Обмежені перешкоди. Візова лібералізація з ЄС як засіб модернізації країни

Потяг зупинився посеред безкрайньої рівни­ни. Позаду був регіон Сербії Воєводина, попереду — Угорщина. До вагона зайшов сербський офіцер прикордонної служби. Мирно оглянув паспорти. За деякий час прийшов його колега угорець. Із не менш спокійним виглядом проставив необхідні відмітки. Ніхто з мандрівників не виймав додаткових паперів чи документів. Десяток чи трохи більше хвилин — і колеса застукотіли далі. Безвіз у дії. Станом на 2014-й, коли відбувалася ця рутинна на той час сцена, безвізовий режим із ЄС у Сербії діяв уже чотири роки. Проблеми трапляються й досі. Попри це, лібералізацію візового режиму між п’ятьма державами регіону та ЄС можна вважати успіхом.

На сьогодні право безвізового в’їзду до Шенгенської зони (22 країни ЄС і чотири члени Європейської асоціації вільної торгівлі: Ісландія, Ліхтен­штейн, Норвегія та Швейцарія) мають громадяни 61 держави світу. Крім того, ці правила безвізового пересування (90 днів протягом 180-денного періоду) поширюються на чотири країни, що є членами ЄС, але наразі не Шенгенської зони: Кіпр, Хорватію, Румунію та Болгарію. Щодо останніх двох у квітні 2016 року з’явилися заяви представників Європейської комісії: Бухарест і Софія виконали всі необхідні умови, аби стати повноцінними членами Шенгену. Тепер справа за країнами ЄС. Де­які (Німеччина, Франція, Нідерланди) раніше чинили серйозний опір їхньому вступові до безвізової зони. Що ж до Кіпру та Хорватії, то на сайті Європейської комісії зазначено: ці країни «тимчасово відсторонені» від прийняття до Шенгену й виконують необхідну підготовчу роботу.

Читайте також: Маніфест Моґеріні

У списку із 61 країни фігурують потужні, але територіально далекі партнери ЄС, як-от США чи Австралія, але є і маленькі держави, скажімо, Барбадос чи Сальвадор. Протягом 2009–2010 років до цього переліку приєдналися ще п’ять балканських країн (Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Албанія, Македонія). Наступною була Молдова — у 2014-му. Вона стала першою серед країн Східного партнерства, якій надали таке право. Спершу видавалося, що безвізовий режим із ЄС швидше запрацює в України, однак ми й досі чекаємо погодження відповідного документа Європейським парламентом та лідерами держав-членів Євросоюзу. У цих перегонах Україну випередила навіть Грузія, яка дістала безвізовий режим із ЄС нещодавно.

Балканська спроба

Ідея лібералізації візового режиму для Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини, Албанії та Македонії з’явилася ще під час саміту в Салоніках 2003-го. Однак детальніше до цього підійшли вже у 2007 році, коли ЄС запровадив Угоду про спрощення візового режиму (тоді ж таки її було підписано і з Києвом). Крім того, Рада ЄС запропонувала низку реформ, що їх ці країни повинні були запровадити для початку безвізового пересування між ними та ЄС. Навесні 2008-го було представлено «дорожні карти» для Сербії, Чорногорії, Македонії, а також Албанії та Боснії і Герцеговини. Вони містили, зокрема, чотири блоки: стосовно безпеки документів; незаконної міграції та реадмісії; громадського порядку та безпеки; міжнародних відносин та фундаментальних прав людини. Виконуючи їх, країни повинні були надсилати до Брюсселя звіти про готовність. Там їх перевіряли на відповідність реаліям, а відтак представники ЄС проставляли власні оцінки урядам. Урешті протягом 2009–2010 років громадяни всіх цих держав дістали право безвізового в’їзду до ЄС і можливість перебувати там 90 днів протягом піврічного періоду.

Однак запровадження безвізу із цими балканськими країнами стало уроком та іспитом для ЄС. Щойно він запрацював, лави мігрантів звідтіля (зокрема, із Сербії та Македонії) рекордно примножилися (і до 2015 року тільки зростали). Так, до надання безвізового режиму в 2009-му кількість прохачів притулку із Сербії та Македонії

становила в Євросоюзі майже 9860. У 2012‑му відповідна цифра сягнула приблизно 34 тис., а у 2014-му їх налічувалося понад 30 тис. тільки із Сербії. Із Македонії — більш ніж 10 тис. Тоді представники ЄС говорили про потребу негайно стримати наплив приїжджих. Звучали заклики тимчасово зупинити дію безвізового режиму зі згаданими країнами.

На перешкоджання саме таким та деяким іншим порушенням візового законодавства націлений механізм тимчасового зупинення дії безвізового режиму, від якого залежало затвердження безвізу для України та Грузії і який запровадили також для Молдови.

У балканській проблемі із шукачами притулку варто відзначити такий чинник: за деякими даними, 95% цих людей виявилися незаможними безробітними представниками ромської спільноти у своїх країнах. Зазвичай причиною прохання була можливість дістати допомогу, яку держави надають шукачам притулку, доки ті місяцями чекають на висновок влади про те, від кого надійшла заявка: від переслідуваного чи від ошуканця.

Як пізніше для членів Східного партнерства, так і для балканських країн напередодні, запровадження безвізового режиму було одним із інструментів євроінтеграції та зближення з ЄС. Потреба у здійсненні реформ, необхідних для набуття цього «блага», а також простий шлях для в’їзду в Євросоюз мали очевидний вплив на ці країни, добробут їхніх громадян та настрої в суспільстві. Нині Албанія, Сербія, Чорногорія та Македонія мають статус кандидатів на вступ до ЄС. Боснія і Герцеговина — потенційний кандидат. Запровадження безвізу, окрім іншого, стало ефективним інструментом зменшення кількості незаконно працевлаштованих громадян із країн колишньої Югославії, адже вони змогли поїхати в країни ЄС на короткий термін, знайти там роботу, повернутися додому по робочу візу й легально працювати. Понад те, такі трудові мігранти частіше повертаються додому, адже для них не проблема згодом знову поїхати до ЄС, на відміну від нелегалів «візового періоду».

Експерименти Східного партнерства

Навчений гірким балканським досвідом, ЄС запровадив після цього дещо інший набір вимог до країн, що претендували на безвізовий режим. Як пишуть у своїй аналітичній записці «Успішна історія Молдови: безвізовий режим один рік у дії» дослідники Леонід Літра, Якуб Бенедичак та Кшиштоф Мрозек, так звані дорожні карти у випадку з країнами Східного партнерства були замінені на «плани дій щодо візової лібералізації». Ті були більш деталізовані й передбачали проведення близько 40 системних

Читайте також: Східне партнерство: далі буде?

реформ. Проведення останніх оцінювали не групи чиновників ЄС за кілька коротких візитів, а спільні коман­ди за участю представників Європейської комісії та відповідної третьої країни. Попри те що в ЄС продумали страховий механізм для кейса Молдови, а пізніше Грузії та України, на випадок повторення балканської історії із шукачами притулку, виявилося, що в цьому разі підстав його застосовувати немає. Громадяни Молдови, вочевидь, не вважали привабливим варіантом такий спосіб залишитись у країнах ЄС, тому зростання лав шукачів притулку із цієї країни не сталося. За словами експерта Інституту світової політики Леоніда Літри, близько 10% населення Молдови проживає в Італії. Протягом 2014 року подач заявок про отримання статусу біженця там було «аж» вісім. Розширених даних за 2016-й отримати не вдалося, однак Молдова точно не в топі шукачів притулку в Італії (найбільше прагнуть знайти прихисток на Апеннінському півострові громадяни Нігерії, Пакистану, Гамбії, Сенегалу та Кот-д’Івуару). Та сама ситуація з українцями. На думку Літри, Україна повинна відзначати цей фактор, комунікуючи з ЄС. Адже з країни, де точиться війна і є понад 2 млн внутрішньо переміщених осіб, надходить, попри те, дуже мало прохань про надання статусу біженця в ЄС. За даними Євростату, торік найбільше українців подалося із проханням про надання притулку до таких країн ЄС: Іспанія — 2550, Польща — 595, Чехія — 350, Португалія — 140. Порівняймо: до Польщі з проханням про притулок звернулося 7435 громадян Росії, а найбільше заявок було від вихідців із Африки (до Італії такі заявки подало 26 550 нігерійців). «Мені здається, що така поведінка України — приклад для інших країн, і ЄС мав би винагородити її за це», — вважає Літра.

Торік найбільше українців подалося із проханням про надання притулку до таких країн ЄС: Іспанія — 2550, Польща — 595, Чехія — 350. Порівняймо: до Польщі з проханням про притулок звернулося 7435 громадян Росії

Важливим елементом у молдовському кейсі була також наявність у частини населення румунських паспортів. Саме набуття громадянства Румунії є важливим кроком для охочих поїхати працювати до Євросоюзу. Якщо у випадку з балканськими країнами безвізовий режим спрощував пошуки роботи (можна було вирушити за туристичною візою), то у випадку Молдови румунський паспорт забезпечує ширші перспективи. Молдованинові легше отримати його і працювати в ЄС (лише членство країни в Євросоюзі дає змогу її громадянам безперешкодно трудитись у країнах спільноти, хоча, наприклад, Болгарія та Румунія здобули це право не відразу по приєднанні). За даними Фонду Сороса, від початку 1990-х до сьогодні понад півмільйона жителів Молдови подало заявки на здобуття румунського громадянства. Як зазначає Літра, 1 грудня почне діяти безвізовий режим між Румунією та Канадою. За кілька років така перспектива очікується й зі США. «У цьому є певна привабливість для тих, хто бачить себе в західному світі й не бачить у Молдові», — каже аналітик.

Утім, саме через румунські паспорти на безвізовий режим із пієтетом дивляться навіть молдовські євроскептики. У нещодавньому інтерв’ю нинішній президент Молдови Іґор Додон, який є проросійським у своїй політиці, зазначає, що хотів би зберегти безвіз із ЄС, бо це певним чином перешкоджатиме прагненню громадян здобути румунське громадянство.

Читайте також: Ніхто нас не зливає

Кейс Молдови має ще одну особливість — При­дністров’я. «Після того як відбулася візова лібералізація, багато жителів Придністровського регіону зробили біометричні паспорти і стали більше подорожувати в Європу. Це однозначно показує Молдову, а також ідею євроінтеграції в кращому світлі», — каже Леонід Літра. Хоча загалом за час дії безвізового режиму між Молдовою та ЄС це поняття в уяві громадян країни дещо роздвоїлося. Хоча річ не в зневірі чи розчаруванні досягненнями євроінтеграційного напряму, а радше в політичному істеблішменті, який репрезентував себе як проєвропейський, а насправді плодив корупцію. Саме в час урядування коаліції «Альянс за європейську інтеграцію», яка декларувала свої проєвропейськість і відданість європейським цінностям, стався найбільший корупційний скандал в історії Молдови — так звана крадіжка століття. Тоді із трьох тамтешніх банків зник $1 млрд (а це 12,5% ВВП країни). Той злочин спровокував масові протести, а міжнародні кредитори відмовилися виділяти фінансову допомогу урядові країни. «Усі ці негативні моменти люди асоціюють із правлячим альянсом («Альянс за європейську інтеграцію». — Ред.) і трактують як побічний ефект євроінтеграції, бо його представники проголошували, що все робиться в її ім’я», — каже Літра. Як наслідок — нині падає популярність євроінтеграції, на урядовому рівні бачимо кризу у відносинах із ЄС, а президентські вибори виграв проросійський політик Іґор Додон.

Загалом підготовка до запровадження безвізового режиму, який ми нібито відчуваємо, лише перетинаючи кордон із ЄС, обіцяє значно більше позитивних моментів для держави та суспільства. Особливо коли йдеться про країни Східного партнерства (Молдова, Грузія та Україна), котрим довелося торувати нелегкий шлях реформ. І хоч у випадку з Молдовою це не вберегло від сповзан­ня в корупцію, досягнуте вже не так просто знищити. «Найбільший здобуток безвізового режиму полягає в його «внутрішньому» ефекті», — зазначає Леонід Літра. І тут складно сперечатися — лишається очікувати на запровадження безвізу між ЄС та Україною. Крім того, лише тоді нарешті вдасться позбутися непотрібного візового ажіотажу, оголошень на зразок «Візи. Шенген. Недорого» і, голов­не (що доведено прикладом балканських країн), буде зменшено нелегальну трудову міграцію. Це так само плюс для бізнесу, коли відрядження не потрібно буде планувати аж надто заздалегідь, а комунікувати з іноземними партнерами стане простіше. Однак проведення великої кількості потрібних реформ не звільняє суспільство від уваги до їх реалізації на практиці. І це великий урок для України від Молдови.