Найдивніший за останні роки Венеційський фестиваль завершився до гіркоти банальним результатом. Журі на чолі з корейським режисером Па Чжун Хо відзначило головним призом — «Золотим левом Сан-Марко» — стрічку французької режисерки Одрі Діван «Подія». За сюжетом 23-річна Анна, дипломниця-філологиня, виявляється вагітною від випадкового коханця й рушає колами пекла в пошуках виходу. Дія відбувається в 1963 році, аборти у Франції заборонено, і перед дівчиною постає вибір: дотриматися закону й народити дитину, але в такому разі доведеться кинути університет, чи зважитися на операцію й далі навчатися. Стрічка цілком пристойна, жбурнути каменем у її творців рука не підійметься, і головна героїня — актриса Анамарія Вартоломей — дуже хороша, але це фільм із серії «переглянув і забув».
Конвеєрне європейське кіно, яких щороку знімають десятки й десятки — якісь краще, якісь гірше, але загалом за єдиними лекалами та в єдиній стилістиці, і відрізняються вони між собою лише деталями. Модна феміністична тема, що вже набила оскомину, викрутила руки й корейському оскароносцеві (статуетка за найкращий фільм іноземною мовою «Паразити»), який вирішив пограти на європейському полі в тутешні гри. Очевидна ангажованість такого рішення журі додасть відміток на репутації не тільки Венеційського фестивалю, а й фестивального руху загалом. Який і так, без сприяння корейських режисерів, пережив (і переживає досі) важкі часи…
«Рука бога» Паоло Соррентіно здобула другу за важливістю нагороду — Гран-прі. Автобіографічна стрічка, що базується на фундаменті з «амаркордівською» ностальгією, надзвичайно приємна й барвиста. Також це хороший подарунок шанувальникам Соррентіно, яких у нього безліч, і реверанс у бік країни — господині фестивалю. Сучасне італійське кіно не залишає великого простору для дискусій, але за неписаним правилом країна — організаторка фестивалю не має залишитися без нагороди. І Соррентіно тут якраз дуже доречний.
Можна і радіти, й сердитися, що стрічка Мікеланджело Фраммартіно «Діра» стала володарем спецпризу. Радіти — мовляв, спасибі, що відзначили. За такого розкладу могли взагалі пройти повз. Сердитися — бо цей незвичайний фільм цілком можна вважати найкращим фільмом конкурсної програми, і якийсь неясний спецприз видається подачкою. Ігрова стрічка на перетині з документалістикою оповідає про подорож спелеологів у віддалений гірський район Калабрії — там виявили печеру, яку слід дослідити. Робота вчених-спелеологів відбувається на тлі звичайного життя кількох місцевих старожилів. Два світи перетнуться в одній точці — у тій самій печері. І почнеться тихе, безсловесне, як сам фільм, протистояння старого й молодого, природного та штучного, стихії й науки. Що глибше йтиме вертикаль науки, то трагічніше валитиметься горизонталь життя села. Проблема планетарного масштабу, яку режисер показав майже буденно, тому вона здається навіть страшнішою, але також неймовірно красивою, тому туга за вільною й недоторканою природою відчувається особливо гостро.
Як завжди, нічого не здобув Педро Альмодовар — відбулися Кубком Вольпі (венеційський приз за найкращу жіночу роль) Пенелопі Круз, яка зіграла у фільмі «Паралельні матері» головну роль, а філіппінця Джона Арсілу визнали найкращим актором за роль у фільмі «На роботі: зниклі 8». Альмодовару не звикати — він їздить по великих фестивалях останні 40 років і вже давно втратив надію на щось золоте: лева, пальмову гілку або хоч ведмедя.
За бортом нагород
Разючий дебют актриси Меґґі Джілленголл «Загублена дочка» з Олівією Колман у головній ролі, на щастя, не пройшов повз журі — його відзначили призом за найкращий сценарій. Хоча, якщо вже зовсім справедливо, то фільм примітний насамперед чудово переданою атмосферою тривоги, непозбувним відчуттям провини та душевними метаннями головної героїні — все це здебільшого «витягнула» режисерська майстерність, а не сценарій. Але вважатимемо це дрібницею.
Ніяк не відзначило журі дуже якісну роботу молодого польського режисера Яна Матушінського «Не залишаю слідів» про безжальну репресивну машину на зльоті епохи соціалізму в Польщі. 18-річного хлопця ловлять на вулиці за надто веселу поведінку та зрештою забивають до смерті в поліції. Друг хлопця, свідок злочину поліцейських, намагається домогтися справедливості, але й сам потрапляє під приціл спецслужб — радянська влада й ті, хто до неї приєднався, сповідували мовчання й тотальну таємничість. Важка дилема — зрадити загиблого друга чи йти вперед у пошуках справедливої відплати злочинцям. Знята досить скупо, неабияк затягнута через зайві деталі роботи репресивної державної машини, стрічка проте видається дуже актуальною, особливо для жителів деяких пострадянських республік, де історія набуває документального звучання. «Не залишаю слідів» — відгомін знаменитого польського «кіно морального неспокою», нехай і з поправкою на історичний контекст. Але цей контекст такий близький, його шлейф тягнеться й тягнутиметься ще довго, а осмислювати сьогоднішній день за допомогою вчорашніх подій украй необхідно.
Кілька слів про позаконкурсну програму. Фільм канадця Дені Вільнева «Дюна» за однойменним романом Френка Герберта вважався чи не найочікуванішою цьогорічною світовою прем’єрою. На Венеційському фестивалі, де й відбулася прем’єра, роздобути квитки можна було тільки дивом.
Нова «Дюна» — видовище могутнє й точно приречене на кілька технічних «Оскарів». Вільнев і його сценаристи Ерік Рот і Джон Спейтс обійшлися з сюжетом роману дуже акуратно, хоча поправка на сьогодні, безумовно, є. Та і як їй не бути, якщо за 55 років, що минули з дня виходу роману, технічна оснащеність планети зробила немислимий стрибок, тому роздуми Герберта про нового месію обросли у Вільнева сучасної красою у вигляді дорогих комп’ютерних картинок. До того ж колеги Вільнева неабияк знизили градус філософських і пророчих замахів Герберта, перекували головного героя з месії на талановитого молодика, який шукає варіанти порятунку ввіреної йому планети. Молодий чоловік Пол Атрейдес (Тімоті Шаламе), син герцога Літо (Оскар Айзекс), намісника планети Арракіс, на чолі аборигенів — фременів — повстає проти імперії, що захопила планету. На Арракісі вирощують незамінний продукт, який називають просто «пряність».
Без цієї «пряності» людина не зможе пересуватися у Всесвіті, проте Пол трусонув мізками й дійшов висновку, що його рідна імперія та могутній батько не мають жодного права розпоряджатися природою Арракіса. Загалом приблизно зрозуміло: Арракіс — це умовна Земля, а Пол — умовний месія, якому кортить урятувати планету. Його оточує величезна кількість різних грандіозних космічних штук, на які, очевидно, і пішла левова частка чималого бюджету, і весільних генералів, на яких пішла інша частка. Наприклад, у стрічці в невеликих ролях знялися невпізнанні Стеллан Скашґорд, Хав’єр Бардем і Шарлотта Ремплінґ. Усіх їх, як завжди, приємно бачити, жаль лише, що грати їм нічого.
Український слід
Тепер трохи про позаконкурсну програму. Цього року на острів Лідо висадився чималий український десант — у різних програмах, зокрема й у конкурсній, було заявлено аж три фільми. За конкурс відповідав Валентин Васянович зі стрічкою «Вiдблиск». Два роки тому він виїхав з Венеції з призом за найкращий фільм («Атлантида») у програмі «Горизонти» — це паралельний конкурс, цілком престижний, і перше місце в ньому — серйозна заявка для дебютанта. Цього року Васянович ступив в основний конкурс. Головний герой, Сергій, повертається з «ДНРівского» полону, де загинув його друг, а сам він звільняється звідти в рамках кампанії з обміну полоненими. Перша половина фільму — полон, тортури, кров, смерть — дуже меганатуралістична. Друга половина стрічки — Сергій удома. Він намагається влитися в мирне життя, забути загиблого друга, налагодити стосунки з дочкою-підлітком. Навмисний театральний мінімалізм другої частини, переповнений поетичними метафорами на кшталт загиблого від зіткнення з вікном голуба, на ділі виливається в статичне сумне оповідання. Це особливо прикро, зважаючи на те, що «Атлантида» вийшла яскравим висловлюванням — і за змістом, і за кіномовою.
Читайте також: Docudays UA.Чи очікувати на повне одужання?
Фільм молодого словацького режисера Петера Керекеша «Цензорка», знятий у копродукції з Україною, здобув непогані відгуки критики і приз за найкращий сценарій у програмі «Горизонти». Героїня стрічки — дівчина Леся, яка відбуває термін в одеській в’язниці за вбивство чоловіка. До в’язниці Леся потрапляє з новонародженим Колею. Новий світ, що їй відкрився, виявляється таким страшним, що Леся тут же береться міркувати, як уберегти сина від дорослішання в цьому світі.
Наприкінці фестивалю відбулася прем’єра нового фільму Олега Сенцова «Носоріг». Головну роль у фільмі виконав ветеран російсько-української війни Сергій Філімонов, який зіграв молодого хлопця, що потрапив у кримінальний світ. Починає він з «шістки» при «пахані» й «виростає» до авторитета на прізвисько «Носоріг». «Стрічка базується на реальних тогочасних подіях. Ми показуємо правдиві 1990-і, де нормою була жорстокість, але не вмирала й надія», — йдеться в описі фільму. На відміну, наприклад, від російського кіно, що топопталося по «ліхіх 90-х», українське кіно поки що не відрефлексувало цей період, і фільм Сенцова став чи не першою українською стрічкою, яка намагається простежити ниточку, що пов’язала 1990-ті з нинішнім днем.
Одним з найсильніших вражень нинішньої Венеції став документальний фільм «Траншеї» французького режисера Лу Бюро про події, які здаються далі від Франції, ніж заборонені в 1960-х аборти, проте історія з фільму актуальна в будь-який момент часу в будь-якій країні. На екрані — Україна. Донбас. Українські хлопці-добровольці живуть у виритих ними ж окопах і час від часу роблять бойові вилазки, а у вільні хвилини розповідають на камеру про своє життя до війни та про мрії опісля. Більшість з них — зовсім діти. Рубаються в комп’ютерні ігри, гигочуть і мріють про склянку пива у власному садку після війни. Для них війна — не гра й не матір рідна, а просто «так склалося». Немолодий товстий командир — солідний вояка, який не вміє сказати й пів фрази без мату, — переконаний патріот. Він тут — за батьківщину, за свою землю, проти чужоземної агресії. Він не мріє ні про садок, ні про чудове повоєнне життя — у нього сім’я, діти й тверда впевненість, що ворога треба знищити, інакше діти не пробачать. Солдати для нього — ті самі діти, він кричить диким матом на них, коли ті нехтують заходами безпеки, — «слуга царю, солдатам батько» за сучасною редакцією. «Траншеї» — фільм, сповнений непідробного гуманізму. Антивоєнна риторика тут не декларативна, вона бринить у кожному кадрі, в кожному слові героїв. І в тій дбайливій увазі, з якою камера стежить за хлопцями, як ловить їхні вирази обличчя — часто безпорадні, такі по-дитячому здивовані. А потім… Потім вони повертаються додому. Чорно-білий екран вмить знаходить кольори, але секундна радість на обличчях учорашніх солдатів змінюється на розгубленість. Ось один з героїв, пострижений, відмитий, одягнений, приходить у клуб повеселитися, потанцювати. І раптом виявляє, що все тут для нього чуже. В окопах йому було комфортніше, там було все зрозуміло, а тут незвично, заплутано й насамперед — не ясно навіщо. Власне, задля цієї розгубленості головного героя й знято фільм, сцена його повернення в колишнє життя — квінтесенція нехитрої, але такої знову актуальної зараз думки про те, що розпочата війна не закінчується з актом про капітуляцію — вона триває в зламаних життях і зсунутих мізках.
Неповна картина
Цього року на Венеційському фестивалі відбулася нова програма — «Горизонти екстра». Переможців у цьому конкурсі визначає глядацьке голосування. В результаті перемогла стрічка фінського режисера Теему Ніки «Сліпий, який не хотів дивитися «Титанік». Сліпий і напівпаралізований Якко закоханий у жіночий голос по телефону — у нього щось на зразок телефонного роману. Тієї жінки він ніколи не бачив і навіть не знає її віку. Вона важко хвора, і Якко вирішує дістатися до її містечка. Для сліпого в інвалідному візку це немислима й смілива авантюра. Дорогою Якко наривається на гопників, які захоплено знущаються з нього, але в підсумку він таки доїжджає до невидимої коханої. «Дозволь подивитися на тебе», — каже Якко й «подорожує» пальцями по обличчю жінки. Кохана явно годиться йому в матері, і хлопець це відчув пальцями, але щастя від того, що він знайшов люблячу душу, таке велике, що жодні зморшки під пальцями не здатні йому завадити. У головній ролі знявся колишній актор одного з гельсінкських театрів Петрі Пойколайнен — сліпий і напівпаралізований. Вісім років тому йому довелося покинути театр — почав сильно прогресувати розсіяний склероз. Попри абсолютну мелодраматичність і навіть «мильність» сюжету, цей фільм — чи не найкраще, що довелося бачити в нинішній Венеції.
Читайте також: Docudays UA: Трансформація на вимогу часу
Стрічку знято переважно на великих планах, камера прискіпливо досліджує тіло головного героя в пошуках кращого ракурсу: то загляне з потилиці, то затримається на мочці вуха. І це не порожнє експериментаторство, а вимушене визнання того факту, що тіло тут диктує власні правила й до нього треба ставитися з покірною повагою. Але людський дух часом виявляється сильнішим за будь-яку тілесну недугу, і тоді тіло втрачає свої позиції, стає лише необхідним додатком до духу. Петрі Пойколайнен виконав неймовірну роботу в цій ролі — його мінімалістська, але дуже виразна міміка плюс чудовий текст і найтонша режисура творять сильний емоційний ефект. Саме такого кіно цього року катастрофічно не вистачало у Венеції: тонкого, незвичайного, чуттєвого, з неголосним гуманістичним запалом. Та загалом — багато чого не вистачало: порядку не вистачало, азійського кіно не вистачало, зіркових доріжок не вистачало. Тобто доріжки були, але закриті від публіки високими непрозорими плитами. Імовірно, це був один з антіковідних заходів, явно зайвий і образливий, як і багато з того, чим «відзначилася» цього року Мостра, — наприклад, принизлива система добування квитків. Раніше просто приходив на покази для акредитованих, відстоював трохи в черзі — й потрапляв у зал. Тепер треба бронювати квитки заздалегідь на сайті, але їх ніколи немає, тому квитки ловити ті, що випадково виринають. Для цього доводилося постійно стирчати на сайті й не ходити в кіно. Але якщо ти не ходитимеш у кіно — тобі не даватимуть квитки. Порочне коло. Якщо ковід і далі керуватиме світом, то хотілося б, щоб Венеція подумала про доступ до фестивальних фільмів онлайн для акредитованих.
Ще треба зауважити, що цього року не було стрічок з азійських країн: Китаю, Таїланду, Ірану — цих неодмінних атрибутів будь-якого міжнародного фестивалю. Звичайно, їх відсутність помітно позначилося на загальному рівні кіноогляду та на його розмаїтті. Не було також звичних уже румунів, суворих скандинавів, які не долетіли до Венеції, і Латинської Америки. Тому картина світу вийшла розфокусованою.