Це стало можливим завдяки потужному тиску США, які втрутилися, коли стало зрозуміло, що Європа у цьому питанні виявилася недієздатною. Але угода унаочнила також проблеми, наслідки яких відчутні досі.
Хоча мирний договір, який усі воюючі сторони прийняли з великим спротивом, і захищав державну єдність Боснії і Герцеговини, він ділив країну на визначені за етнічними критеріями одиниці зі значними автономними правами. Цим угода неартикульовано погодила передумову ідеології етнічного, особливо великосербського націоналізму. Але він штовхнув регіон у м’ясорубку із щонайменше стома тисячами загиблих і понад двома мільйонами біженців унаслідок «етнічних чисток». Уже за кілька років ескалація конфлікту довкола Косово продемонструвала, що вбивчу енергію етнонаціоналізму не зламано. Переламати ситуацію вдалося лише масивною інтервенцією НАТО в 1999 році, яка змусила сербські війська вийти з Косово.
Читайте також: Демократія – ключ до вирішення всіх проблем?
До того ж договір проклав етнічні кордони в Боснії майже відповідно до результатів війни, і так непрямо легітимізував учинені під час неї жахіття. І хоча мирна угода гарантувала свободу пересування в межах країни та право вигнаних повернутися до рідних місць, але зважаючи на реальні відносини повоєнних років це залишилося порожньою обіцянкою.
Так чи інакше вдалося запобігти новим вибухам воєнного насилля на Балканах. Однак над регіоном знову нависла щораз вибуховіша, розпалювана етнонаціоналізмом напруга: нестабільність, яку використовують у своїх інтересах антиєвропейські сили, як-от путінська Росія. Боснійська війна як травма досі присутня на Балканах, і це свідчить про таке: що довше допускати нестримне насильство проти цілої групи населення і що більше поступок робити злочинцям, то складнішим, затратнішим і тривалішим буде шлях до відновлення мінімальної цивілізаційної безпеки.
Захід роками фактично пасивно спостерігав за вбивчими діями на Балканах. По-перше тому, що провідні західні сили, передовсім Франція, через страх нестабільності надто довго наполягали на державній єдності Югославії, а отже більш чи менш відкрито симпатизували Сербії як гаданому гаранту цієї єдності. По-друге, реальність кривавої війни в центрі Європи не личила ейфорії, яка охопила Захід після закінчення холодної війни. Значна частина західної громадськості на повідомлення про жахіття на Балканах реагувала витісненням чи байдужістю, що часто супроводжувалися ще й релятивацією відносин злочинець – жертва. Тоді в усіх політичних таборах лунала думка, що на Балканах нечисті всі сторони і в цю плутанину краще не втручатися.
Військові злочини справді вчиняли всі сторони, себто і боснійсько-мусульманська, а ще більше хорватська. Однак 80–90% із них — це злочини сербського режиму та його приспішників. До того ж військова агресія однозначно виходила від Сербії. Тоді сербський режим під прикриттям своєї союзниці Росії діяв за принципом, якого пізніше стала дотримуватись і сама Росія: під приводом позірної необхідності захищати своїх громадян за кордоном провадити агресивну війну.
Реакцією на етнічну різанину на Балканах та інші масові злочини, як-от геноцид 1994 року в Руанді, за яким пасивно спостерігала міжнародна громадськість, стало майже одноголосне прийняття в 2005 році всіма країнами-членами ООН «Обов’язку захищати» (Responsibility to Protect). Він зобов’язує міжнародну громадськість втрутитися, якщо якийсь уряд здійснює вбивства частини власного населення або виявляється нездатним захистити його від цього. І хоча з погляду міжнародного права це не обов’язкова норма, таке рішення стало найважливішим кроком у розвитку міжнародного права після закінчення холодної війни. Тепер уряди, які чинять геноцид у межах власних кордонів, більше не можуть прикриватися недоторканністю національного суверенітету.
Читайте також: Демократія важлива: де і чому?
Але від проголошеного тоді світовою громадськістю наміру більше не допускати таких безчинств, майже нічого не залишилось. Оскільки Китай і Росія своїм вето можуть блокувати такі ініціативи, а Захід стає дедалі пасивнішим у питаннях гуманітарних інтервенцій, «Обов’язок захищати» став порожнім гаслом. Відсутність спротиву сирійській війні на винищення, жертви якої налічують понад пів мільйона людей, а близько половини сирійців стали біженцями — маркер цілковитої поразки цивілізованого світу. Тому ще гостріше постає питання протиставлення принципів, закріплених в «Обов’язку захищати», цинізму нібито «реалістичної» політики сили. Адже якщо допустити десь у світі винищення цілих груп населення, то невдовзі ніхто й ніде не буде від цього убезпеченим.