Я вже півтора року цивільна. Оновила гардероб, тепер ношу зовсім звичайний одяг. Та й загалом, на мою думку, я виглядаю як типова жінка свого віку, у зовнішності якої нічого не видає статус ветеранки. Більше того, зараз я маю м’яке, округле тіло молодої матері, майже без натяку на м’язи.
Це передісторія. А історія була на початку зими, коли ми з немовлятком вибралися на закупи. Йдемо ринком, згадую, що треба купити часник. Бачу: найсимпатичніші головки — у жвавої старшої пані. Підходимо, починаю з нею звичний для таких випадків діалог: питання про ціну, про сорт, чи довго буде лежати, і чи добрий той часник до сала (так, я дуже люблю базарно-світські бесіди). Пані мені відповідає, я вже схиляюся, щоб того часнику собі навибирати, аж тут вона мене питає:
— Скажіть, а ви, певно, військова? Чи були?..
Я збентежено поглядаю на старшу пані. Тоді, мимоволі, на себе: ні, в мене навіть шкарпетки сьогодні не зесеушні, а червоненькі такі, тобто «палитися» не мала би.
— А як ви здогадалися?
Пані прискалює око та усміхається:
— Ну, я сама хоч не військова, але так, «около»… У 14-му — та і потім — їздила, возила продукти, одежу хлопцям і дівчатам… Зараз вже нє, бо здоров’я і вік не ті, але «там» у мене син, і внук, і зять, і… Того я добре відрізняю.
Я мала змішані почуття після тієї зустрічі: перш за все — втіху від того, що купила гарний часник, ще й зі знижкою; по-друге — тепло і відчуття, що поспілкувалася зі «своєю» людиною. По-третє, приємність, що я все ще асоціююся з часом, коли я була так повна енергії та сили, що аж горіла; і разом із тим — потребу прийняття, що те полум’я залишило незмивний відбиток.
І фоном йшло здивування: по чому все-таки видно? Де цей відбиток, якщо я сама не бачу його у дзеркалі?
— Може, таки перестанеш ходити стройовим кроком? — підколов мене чоловік. — Бачиш, люди лякаються.
— Нічого в мене не стройовий крок, просто рішуча хода, ще з дитинства, — надулася я. — Та й не було там де ту ходу продемонструвати, ринок все-таки…
— Ти що, смієшся? — каже мені брат, якому я теж розповіла цю історію і поділилася нерозумінням. — Ти тепер, коли йдеш, то очима «скануєш» обстановку на всі 360. І погляд такий став — колючий і важкий…
Ну звісно, очі. Дзеркало душі, вікно у мозок. Демаскуючий елемент. Аж дивно, бо я звикла, що найбільш помітною частиною людського тіла є шкіра. Будь-хто, хто навчався маскуванню, скаже вам, що обличчя треба прикривати; а будь-хто, хто вів спостереження через оптичний приціл, розповість, наскільки добре видно неприкриту шкіру — вона прямо світиться серед «зеленки» чи стін, як маяк. Тому снайпери майструють або купують собі бафи із маскувальної сітки й ховають за ними обличчя під час роботи. Що в цивільному житті обличчя не треба закривати — це, звісно, добре. Але іноді є відчуття неприкритості, незахищеності; і потреба якось взаємодіяти з усвідомленням того, що люди бачать «відбитки» на тобі. Складність самосприйняття себе як воїна/нки, ветерана/нки — це те, що будуть досліджувати психологія та література ще багато років.
А ми поки спостерігаємо за іншими. Якось я вигадала розвагу: сидячи в громадському транспорті, дивилася на людей, що заходять, і намагалась вгадати, хто з них покаже кондуктору посвідчення із «піксельним» фото, а хто простягне гроші. Як правило, «фактор ідентифікації» також не ховається серед одягу, як і у випадку зі мною. Вперше я «зіграла» у цю гру, просто відчувши: ось цей молодий чоловік із втомленим лицем, що сів попереду мене, зараз покаже УБД кондуктору — і так і сталося; я чітко побачила форму на фото у розгорнутій книжечці. Абсолютно незнайомий чоловік у звичайному автобусі глибоко тилового міста, одягнений у повсякденний цивільний одяг. А коли дивишся, як змінюються друзі, родичі, знайомі — рік за роком, вихід за виходом… Стає трохи сумно. Іноді в соцмережах спалахують флешмоби — військові публікують портретні фото «до» — і під час служби. Отоді настільки гостро видно зміни, що це усвідомлення ніби голкою штрикає.
Звісно, іноді ця «система ідентифікації» збоїть. Один побратим ніжно любить історію, коли його «мобілізували» військовослужбовці ТЦК, він чемно сів і поїхав, а військовий квиток показав на півдорозі, широко усміхаючись — і був названий дурисвітом та висаджений із машини. Другий — тішився, як хлопчисько, коли через рік після демобілізації його зупинили для перевірки документів; і розповів усім друзям про цю знаменну подію. Але, судячи з мого досвіду, таке рідко буває.
Бачила — і це змусило мене іронічно всміхатись — що серед «відважних борців із ТЦК» поширено вдягати елементи одягу у стилі мілітарі, щоб зійти за діючих військових і уникнути перевірки документів. Але найголовнішого не відтвориш, очі завжди будуть демаскувати, головне — дивитися в них. І бачити. Найчастіше «збоїть» «система ідентифікації» не з чоловіками —воїнами чи цивільними, — а з воячками і ветеранками; і їм знову і знову доводиться доводити, що мають цей статус. Тому мене і здивувала так та пані на базарі.
