Коли після Другої світової війни у світі почала діяти Програма міжнародного обміну для студентів та науковців імені Фулбрайта, Україна, як частина СРСР, залишалась осторонь цього процесу. «Дістати» радянських студентів, а тим більше науковців, з-під залізної завіси було майже неможливо, й навіть коли в 70-х роках минулого століття в СРСР нарешті з’явилася Програма Фулбрайта, дуже мало українців отримували змогу виїхати з країни для ознайомлення з американською системою освіти й науки. Проте за роки незалежності за Програмою Фулбрайта на навчання та наукову роботу до США потрапило близько 700 українських студентів і вчених, близько 400 американців приїздило вчитися в Україні та досліджувати Україну. Першочерговий внесок у Фулбрайтівський фонд був зроблений за рахунок продажу зброї, не використаної в Другій світовій, зараз програму фінансує Державний департамент США. Тиждень розпитав директора Програми Фулбрайта в Україні пана Мирона Олега Стахіва про те, чим приваблює українська освіта американських науковців, а чим, навпаки, відштовхує.
У. Т.: За роки незалежності пріоритети програми Фулбрайта в Україні змінювалися. Чому?
– Якщо раніше з України до США приїздило більше науковців і викладачів – ми надавали їм можливість відкрити для себе американську науку й традиції проведення досліджень, то зараз найбільша програма – студентська. Державний департамент США дивиться в майбутнє. В Україні старше покоління вже звикло до свого способу мислення й сприйняття нових знань, так би мовити, радянського, тож для студентської аудиторії поїздка на навчання до США може бути кориснішою. Скажімо, якщо в перші роки за програмою обміну з України до США приїздило 15–20 науковців і 6–10 студентів, то в останні роки – приблизно 25 студентів, 10 молодих викладачів і 16 науковців. Також у програмі з’явилися нові напрями, зокрема, до неї включили технічні, природничі та прикладні науки.
У. Т.: Вважають, що українська школа точних наук дуже сильна. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?
– Так, дуже часто доводилося чути, що українські студенти знають більше за американських. Натомість українські студенти не мають практичного досвіду з того напряму, який вони вивчають, у той час як в американських університетах вчать теорії та методології, але дають також і практику, вчать бути активними. Я був дуже здивований, коли дізнався, що в Україні є викладачі, які взагалі не мали практики. Щоправда, ситуація поступово змінюється.
У. Т.: Ви кажете, що за програмою обміну до США потрапляють 25 українських студентів на рік, а скільки охочих?
– Останні роки – десять на кожне місце.
У. Т.: Ого! І як ви відбираєте тих, хто стане американськими студентами?
– Ми розсилаємо анкети претендентів до 2–3 фахівців. Вони оцінюють, як людина уявляє освіту в Америці, як розуміє дисципліну. Можливо, має публікації, добрі оцінки, брала участь у конференціях. Фахівці пишуть рецензії, на підставі яких ми запрошуємо десь 65 півфіналістів. Інколи трапляється, що відсилаємо анкети на рецензування ще раз, уже іншим фахівцям. А потім комісія з 8–10 людей протягом кількох днів спілкується з претендентами й визначає, хто ж із них стане учасником програми.
У. Т.: І кому надають перевагу на цьому етапі?
– Тому, хто може чітко сказати, навіщо йому треба їхати навчатися до США. Наприклад, якщо в Україні немає того наукового напряму, який він хоче вивчати, немає потрібної спеціалізації в українських університетах, методології чи практичного досвіду. Але також важлива вимога, аби стипендіат зміг після повернення в Україну практикувати знання, здобуті в США.
У. Т.: А скільки охочих навчатися в Україні?
– Цього року 10 студентів приїздять, наступного буде 11. Подали заявки десь 30. Але вони їдуть не так з метою навчання, як проводити свої дослідження, свої проекти. Зазвичай вони більш підготовані, ніж українські студенти, які їдуть за обміном до США. Вони вже бували в Україні принаймні один раз, мінімум два роки вчать українську мову, мають спрямований на Україну напрям навчання. Дехто з них має бакалавра з вивчення Східної Європи, дехто робив якісь дослідження про Україну, хтось збирає матеріал для дисертації. Зрештою, кожен із цих студентів приїздить до України з дуже конкретною метою, але дуже рідко – аби отримати ступінь, наприклад, магістра, тому що їхньою метою не є навчання в університеті.
У. Т.: Вони вважають українську освіту не настільки якісною?
– Вони думають про майбутнє, про те, що отримувати ступінь Ph.D. (ступінь «доктор філософії», який давно збираються запровадити, але ніяк не запровадять в Україні, щось на кшталт українського кандидата наук із будь-якого напряму. – авт.) краще в американському університеті. Хоча були випадки, коли американці отримували ступінь магістра в Україні. Проте здебільшого їдуть заради особистого, наукового розвитку, розширення світогляду. А українці – щоб відкрити для себе американську систему освіти, науки.
У. Т.: Судячи з заяв і перших рішень нового уряду, Україна буде рухатися в протилежному напрямку…
– Так, коли почув, які реформи пропонує новий міністр освіти, дуже злякався. Дотепер освітні реформи здавалися м’яким шляхом входження України до Європи без членства в ЄС. Маю на увазі входження через Болонську систему. Але запропоноване міністром закриває і той шлях, натомість повертає Україну до радянської системи: 10-річна школа, скасування зовнішнього тестування і Болонської системи – це кроки назад, які закривають можливості перед українськими студентами. Щоправда, днями пан Табачник під час ефіру «ШустерLive» пообіцяв не ліквідовувати 12-річку й Болонську систему, але там багато чого обіцяють…
У. Т.: Як ви вважаєте, яка система вступу до вишів для України була б найбільш вдалою?
– Це складне запитання. З одного боку, я прибічник того, щоб університети мали можливість проводити додаткові вступні випробування, бо тести – лише перший крок із оцінювання знань абітурієнта. Проте, з іншого – новий міністр хоче надати більше ваги саме тим корупційним схемам, для боротьби з якими й запровадили ЗНО.
У. Т.: Яка, на вашу думку, найбільша проблема української освіти?
– Однією з найбільших проблем є централізація. Майже всі ректори співають під дудку міністра. І коли ще вчора вони підтримували міністра Вакарчука, то сьогодні вже підтримують міністра Табачника, легко переходячи на критику всього, що раніше робив Вакарчук.
Централізація негативно позначається на навчальних курсах. Чому кожен викладач історії в кожному університеті має викладати одні й ті самі курси? Зараз усі українські студенти отримують однакові знання залежно від спеціальності – всі історики знають одне й те саме, всі філософи такеж. Водночас в Україні немає жодної кафедри, яка готувала б фахівців із охорони історичних пам’яток, хоча пам’яток – сотні тисяч. Вони зникають, бо немає людей, які дали б їм раду. Якщо рівень освіти високий, варто було б дати різні спеціалізації університетам, тоді б і студентам було легше обрати, куди вони хочуть вступити…
Є пропагандистський підхід до викладання історії, коли один міністр вирішує, як ми будемо показувати минуле і як уявляти майбутнє. Навіть назва має значення – Друга світова війна чи Велика вітчизняна. Нібито сьогодні зрозуміло: не всі учасники Другої світової воювали на боці Радянського Союзу. Але виходить так, що ті люди, які боролися за незалежну Україну, тепер мають її, але не можуть святкувати 9 травня перемогу над фашизмом, шанувати своїх ветеранів і героїв. Натомість Україна запрошує російських офіцерів узяти участь у святковому параді 9 травня. Я не можу цього зрозуміти. На такому параді мають крокувати українські офіцери й поміж них обов’язково – бійці УПА. На ідеологічних сварках країна далеко не піде