День захисників та захисниць минув цьогоріч безскандально, наскільки я змогла за цим простежити. На своє здивування, я не помітила ні срачів на тему фемінітивів; ні спроб привітати чоловіків (або маленьких хлопчиків) у колективах, як то було раніше. Здається, навіть жоден магазин не намагався продавати набори для гоління чи ковбасні букети з гаслом «привітай свого захисника!» Мушу визнати, що це мене і здивувало — я звикла рік за роком спостерігати іншу картину, — і трохи порадувало. Зажевріла надія на те, що суспільство рухається у бік адекватнішого сприйняття як і цього свята, так і образу захисників загалом (давно пора, на дванадцятий-то рік війни). Бо за всі ці роки людей кидало у крайнощі: військових та ветеранів або зносять на п’єдестал у своєму ставленні до них, або формують з них якусь касту «інших», «недоторканих».
Архетипний образ захисника-воїна закладається з дитинства і сидить надто глибоко. Це молодий чоловік-напівбог, сильний, прекрасний і високоморальний, він не смердить, не сере і не займається сексом (у всякому разі — поза стосунками, при тім стосунки мають бути обов’язково із дівчиною). Горе тим, хто в нього не вписується: на вас буде вилито купу недовіри («де вона/він служить із такими нігтями/таким пузом?»), безмір критики та осуду («пішла служити, а вдома залишились маленькі діти? Зозуля, горе-матір, позбавляти батьківських прав таких треба»). Виникає відчуття, ніби це спроба «покарати» конкретну людину за те, що вона мимохіть ламає цей глибоко посаджений образ воїна-захисника у головах, і повертає до реальності. Рік за роком ми бачимо історії цих «не-архетипних» воїнів і воїнок у медіа, і щоразу вони викликають все меншу реакцію — чóму я особисто дуже радію. Пам’ятаю, якось давніше мій знайомий (на той момент — цивільний) висловився на цю тему так: «Жінок і представників ЛГБТ спільноти не треба брати в армію, бо не стільки користі від їхньої роботи, як уваги до них. Ще й вічно чогось вимагають».
Інша сторона цієї архетипної медалі — віра в те, що прийнявши на себе роль захисника, людина зміниться на краще, облагородиться. Ще рік-два-три тому під будь-якою новиною про злочинця було, як пити дати, купа коментарів на зразок «на фронт його!»
І мало хто нагадував тим ярим людям, що армія — не виправна колонія, і подавати службу в ній не як честь, а як покарання — так собі ідея.
Особливо мені, жінці, було «приємно», коли на фронт посилали організаторів «вечірок із транквілізаторами» із Франківська — ніби бракує проблем, ще треба мати ґвалтівника поруч на позиції. Зараз вже думка «форма — не індульгенція/не тавро» є більш звичною, але, якщо ми простежимо за реакцією на правопорушення чи просто непорядні вчинки, здійснені військовими, то ще побачимо, як цивільним людям складно абстрагуватися від факту «форми» і оцінювати вчинок незалежно від неї.
Захищати Україну — це не божественна місія. Це робота, важка, не дуже вдячна, часто — понад силу, але роблять її люди, ціною своєї молодості, свого здоров’я і життя. Реальні люди зі своїми чеснотами, вадами і проблемами.
Скажімо, А. — гарний автоматник, має швидку реакцію і гарну фізичну форму. Також у нього діти і великий борг за аліменти, бо він щиро не розуміє, чому зобов’язаний щось платити.
Або Б. — класна бойова медикиня, уважна, невтомна. У неї троє дітей, які вдома доглядають одне одного, і вона служить, щоби їх утримати.
У В. також дитина, живе зі своїм татом. Чи робить це її гіршою інструкторкою у навчальному центрі? На мою скромну — анітрохи.
Г. добре робить свою роботу у службі логістики, і завдяки цьому його підрозділ має все потрібне забезпечення. При тому він далеко не найприємніша людина, різкий, матюкливий і безмежно дратівливий.
Ґ. весела та легка дівчина. Не найрозумніша, але доручені справи виконує добре, і в мінометній батареї, де вона служить, її цінують. У відпустці вона розпочинає стосунки з дівчиною, але, на жаль, вони довго не тривають.
Д. має настільки багато енергії та харизми, що встигає морочити голови трьом дівчатам одночасно і бути надзвичайно вправним кулеметником.
Е. хороший снайпер. Але алкоголь, замість давати полегшення, створює в його житті нові і нові проблеми.
Є. — тілиста і добродушна кухарка, яка увнучевлює всіх бійців підрозділу, навіть ровесників, а готує настільки шикарно, що сприяє катастрофічному зростанню тактичних пуз. Вона соромиться, коли її вітають як захисницю, а колеги нагадують: «Є., ти теж приймала присягу».
І я можу продовжувати цей список, і ви — також, швидше за все. І сприймати цих людей такими, як вони є, цінувати вклад, а не образ.
P.S. Я дописую цей текст в осінньому прекрасному парку свого спокійного, мирного міста. Тоді беру дитину, йду на зупинку і сідаю в автобус, щоб їхати додому. Звичним рухом показую УБД водієві, і бачу такий знайомий зневажливий вираз обличчя.
— Проходь вже, «посвідчення»!
«Все вертається на круги своя, — думаю собі. — Твоє щастя, дядьку, що я сьогодні надто втомлена і благодушна, бо би всі тут слухали, що війна триває і ти можеш собі таке саме заробити».
Мозком я розумію, що військовим і цивільним треба розмовляти, щоб не було цього бар’єру, щоби стереотипи продовжували ламатись. Спокійно і відверто, а не тими фразами, які мені одразу склалися в голові. Але чи потрібно це тому водію, наприклад? Чи потрібно мені витрачати сили, яких у мене немає, щоби щось йому пояснити? Тому просто їду, показую малечі цікаві автівки за вікном. Картина світу цього водія зміниться і без моєї в тому участі.