В день, коли проклюнуться перші проліски, буяє розповінь світла. Тихе, погідне тепло в ополудень лагідніє і ще несміло, як вперше закоханість, горнеться до всього, що потрапляє в його обійми. На городах і полях озерами стоїть вода. Підсинена синявою хмар, вона хвилиться за вітром і несе якесь небесне хвилювання. Вода улоговин дихтить холодом зими, а на погорбах, підвишшях, на чорновологій ріллі, де сніг недавно станув, влягається тепло. Ногам дерев у рівчаку вода сягає колін, все прибуває, летить з полів, горбів – і риє в них глибокі зморшки. Струмок, який всю зиму мріяв стати річкою, морозом випалений до дна, тепер, як гірська ріка, котить води через перекати трав і тепер кожному помітний. Як той, хто пережив воскресіння, він вірить і не вірить, він переказує його раз за разом, розказує лугам, собі – і несе далі й далі диво нового життя. Перші жайворонки несміливими голосами дзвінкоголосять у високості, їх кришталеві дзвоники заповнюють доти німий, ніби навіки позбавлений співу, простір. Від обрію до обрію, від неба до землі все оживає. Бліда, випалена морозом, вруна золотиться, як стерня, від дороги до посадки. На узбіччі дотає зчорнілий сніг і по краях дороги вода чорнить уже сухий асфальт, стікаючи в яр. Досі осліплена снігами далечінь тепер прозора й безберега, зоряно чиста, як тоді, коли кликала до себе, вона дивиться очима того, що пішло за обрій. Нічийний, схожий на укороченого лиса з підтиснутим хвостом, собака, що боїться людей, бо не раз збила машина, так само живе на окраїні села. Йому пощастило перезимувати без буди і він вперше не зіщулено, розкинувшись лапами на сухій траві, спить на пригріві під старим осокором. Йому сниться вічне літо. Вві сні він просинається від голоду, підцибує на краю дороги і здалеку помічає: йому несуть у світлому на вузлику кульку сало й кості. Шпаки, щойно прилетівши, ще нікого не імітують. На найвищому гіллі дерев, поводячи дзьобами, сидять по двоє, по троє, німі від захвату. Внизу під ними те, чого так довго ждали, чим марили від осені. Сидять онімілі на найвищому верхів’ї, щоб побільше охопити зором, в запаморочі не від висоти – від того, що дожили, що знову бачать рідну землю. Як чорні, ввімкнені мікрофони, вони сидять, заслухані різноголоссям, всотують звуки далини, голоси внизу – і кожен запам’ятовують, щоб потім віддавати як симфонію життя. Теплінь розливається над дахами, над повітками, над затишками огороджених металопрофілем дворів, над давно обталими, південними боками ярів.
Голосніше й дзвінкіше горланять півні, ці вічні глашатаї села і зрадництва Бога. Проліски невидимим жаром вита`ють з крижаної землі і напливу вже посірілої, у віспі проталинок, криги. Мов встають навшпиньки, побачити: хто там горлає? Але бояться розплющитись, щоб не осліпнути від раптової ясноти і безжальності світу. Нічний холод і все, що йде – знають вони – здатні їх розтоптати. «Цвісти чи почекати?», питають одне в одного, в пролітаючих комах, та ніхто не відповідає.
Бджоли в цей час тільки вилітають з льотків, спроквола після довгої зимівлі облітуються і ще не шукають квітів. В перший день обльоту вони щасливі сонцем і очищенням тілець. Слабкі й незвичні до відкритого простору, до подуву холодних вітрів, вони бояться далеко відлітати і тільки пробують крило. Вони знають долю тих, хто поквапились летіти на поклик сонця і сяючого снігу. Як масове звільнення з тюрми, бджоли вперше після довгої неволі вириваються з вуликів і далеко не летять, товчуться за її порогом, не в силі повірити, що вже на волі. Гудуть так само обережно, мов побоюючись відлякати тепло. Півні то з одного, то з другого краю села пробують перекричати їх, але гул бджолиних сімей, гул тисяч бджіл поволі наростає і стає густим, заворожливим, багатоголосим. І скрики півнів потопають в ньому, як череп’я в гулові землетрусу. Рівний, окрилений сонячним тяжінням, гул заповнює подвір’я, тим знаменуючи початок нового сезону. Для пасічника це – кращий день року. Як епіцентр землетрусу, як струс невидимого, завбільшки з небо, дзвону, гул незримо здригає світ і потрясінням бджіл, працелюбством їх, розносить весну. Їх Енергія, їх спів, одна присутність їх заряджає імпульсом діяльності.
Бруньки на ліщині бубнявіють фіолетовими вічками. Всотуючи перше потепління, вони ховають його в собі, як кулачок жебрака затискує малу копійку. Над чорною від тализни ріллею сріблиться тонюня павутина. Вона нечутно бринить на вітру і разом з іншими голосами, біло заздрячи їм, що так тихо звучить, оспівує весну. Тонкими, ледь видимими, нейронами вона наструнює землю, утримує її пам’ять – пам’ять мільйоноліть – сполучає брилу з брилою, віки з віками, вона передає їм струм розіллятого сонця. Спогад за спогадом, спалах за спалахом вона піднімає з пам’яті землі те, як тимчасово все під сонцем, та глупа людина не розуміє, що щастя не буває вічним. Марево ще спить в землі, але її нервова система проміниться над ріллею струнами, передвістям спекотного тепла. Хвилюванням марева над полями.
Земля, що відтає під врунами, бачить кожен промінець майбутнього врожаю. Коріння, мов заморожений нерв зуба, ще нічого не відчуває, його біла бахрома байдужа до землі. Ні хвилювання фермера, ні сонця хвилювання його ще не проймає. Воно затерпле тим, що робиться на землі. Не хочеться й рости… Коли ж пройме, воно стане таким, як і вони, енергійним, цілеспрямованим, живим, хвилею, що росте вглиб і ввись. Націленим на зростання й користь, на Колос як вінець всього. І Колос колосів це – користь Богу. Бог спитує про неї народи на землі. Нема її – немає вас.
Гул перед лицевою, осонценою частиною вуликів стає злитний, піднесений, повнорадісний. Він сяє радістю з’єднаних в одне батарей, великою радістю великого єднання. Дружно вилітає більша частина сімей. Їх захопленню від сонця, від глибокосині неба, від того, що дожили і бачать їх, немає меж. Бджоли танцюють над вицвілим льотками, над сивоалюмінієвими дашками, над пасікою – і сповнюють її чистою, непродихною радістю, як від зішестя Бога. І все, що в радіусі її покриття, морозить наскрізь.
Голуба, бездонно чиста, волошка неба над далекими обріями ніби перегорає, блякне, жовкне, перецвітає і береться сивизною по краях. Худі, найдовші, вузлуваті пальці пристанційних ясенів дотягуються найвище, але й вони нічого не можуть вхопити. Небо обтікає їх, як Вогонь Життя, вогняний газ, слабку, перегорілу мережу нейронів. Уже нагріте гілля тягнеться вище, але не може вловити. Сонце обсушує мох на цибатому гіллі горішин і на тлі волошковості воно стає ще золотистішим. Небо протікає і крізь високе гілля горіхів, і крізь фальшиве золото їх кори, і крізь ліси, посадки, хащі, крізь міста, села і дахи з вибитими причілковими віконцями, що всліпу виглядали його. Воно омиває все, що навіть не відає про нього. Небо цвіте тоді, коли нічого не цвіте, і тільки перші котики на верболозі спалахують від нього справжнім золотом медоносу. Небо спускається в яри і дихає в їх замерзлі, затерплі долоні затяжним, найдовшим, найтеплішим теплом. І їжаки верболозу, виходячи з зашпорів, найпершими розцвітають. Сірожовтими, великими від подиву, очима вони дивляться ввись, на те, що їх так зморозило і ошпарило вогнем. Сонце уже за пагорбом. Небо? Бог не на ньому, не на хмарі, відсутній о цій порі, Він там, у кожному субкванті й глибше, та котикам не зрозуміти цього. І Бог мовчить, щокожним квантом споглядаючи усе, що коїться внизу.
Червоне сонечко з манюніми очима на пожовклому лиці виповзає з нагрітої хатньої шпарини і кудись, не знаючи куди, задумливо чимчикує. Жовтий метелик, як спалах майбутнього цвітіння, з’являється несподівано, нізвідки, кліпає здивовано віями крил, низько пролітає над пасікою і так само несподівано зникає, мов ховається в майбутнє. Бджола, що тільки вилетіла, ще осліплена сонцем, плутає його з кульбабою, але холод тверезить – ще рано – і вона не летить за ним.
Стара, почорніла вагонка хати дивиться перед собою золотими очима сучків. Хата нікого не жде, нічого не боїться, нікуди не спішить, як старий лев, якому нічого уже не треба. Хата дивиться в минуле. Коли двір повнився голосами, стук молотків нагадував стукіт дятла і вся вона була свіжо-сосново-золота. В парчі нової, прооліфленої, пахучої, що пахла сосновим узліссям на полудневому сонці, вагонки. Вагонка та вицвіла, потемніла, втратився її духмянок і вид, флюїди захоплення, та хата трималася незворушно. Вона одна була впевнена, що переживе цю зиму, війни, Великий крах, як пережила тих, хто жили в ній. Вона пам’ятає кожен їх ступінь і подих від колиски до могили. І її очі стали золотими від золота пам’яті про них.
Горлиці вже літають парами, але ще не в’ють гнізда. Тільки голосніше туркочуть на гіллі дерев, які вибрали для них. Їх голоси заглушають стогін, плач, війну, вони є вічна матеріалізація сходження Святого Духу.
Шпаківня все ще жде шпака, виглядає його циклопічним оком самотності, тим оком, що від безмежності чекань, безкраєсті виглядань, від великої жаги пізнань бачить майбутнє. Там, у близькому майбутті, яке уже надлітає, шпак, якому пощастило знайти гніздо, співає на прилітній дощечці найголосніше. Він співає на різні голоси, то голосніше, то тихіше, то замовкає, то згадує, то знов розказує про принади чужини, красу побаченого в дорозі і радість повернення додоми. Чорний, з синьометалічним блиском, помазанець небом спішить оповісти ті миті звіданого, ті болі пережитого, ті миті прекрасного, що розпирають його малі, але великі від захлинання Любов’ю, груди. Любов, що розриває все в природі, Любов, що розпирає соком клени, Любов, що здригає пробудженням її, знаходить в ньому свій невмовкаючий, незгасний, самий відданий небу голос. Він оспівує все, що чує, бачить, все непривабливе іншим, більш уславленим, барвистим, театральним, розпіареним птахам, він оспівує просте – і те, що пронизує його. З виду він співає просто, не вигадливо, не солов’їно, не принадливо для мас, птах, як згусток землі і неба, наш простий, не зарозумілий, непримітний, буденно чорний птах, він співає те, що мовчать вони. У невмовкності шпака сила їх обох. І все живе, так само заторкнуте Любов’ю, на мить обмирає і заплющено слухає його. Та вічна сила, що розпирає птаха, якому ніхто не платить, ніхто не аплодує, ніхто не знає його по імені, шпак тай шпак, та вічності надсила заплющує і його, щоб не осліпити випадково, і кипить в ньому, як у міні-реакторі. Птах, що співає заливисто, принадно, короткочасно – слабкої любові птах. І така ж біда з його пісень.
Хутко холодніє. Сонце вже хилиться навзахід, радісний танок бджіл на осонні вуликів стихає, вони метушаться на льотку, але ще не виставляють сторожу. Не гаючи часу, перемикаються на внутрішні роботи: чистять дно, виносять бджіл, які не дожили до весни.
В обталому, як дрібкувата сіль, снігу блідозелені списи пролісків із білими навершями пронизують сутінь, але так і не розцвітають. Холод піднімається від землі, скутої кригою в затінку. Гостра пронизливість першого надвечір’я весни довго не відпускає. Зникле сонце мандариновим рум’янцем заливає крайнебо на легкий морозець.
Кончене покоління тіліфона і пивної бутилкі, народжене від них, допиває в цей час свою насолоду. І молиться в екран тремтячими руками. Воно нічого з цього всього не бачить.
З першим обльотом бджіл душа світу облітується, оживає небом. Безберега ніч вперше стає безтривожною. І вже з наступного ранку голосінням шпаків починається весна.
