Традиції Зеленого тижня обрамлюють свято Трійці, мовби духмяне клечання. За словами етнографа Михайла Максимовича, саме в цей час «сходяться кінець весни з початком літа: літо зустрічають, весну проводжають». Через те більшість ритуалів пов’язана з уже по-червневому розбуялими рослинами: долівки встеляють лепехою, ворота й огорожі пишаються березовими вінця́ми, а пучечки полину, заткнуті за вікна й пороги, відганяють русалок.
Без троїцької зелені не було би й одного з найбільш видовищних обрядів Полісся — Водіння Куста, що побутує на території історико-етнографічного регіону Пінщини. Суть дійства така: одну з дівчат, обрану за Куста, гурт молоді так щільно замаює листям, що потім попід руки (інакше під ваготою зілля неможливо ступити) водить від однієї господи до іншої, супроводжуючи святкову ходу спеціальними кустовими піснями. За це учасників обряду щедро обдаровують: раніше — хлібом і яйцями, нині — солодощами та грішми.
Схожі обрядові уподібнення до дерев знають й інші регіони України. Наприклад, як пише етнограф Олекса Воропай, наддніпрянці та слобожанці водять на Зелені свята Тополю: для цього найвищу дівчину вбирають у стрічки, намиста й барвисті хустки, зокрема рясно обвиваючи підняті догори руки.
Та образ Куста вирізняється з-поміж інших троїцьких персонажів особливою безликістю: за кленовим і березовим гіллям зовсім не проглядає обличчя. На думку етномузикологині Ірини Клименко, символічна відсутність лиця свідчить про те, що перед нами — вихідець із потойбіччя. У кустовій пісні, яка традиційно лунає під час обряду, перебрана дівчина промовисто просить «черевички на помості», щоб іти «до батенька в гості». Як розтлумачує дослідниця, вочевидь ідеться про мандрівку до світу померлих предків, аби просити їх про дощ — запоруку гарного врожаю та буяння життя.
«Куст (Та ой ми були у великому лісі)»
Та ой ми були у великому лісі,
Нарядили Куста із зеленого кльо(ну).
Нарядили Куста із зеленого кльону,
Вийди, господаре, із нового поко(ю).
Вийди, господаре, із нового покою,
Винеси Кусту та хоч півзолото(го).
А наш Куст маленький даром зілля не носить,
Він до того ходить, а хто його запро(сить).
А в нашого Куста ручки-ніжки невеличкі,
А треба йому, треба панчішки, череви(чки).
А наш Куст поїде та й до батенька в гості,
Треба йому, треба черевички на помо(сті).
(Уривок із троїцької пісні, яку фольклористка Людмила Іваннікова записала в селі Сварицевичі Рівненської області)
Про зв’язок Куста з культом померлих предків розповідає і Юлія Гончарова — головна спеціалістка відділу регіональної культурної політики управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації:
«Історія обряду “Водіння Куста” започатковується ще в прадавні язичницькі часи, коли в такий спосіб у певних осередках відбувалося обходження дворів з метою величання членів родини. Літом дійство приурочувалося до періоду сонцестояння, коли особливого пошанування набував культ предків, а тому головний святковий об’єкт — Куст (вбрана у гілля молода дівчина) — уособлював душі померлих, які в період Трійці нібито мали здатність з’являтися у нашому світі.
У перший день Трiйцi мешканцi села йдуть на цвинтар i прикрашають могилки лепехою та кленовим гiллям. Водночас старші жiнки “викликають на розмову” своїх родичiв: у формi плачу-речитативу висловлюють жаль за померлими, розповiдають їм про найважливiшi події минулого року — “голосять”.
Після цього дівчата, особливо молоді, збираються у лісі та формують кустові гурти, головною фігурою яких є найгарніша дівчина, вбрана у клечання (гілки клену, лепеху) так, щоб нагадувати справжній кущ, що уособлював душі померлих предків.
Обряд апелює до культу предків, пошанування роду, зв’язку поколінь. Якщо тебе відвідав Куст, значить, предки благословили тебе на врожай, здоров’я та добробут. Якщо ж Куст минув хату — це вважають за поганий знак».
Натомість закликання дощу для кращої вегетації рослин та споріднені обряди в інших культурах коментує Ірина Борисюк — літературознавця, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри літературознавства ім. В. Моренця Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
«Має Куст обрядові аналогії і в інших слов’янських культурах, де також замаювалися в зелень та обливалися водою, закликаючи дощі. Наприклад, у хорватів і словенців існує персонаж Зелений Юрій (Zelený Juraj) — хлопець, прикрашений зіллям, який виконує роль обрядової фігури. У хорватів, сербів і болгар побутує обряд водіння Додоли чи Перепуди.
Науковці сходяться на тому, що Водіння Куста пов’язане з вегетацією та родючістю. Подібні за значенням обряди зустрічаємо і в Полтавській та Харківській областях — це водіння Тополі чи Перегоні. Наприклад, у водінні Перегоні дівчина спеціально ставала на плечі високих парубків. Таке вивищення було імітацією росту рослин.
У Волинському регіоні побутував іще один схожий обряд — водіння Лялі. Тут дівчину повністю загортали в зелене, переважно з гіллям та квітами, і теж робили її невпізнаваною. Характерною рисою всіх цих обрядів є персонажка-жінка, хоча в деяких обрядах до пари був і чоловік, якого називали “козаком” і “мужем”. Спільним для цих обрядів також є елемент невпізнаваності: обрядова постать мала бути настільки ретельно загорнута, щоб ніхто не міг визначити, хто саме втілює ритуальну фігуру.
Такі форми обрядів перегукуються з іншими календарними традиціями, як-от водіння Кози чи Маланки, де теж важливим є маскування і зміна звичної ідентичності. Ці елементи вказують на зв’язок із культом предків.
Варто згадати й похорон Коструба чи Ярила, де задіяна не жива фігура, а субститут — опудало, яке “хоронять” чи знищують як частину ритуалу.
Усі ці традиції об’єднує вписаність у календарну обрядовість, тобто приуроченість до певного часу року — зазвичай до початку літа, коли люди прагнуть забезпечити добрий врожай та гармонію з природними силами.
Що ж до Куста, могли також задіювати обливання. І Куст, і Тополя пов’язані зі зростанням злакових рослин, тож обрядові персонажі просили про дощове літо. За класифікацією Джеймса Джорджа Фрейзера, йдеться про імітативний спосіб викликання дощу.
Куст може бути пов’язаний із купальською обрядовістю, частіше — з Зеленими святами. Однак, на мою думку, час проведення обряду залежав від росту чи визрівання злаків».
Нині обряд Водіння Куста не втрачено: його й досі щорічно відтворюють у селі Сварицевичі, а також популяризують по інших куточках Рівненщини. Про це «Тижню» розповіла Алла Ковальчук, що народилася у Сварицевичах та керує гуртом традиційного поліського співу «Ранкова роса» Рівненського ліцею № 28 Рівненської міської ради:
«Я походжу із родини Чудіновичів, із села Сварицевичі. Змалку чула про водіння Куста від своїх рідних: мами, тіток та бабусі, яка передала пісні своїм дітям. Рідня безперервно продовжувала співати, водили Куста на Трійцю. Хоч храмове свято у Сварицевичах на святого Юрія, але Трійцю святкують так, мовби це другий храм. Завжди до цього дня всі з’їжджалися в село. Та корективи внесла війна, бо від її початку вже немає такого святкування: на жаль, багато хлопців загинули, а тут всі одне одному рідня, всі всіх знають. Громада ухвалила рішення, що зараз не до веселощів. Того року було святкування, але більш локальне: біля школи, для дітей. Дуже надіємось, що війна закінчиться — і ми ще заспіваємо.
Зараз я працюю у Рівному. Нашому колективу — гурту традиційного поліського співу “Ранкова роса” Рівненського ліцею № 28 — виповнюється вже 20 років. Найцікавіше для мене те, що село переїхало в місто, якщо говорити про спів. Я вважаю своїм обов’язком і самій продовжувати співати, і вчити співам інших, зокрема популяризувати троїцькі пісні, пісні про Куста.
Шкода, коли діти, що виросли в селі і бачили обряд з дитинства, не продовжують його. Треба, щоб цьому навчали на загальноосвітньому рівні. На жаль, носії традиції вже відходять. Тому в Рівному я й намагаюсь ширити знання, щоб зберегти Куста. Я кажу учням: неважливо, ким ви будете в майбутньому, ви маєте передати традиції наступним поколінням. Тішить, коли в школярів горять очі.
Я чула Куста з дитинства й одразу скажу: ми не співаємо по нотах, не навчаємо дітей музичної грамоти, а передусім учимо голосу, вмикаємо їм старі записи. А також багато чого в цих записах пояснюємо — наприклад, діалектизми та фразеологізми.
Зрозуміло, що дітям дуже важко заспівати архаїчні автентичні пісні, вони їх іще не розуміють. Адже це глибокий зміст як у текстах, так і в мелодіях. Що старіші пісні, то більше вони мають розгалужень. Чіткі двоголосся, триголосся. Старі люди співають інакше. Але в мене є дівчата, які ходять на гурток по сім, вісім, дев’ять років, і я бачу, що вони вже доросли до того, щоб прокайфувати від традиційного співу. Тож ми почали з ними вчити Куста. Трійця — це ж про єднання з природою, їм це подобається».
