Те саме стосується й російського месіанства, яке з XVI століття примушує наших небратів будувати то Третій Рим, то комунізм, то «русский мир» — і марно сподіватися, що після Владіміра Путіна вони вгамуються. Про себе ми звикли думати інакше: як про націю із древніми традиціями демократії, амбіції якої простягаються хіба що між Сяном і Доном, а останнім часом — іще менше. Один із небагатьох політичних гріхів, який ми за собою визнаємо, — це схильність до популізму. Але насправді за його симптоматикою ховається і «царелюбие», і месіанство — їхній окремий, український штам.
Загалом, будь-який популізм тримається на трьох китах: вірі в лідера (царя, гетьмана, президента, генсека, провідника), мрії про майбутнє та образі ворога. Насправді популістові зовсім не обов’язково роздавати обіцянки, як не давав їх навесні 2019 року Володимир Зеленський. Головне — навіяти виборцям мрію, привабливу візію майбутнього, і відлити її у просту, містку формулу. Певно, одним із найкращих взірців популізму ХХ століття був есерівський слоган «Землю — селянам, фабрики — робітникам», який перехопили більшовики. Конкретики в ньому було зовсім небагато, зате його емоційна сила виявилася вражаючою. Гарантом того, що популістську мрію буде втілено, є лідер: і що амбітніша мета, то більше в ньому месіанських рис. Та ж таки більшовицька пропаганда приписувала Владіміру Лєніну риси генія, який осягнув усю повноту «всесильного вчення» Маркса — Енґельса, а також героя, здатного зрушити тектонічні пласти світової історії і провести пролетаріат крізь вир боротьби до комунізму. «Я в Ленине мира веру славлю и веру мою», — писав Владімір Маяковскій у 1920 році цілком у дусі релігійного поклоніння.
Читайте також: Слово президента. Про медійну активність Зеленського
Звичайно, в українській традиції нічого такого не було. Навіть оунівська ідея і практика провідництва була вкрай далекою від більшовицької ідолатрії. Утім, це зовсім не означає, що месіанство нам узагалі не властиве. Російське месіанство — непосидюче й експансивне месіанство тих, хто вважає себе помазаником Божим і прагне нав’язати себе та свої істини всьому світу. А українське — радше месіанство дохристового Ізраїля, який жив, очікуючи на Царя, що визволить свій народ, який нині в пітьмі ходить, і помножить його радощі, розбивши його ярмо і зламавши палицю гнобителя (Ісаї, 9:2–4). «Коли Ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись», — писав Тарас Шевченко. І хоча Джордж Вашингтон аж ніяк не був політиком месіанського штибу, поет поставив його саме в месіанський контекст, бо до цього спонукала безвихідь бездержавного й поневоленого становища українців.
В епоху незалежності наші мрії стали скромнішими. «Україна для людей», «Європа в Україні», «Жити по-новому» — для таких завдань вистачало «месій» набагато меншого калібру, ніж Вашингтон. До того ж теперішні популісти вже не закликають маси рушати на війну чи будувати нове суспільство: від них вимагають лише проголосувати, а решту популіст і його команда обіцяють зробити самі. Утім, образ ворога, якого слід знищити на виборчих дільницях, займає надважливе, а іноді й головне місце в популістському наративі. На відміну від політиків іншого ґатунку, популіст зосереджується не лише на конкретних програмових цілях, а більше на своїх ворогах, які стоять на заваді мріям: олігархах, істеблішменті чи якихось інших «козлах, которые нам постоянно мешают жить». Саме тому навесні 2019 року слоган «Зробимо їх разом» влучив у яблучко: невдоволена більшість набагато сильніше хотіла помститися «старим політикам», аніж дізнатися реальні наміри й компетенції Зеленського і Ко.
За роки незалежності в Україні історично сформувалися два месіанські архетипи, між якими змушені вибирати популісти. Перший — це «нові обличчя», образ яких у різний час приміряли на себе Святослав Вакарчук, Олег Ляшко, Юлія Тимошенко, а тепер ось Володимир Зеленський. Міфічна суперсила «нових облич» полягає в їхній здатності кинути виклик олігархічній еліті, оскільки самі вони до неї нібито не належать. Цей міф, найімовірніше, виріс із пізньорадянських сподівань на нову генерацію лідерів, яка змете маразматичну номенклатуру. Після розпаду СРСР поширився забобон, що вивести країну з кризи зможе молодь, не зіпсована досвідом совка. Одне слово, переспів біблійного сюжету про 40-річне блукання пустелею, аж поки вимерли всі, хто ностальгував за Єгиптом і вагався, чи варто отак різко входити в незнані, хоча й обітовані землі.
Представники другого архетипу — «міцні господарники», які, навпаки, охоче паразитують на ностальгії та ресентименті. У виконанні регіоналів «міцний господарник» був антиподом «дерьмократов», які «развалили страну» й кинули простих людей напризволяще. Суперсила «міцного господарника» в тому, що його мало цікавлять політичні ігри, зате дуже цікавить економіка, колосальний досвід налагодження якої він буцімто має. Звичайно, вгледіти месію в «міцному господарникові» буває непросто, але вправно змонтований образ ворога робить свою справу. Щойно на горизонті з’являлась «оранжевая чума» або «насильственная украинизация», регіонали перетворювалися з господарників на генералів священної війни з фашизмом, який то піднімає, то знову опускає голову.
Читайте також: Випробування демократією
Час від часу з’являється ще й третій типаж популіста, у якому месіанські риси проступають найрельєфніше. Популізм такого штибу — це претензія на статус духовного лідера нації, перед яким постають завдання значно вищого рівня, ніж буденна боротьба з корупцією чи приземлені турботи про народний добробут. Таким був пізній Віктор Ющенко, такі нотки проскакували й у пізнього Петра Порошенка. Заковика в тому, що до статусу батька нації можна дострибнути лише з президентського крісла, але під кінець каденції кожен український президент має такий антирейтинг, що його шанси на переобрання стають примарними. А відтак, спроби явитися виборцям у новому амплуа породжують лише злостиві меми.
Але так чи інакше, популізм — неодмінний супутник масової демократії. Незалежне від колективних емоцій управління можливе, якщо воно відбувається в закритих кабінетах, господарі яких не мають необхідності боротися за голоси та рейтинги. Але тоді держава матиме інші, можливо, гірші патології. Тому неможливо раз і назавжди позбутися месіанських очікувань вольовим рішенням — вправлятися в популізмі не забороняє жоден закон. Однак у конкурентній політиці досі діє закон попиту та пропозиції. Про небезпеки популізму торочать інтелектуали, починаючи з Едмунда Бьорка (1729–1797), але їх чують лише після того, як популізм дає свої плоди. Найширший консенсус щодо відмови від популізму постав у Західній Європі 1945 року, коли відповідальна політика стала питанням її політичного й економічного виживання. У США розпочати предметну дискусію змусив Дональд Трамп, а в Україні тут слід сподіватися на Володимира Зеленського.
Але крім дискусій, попит на популізм залежить від стану, у якому перебуває суспільство. По-перше, живильним ґрунтом для месіанських настроїв є відчуття безпомічності. Не вірячи у власну здатність впливати бодай на щось, громадяни не мають іншого вибору, окрім як виглядати того, хто все вирішить за них. Такі стани лікують реформи, спрямовані на розвиток самоуправління — хоч на рівні територіальних громад, хоч на рівні ОСББ. Неважко помітити, що у сферах, де громадяни вже навчилися діяти самостійно, популістам дедалі складніше досягати хороших результатів. Передвиборча «гречка» — це не тільки хабар виборцям, а й сигнал про те, що кандидат готовий стати їхнім персональним героєм-рятівником. Але одна річ — обдарувати дитячим майданчиком мешканців ЖЕКом забутих «хрущовок», і зовсім інша — потикатися з такими подарунками до ОСББ, яке самостійно задовольняє власні комунальні потреби.
Читайте також: Токсичне оточення
Але без громадянської освіти теж не обійтися. «Неважливо, як називається вулиця, якщо вона освітлена та заасфальтована», — міркував позаторік Зеленський, і багатьом його слова відгукнулися. Бо чимало українців не в курсі, що міський благоустрій — це прерогатива мерії, а не президента й навіть не уряду. Одне слово, усе банально: що краще громадяни розумітимуть алгоритми розв’язання конкретних проблем, то важче буде популістам продавати виборцям свої чудеса. У міру досягнення громадянської зрілості стосунки між виборцями й політикумом еволюціонуватимуть у бік договірних. Що краще громадяни усвідомлюватимуть інтереси своєї суспільної групи, то менш переконливими видаватимуться їм загальні обіцянки популістів.
Утім, навіть у найкращому разі обійтися без запобіжників не вдасться. Як свідчить американський досвід, старі демократії також потребують сильних інститутів і конституційних запобіжників на випадок, якщо суспільний досвід не впорається із емоційним навантаженням. В Україні зазвичай прийнято говорити про запобіжники від диктатури, але не про запобіжники від демократії, збитої на манівці популістами. І дарма: плебісцит може мати не менш фатальні наслідки, ніж узурпація, а іноді — й узурпацію спричиняти. Приміром, Чорна рада 1663 року в Ніжині проголосила гетьманом Івана Брюховецького, який підписав спочатку Батуринські, а потім і Московські статті — останніми українські землі й міста потрапили під безпосередню владу російського царя. Не кажучи вже про всі інші вибрики народовладдя, які спіткали Україну впродовж її історії. Зважаючи на теперішні президентські ігри в референдум, ми маємо непоганий шанс поповнити скарбничку свого прикрого досвіду. Але може, це і стане нашим щепленням від популізму — яке, щоправда, не дає пожиттєвого імунітету.