфів, до них належить і фея Мелюзина, а тепер гляньте на ім’я Бланш — «біла» і згадайте, що її називають білявкою, хоча жодного портрета чи опису її нема, а вона руда, а не білява. Те, що жіночу гомосексуальність Баєтт у романі знебарвлює, робить безтілесною метафорою, якраз і дозволяє відбутися «Одержимості» як романтичній історії, власне, роменсу, заявленому в підзаголовку.
Якщо переказати фабулу «Одержимості», то отримаємо доста банальну історію.
Одружений поет у стосунках типу «все складно» закохується в поетку, яка має зобов’язання перед іншою людиною. Між ними стається любовна історія, і в них народжується дитина. Мати від батька дитину приховує, він намагається вийти на зв’язок з дитиною, але дарма. Після їхньої смерті ця історія зводить молоду пару: обоє пережили й переживають важкий розрив, сумніваються у своїй здатності довіряти людям. Але історія великої пристрасті в минулому спонукає цих двох почати романтичні стосунки.
От скажеш за цією фабулою, що перед нами роман з високої полиці?
Скоро після того, як вийшов роман, зробили екранізацію — погану кітчеву поробку в дусі «Коду да Вінчі». Кіно глядачі розгромили. Але від нього залишився кумедний артефакт. На сайті кіно була промоакція: глядачам пропонували вибрати одного з чотирьох героїв (дві пари коханців із книжки) і написати партнеру чи партнерці любовного листа. Сайт у цьому допомагав, надаючи шаблон. До несмаку спрощене прочитання «Одержимості» в цьому атракціоні стає чимсь болісно, постіронічно правдивим.
У цій забавці показово нема Еллен, дружини Еша. А саме вона, на мою думку, робить роменс-сюжет до межі ускладненою психологічною грою. Крістабель кілька разів назве себе своєю Мелюзиною. Повторювана сцена, коли Еш закохується у свою юну наречену Еллен, яка сидить на скелі посеред високих хвиль (себто імітує сцену купання Мелюзини), накидає образ феї і на Еллен. Про Бланш — білу даму, що теж претендує бути Мелюзиною, я вже згадала. Мелюзина автономна й тим небезпечна для чоловіка поруч.
Усі три жінки автономні від чоловіків і тим небезпечні для тих чоловіків, які їх кохають. Це про секс, знаєте. Крістабель у своїй насолоді автономна від Еша так само, як Еллен не залежить від нього у відсутності насолоди. У шлюбі Еша й Еллен є таємниця, яку вона забовтує десятками сторінок свого нудного щоденника, що його спеціально пише для дослідників творчості Еша. Вона в цій історії — Марфа, що готує обід, поки Крістабель-Марія обожнює Ісуса, який проповідує. Ці дві жінки — практична й містична любов відповідно… Крістабель пише Ешу, який помирає, сповідального листа. Еллен того листа ховає в могилі Еша, але не віддає йому за життя. В Еша вибору нема. Він тут виконавець, а не творець.
Еш прийшов на сеанс медіумки, де, як він знав, буде Крістабель. Улаштував там скандал, хапав ефірні з’яви за руки, переконував, що вся машинерія з появи білих пальчаток, які тримають вінок, кріпиться до рук медіумки пристроєм, схожим на колиску для кішки (складне переплетення ниток). Роланд наприкінці пише вірш. Він збирає слова, які спадали йому на гадку протягом останніх днів і він їх просто записував, не розуміючи, що то за слова. Тепер він бачить, що вони поєднанні між собою, як у тій грі, у колисці для кішки. Не найпростіший образ, він повторюється двічі, обидва рази в сцені з одержимістю (власне!). Є одержимість медіума й одержимість поета. І та, і та — гра. І та, і та — надто складна система зв’язків для неозброєного ока. Колиска для кішки (та, що гра) закінчується, коли гравці створили «глуху фігуру», яку не можна перетворити на наступну. Але до того в грі буває понад півтори тисячі ходів і варіантів. «Одержимість» А. С. Баєтт прекрасна тим, що хай би як лягли нитки, за мить сформується новий розклад і буде нова інтерпретація того, що відбувається.
Відповісти, про що «Одержимість», дуже складно, бо щоразу то буде нова відповідь. Нині моя версія: любовний роман про кохання між жінками, куди вклинюється чоловік, який сидів би собі, знаєте, і роздивлявся б амоніти… Завтра буде інша версія.