Минуло вже майже чотири роки відтоді, як в Україні з’явилися перші переселенці. Спочатку з Криму, а потім із Донеччини та Луганщини. Звичайно, ніхто не міг передбачити, що понад півтора мільйона людей будуть змушені кардинально змінити своє життя через війну. І більшість із них не тимчасовий притулок отримають, а надовго осядуть на нових місцях. Але традиційно наше законодавство, як і бюрократична державна машина, за реаліями не встигає. Точніше, не квапиться. Тому люди, визнані державою переселенцями, по факту набули тільки незрозумілого статусу, отримують соціальні виплати, що не покривають оренди навіть коридору у квартирі, й постійну зміну умов, за якими вони вважаються переселенцями. А ось питання можливої участі їх у місцевому самоврядуванні поки що висить у повітрі: незважаючи на три зареєстровані в парламенті законопроекти, жоден із них досі не розглянуто.
«На жаль, депутати не ставлять питання внутрішньо переміщених осіб у пріоритет. І проект № 6240, зареєстрований у Верховній Раді майже рік тому, це доводить, адже його немає в порядку денному ВР. Не всі депутати обізнані з проблемою неможливості внутрішньо переміщених осіб (ВПО) брати участь у місцевих виборах. Тому ГО планують активні комунікації для її роз’яснення. Незайвою була б і активність самих ВПО: часто ми забуваємо, що письмові звернення до депутатів, голів фракцій можуть допомогти вирішити те чи інше питання. А це зараз дуже потрібно», — вважає Ольга Гвоздьова, координатор з адвокації ГО «Донбас SOS».
Читайте також: Мисливці за голосами
Законопроект № 6240, про який ідеться, пропонує членство в територіальній громаді прив’язати до виборчої адреси. Змінити цю адресу людина може, звернувшись до органів ведення Державного реєстру виборців за новим місцем проживання не пізніше ніж за п’ять днів до дня голосування або референдуму. Фактично така виборча адреса не може змінюватися частіше, ніж раз на півроку. Єдиним на сьогодні результатом є схвальний відгук Головного науково-експертного управління, яке надало узагальнювальний висновок щодо можливості прийняття згаданого законопроекту в першому читанні за основу з урахуванням висловлених незначних зауважень. Стосується він, до речі, і трудових мігрантів, які лишаються заручниками реєстрації. Зазвичай це активні молоді люди, які, на жаль, відсторонені від участі у місцевих виборах, хоча живуть у тому чи іншому населеному пункті десятиріччями.
Правозахисники радять переселенцям кілька способів вирішення питання — від тимчасової реєстрації в родичів та знайомих до судових позовів. Зміна реєстрації також може стати проблемою для тих, хто хотів би їздити до рідних на окуповану територію, бо на блокпостах бойовики мають до немісцевих певні «ненав’язливі» питання. Крім того, отримання реєстрації на вільній території означає втрату статусу та соціальних виплат. Чи багато людей готові на такий компроміс заради можливості голосувати? Але все одно навряд чи саме цим треба міряти право людини на участь у житті міста чи села, де вона мешкає. В інших країнах, де немає інституту прописки, яка, хоч і перейменована, залишилась нам у спадок від Радянського Союзу, люди ж якось обирають місцеву владу.
Звичайно, є певні ризики маніпулювання, про які говорять противники надання переселенцям права голосу на місцевих виборах на інших, окрім як реєстрація, підставах. Мовляв, приїдуть люди й проголосують за потрібного сепаратистам кандидата в мери чи депутати. Особливо це стосується території, яка межує з окупованою частиною Донбасу, де зазвичай зареєстрована максимальна кількість людей зі статусом ВПО, хоча в реальності вони такими не є, бо статус потрібен для отримання пенсії чи іншої державної допомоги. Але, дивлячись на нинішні тенденції по всій країні, зокрема й на звільненій частині Донбасу, наївно думати, що електоральні настрої можуть змінити нехай навіть кілька тисяч людей, яким заплатили за поїздку з метою голосування на користь певного кандидата. Якщо так страшно, що до якоїсь, скажімо, Сергіївки в день виборів наїдуть автобуси з липовими переселенцями, закрийте КПВВ. Хіба це велика проблема?! Сама можливість існування вигідного бойовикам кандидата, короткозорість силових органів щодо дій багатьох чиновників, які, попри тяжкі злочини проти державності, залишилися на своїх посадах, реванш сил, що призвели до окупації частини країни, повинні лякати набагато більше!
Читайте також: Золота акція виборів. Принципова невизначеність
Тож навряд чи через побоювання нашестя «сепаратистів» треба залишати велику кількість громадян без права голосу. Наприклад, якщо відв’язати довідку переселенця від соціальних виплат, які все одно проходять ще через кілька різноманітних реєстрів та через додаткові перевірки, то залишаться саме ті, хто реально довго проживає в тому чи іншому населеному пункті й має право обирати. Переселенка з Луганська Ольга Мещерякова, оселившись у Бахмуті, зайняла активну позицію: вона волонтер місцевої громадської організації, цікавиться суспільним та політичним життям міста. «Так, я хочу, щоб у мене був певний інструмент впливу на місцеву владу, бо вважаю, що за три роки стала членом громади, маю право голосувати та планувати подальше життя своє та своєї дитини в цьому місті. Також я сплачую податки до бюджету громади, тож не розумію, чому не можу обирати та впливати (своїм голосом на виборах) на життя громади. Тоді як інші громадяни, що, наприклад, більшу частину часу проводять на заробітках у Росії, приїздять та обирають», — каже Ольга.
Те, що переселенці не є електоратом, хоча в прифронтових містах становлять істотний відсоток населення, відчувається в усьому: про них майже немає згадок у місцевій пресі, їх не чекають на обговореннях важливих питань. Багато проектів, фінансованих міжнародними фондами, тільки номінально стосуються переселенців, зазвичай лише на етапі отримання грошей. Місцева влада не боїться «забувати» обіцянки чи не реагувати на скарги переселенців, бо чого з ними панькатися, вони ж не ставитимуть на виборах хрестик навпроти потрібного прізвища! Хоча серед них дуже багато активних громадян, які не тільки чогось вимагають, а й самі готові працювати на користь громади.
Читайте також: Вибори-2019: Гра навколо престолу
Окрім згаданих вище змін у законі є ще одна нагальна потреба: суспільство має перестати сприймати переселенців виключно як утриманців та сепаратистів. Чимало тих, хто свідомо покинув територію беззаконня, є активними та корисними для країни людьми. Нині в Україні створюються об’єднані територіальні громади, десь уже відбулися вибори. Але переселенці знову поза процесом, незважаючи на те що багато з них, особливо ті, хто переїхав у сільську місцевість із промислових міст, стали рушіями змін, бо звикли до кращого і бажають зробити так у нових громадах: започатковують свій бізнес, шукають гранти, реалізовують ідеї, об’єднуються для цікавих проектів. Виявляти таку активність їм справді не заборониш. То чому ж тоді не можна надати право голосу на місцевих виборах?