Рішення учасників нещодавнього саміту НАТО, що відбувся в Брюсселі 14 червня, є дещо неоднозначними для України. З одного боку, вкотре задекларовано політику «відкритих дверей» для нашої держави, наголошено на тому, що Київ приєднається до організації шляхом виконання Плану дій щодо членства (ПДЧ) і що цьому не має заважати будь-який зовнішній вплив. З другого — сам ПДЧ так і не був наданий, про відкриті двері наші політики чують іще з 2008 року, а українській владі вкотре нагадали про перешкоди на шляху до Альянсу — корупцію та гальмування реформ. Фактично це була доволі жорстка відповідь на сумнозвісне питання «чому ми досі не в НАТО».
Утім, це не означає, що Україна отримала відмову у відповідь на свої євроатлантичні прагнення і покинута напризволяще. Робота в системі відносин НАТО–Україна триває, програми діють, а Річна національна програма (що за своїми пунктами фактично і є ПДЧ) реалізується, хоча і з різними результатами, за окремими напрямами. Підтримка нашої держави залишається на доволі високому рівні, проте не завдяки, а всупереч зусиллям влади. Адже наші союзники, надто військові, чітко розуміють стратегічну важливість України для власної безпеки.
Після весняних маневрів російських військ біля наших кордонів світ знову згадав про Україну і про необхідність їй допомагати. Потужне представництво західних країн помічено на багатонаціональному навчанні Sea Breeze–2021, активна фаза якого розпочалася 28 червня. Цього року маневри стануть найбільшими за всю історію Sea Breeze, адже участь беруть 32 країни, понад 5 тис. військовослужбовців, 32 кораблі, 40 літаків та 18 груп спеціального призначення. Не менш яскравим може стати і нове стратегічне командно-штабне навчання «Об’єднані зусилля». Командування ЗСУ вже пообіцяло, що цього року заходи будуть масштабнішими, ніж аналогічні минулорічні. До участі запрошено 16 країн.
Читайте також: Розширити можливості
І хоча йдеться про дещо егоїстичні наміри союзників, які передовсім переслідують власні інтереси (вивчення нових районів, робота в безпосередній близькості від російських військ, обмін досвідом із ЗСУ), це не означає, що Київ має відмовлятися від такої вигідної і йому теж співпраці. Зрештою, сенс будь-якого альянсу полягає у використанні певних ресурсів партнера на свою користь в обмін на доступ до якихось своїх ресурсів задля спільного успіху. В цьому сенсі українській владі варто пошукати напрями, де ми можемо створити своїм союзникам «додану вартість» для колективної безпеки. І це не завжди прямолінійно та симетрично: торг за умови альянсів вимагає креативного і проактивного підходу. Варіанти реалізації, а отже і отримання Україною необхідних ресурсів для власного посилення, можуть бути різними: спільні партнерські програми, підготовка фахівців за кордоном, кредитування закупівель, оренда техніки чи поставки за програмою, подібною до ленд-ліз часів Другої світової війни.
Наше море
Так, за результатами минулого саміту Альянсу не було сформульовано стратегії протидії Росії в Чорному морі. За словами директора української дослідницької мережі New Geopolitics Михайла Самуся, це «один із найбільших провалів саміту». І справді, наразі не існує окремого командування Альянсу для Чорного моря, хоча вихід до нього мають три держави-члени — Туреччина, Румунія та Болгарія. Морські сили НАТО в регіоні обмежені, і якщо не брати до уваги турецький флот, то йдеться лише про нетривалі гостьові заходи західних кораблів. Як нещодавно заявив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, агресивна і провокативна політика РФ у Чорному й Азовському морях створюють постійну загрозу для нашої держави та союзників. «Я наголошую, що необхідна якісно нова взаємодія членів НАТО з Україною в Чорному морі», — підкреслив дипломат. Сама Україна цілком може взяти на себе роль ініціатора та провідного рушія створення нового морського угрупування в межах НАТО або на окремому багатонаціональному рівні. Це дасть змогу перехопити ініціативу у Кремля і не сподіватися в своїй безпеці лише на черговий візит американського чи британського корабля.
Певним прикладом для цього може слугувати вже наявний багатонаціональний підрозділ УкПолЛитБат. Для цього Україна має не лише власний флот (навіть із урахуванням його обмеженої сили), а й необхідну інфраструктуру на узбережжі. Певна робота в цьому напрямі вже провадиться — американці допомагають розбудовувати військово-морські бази в Бердянську та Маріуполі. Цей проєкт реалізується за Програмою експортного контролю та безпеки кордонів посольства США (EXBS), розмір інвестицій у нього — $4,5 млн. Також, за словами тимчасової повіреної у справах США в Україні Крістіни Квін, дії Росії спонукали Сполучені Штати спрямувати кошти безпекової допомоги на посилення загону Морської охорони Держприкордонслужби. Це має допомогти нашій країні «забезпечувати безпечне та вільне судноплавство і захистити український суверенітет на своїх територіальних водах». Крім того, США надають Україні патрульні катери, а Велика Британія 21 червня підписала з Україною меморандум про військову співпрацю. Згідно з документом, дві країни спільно збудують 8 ракетних катерів за британськими технологіями, але за участі українських підприємств. Додатково Лондон має передати нашим ВМСУ два мінні тральщики.
На думку Самуся, нинішній стан справ дає Кремлю ще три-п’ять років домінування в Чорноморському регіоні. Це не обов’язково має позиціонуватись як військова агресія проти присутніх у цій акваторії кораблів. Інколи Москва діє витонченіше. Наприклад, триває розвиток російської системи гідроакустичної розвідки в Чорному морі, і для цього використовуються не лише кораблі Чорноморського флоту ЗС РФ, а й газотранспортна інфраструктура (зокрема газопровід «Турецький потік») і захоплені в України газовидобувні вишки, що, по суті, перетворилися на напіввійськові об’єкти.
Читайте також: Філіп Карбер: «Найкращим фактором стримування для Росії є Україна як сильна частина Заходу та член НАТО»
Крім того, вже тривалий час Росія веде в Чорному морі правовійну проти України та решти держав. Мається на увазі зловмисне використання права на закриття районів акваторії під приводом проведення небезпечних воєнних маневрів. У такий спосіб Москва не лише заважає заходам бойової підготовки українських моряків, а й суттєво обмежує торговельне судноплавство, чим завдає економічних збитків усім країнам регіону. Причому, за словами Андрія Клименка, керівника проєкту в Інституті Чорноморських стратегічних досліджень, останнім часом спостерігається неприємна тенденція, коли Морський гідрографічний інститут Міністерства оборони Іспанії (Instituto Hidrográfico de la Marina), відповідальний за публікацію повідомлень про закриття районів в Чорному морі, «не бачить» завчасного бронювання з боку ВМСУ, однак бере в роботу пізніші російські заявки. Так, були опубліковані попередження Росії, оголошені 12, 13 та 14 червня, але тривалий час не опубліковано попередження України (видане в межах підготовки до Sea Breeze–2021) від 5 червня. Небезпека таких дій полягає в тому, що оголошені райони перетинаються, тому кораблі–учасники міжнародних навчань можуть потрапити в зону, яку ЗС РФ зарезервували для проведення своїх стрільб. На думку Клименка, «формується casus belli», причому вже другий рік поспіль.
Також із метою інформаційно-психологічного впливу напередодні міжнародних навчань спотворювалися дані про реальне положення кораблів у найпопулярнішій міжнародній системі контролю морського руху Marinetraffic. Ця маніпуляція відома як GPS-спуфінг. За даними моніторингової групи BlackSeaNews, ракетний есмінець Королівських ВМС Великої Британії HMS Defender прибув до Одеси, а потім 18 червня нібито вирушив до Севастополя разом із ракетним фрегатом Королівських ВМС Нідерландів HNLMS Evertsen. А американський есмінець USS Laboon пройшов під Керченським мостом. І хоча насправді усі кораблі весь цей час перебували в Одесі, малюнки маршруту іноземних кораблів цілком можна використовувати для дезінформаційних «вкидів» про «агресивну західну воєнщину».
Апофеозом цієї військово-морської істерії з боку РФ став інцидент із британським есмінцем HMS Defender 23 червня, що пройшов в українських територіальних водах поблизу тимчасово окупованого Криму, чим викликав неабияку паніку у росіян. За словами Джеймса Ландейла, кореспондента з питань дипломатії британської BBC, це був цілком свідомий крок HMS Defender із метою ще раз нагадати про принципи вільного судноплавства та міжнародний порядок, і це рішення було ухвалено на найвищому політичному рівні в Лондоні. Росія, своєю чергою, використала цей прохід, щоб створити інформаційно-пропагандистську провокацію проти Великої Британії та навчань Sea Breeze-2021. Не варто думати, що це був перший і останній подібний випадок. Найімовірніше Кремль і надалі здійснюватиме свою агресивну політику відстоювання «права» на Крим та територіальні води навколо півострова.
Крила для України
Іншим імовірним напрямом, де Україна може перейти від пасивної позиції до проактивної, є розвиток національних Повітряних Сил. Як і у випадку з флотом, це є не менш нагальною проблемою, адже ресурс наявних у ЗСУ літаків стрімко вичерпується, машини старіють і практично досягли своєї межі щодо ремонту і модернізації (надто в умовах браку запчастин російського виробництва). Це означає, що трагедії, схожі на падіння Ан-26 минулого року, траплятимуться дедалі частіше. І якщо для транспортної авіації ще є певна надія на вітчизняну оборонну промисловість (ДК «Укроборонпром» і ДП «Антонов» обіцяють три нові Ан-178 для ЗСУ, і перший із них має піднятися в небо вже до кінця 2021 року), то з винищувачами ситуація набагато гірша.
Самостійна розробка власного сучасного винищувача (в умовах відсутнього досвіду створення машин такого типу) може тривати десятки років. До того ж це надзвичайно дорогий і високотехнологічний процес, і дозволити його собі можуть лише кілька країн світу. Наприклад, Туреччина, що має доволі потужний і сучасний ОПК, планує створити власний винищувач TF-X. Уперше його макет показали на авіасалоні в Парижі в 2019 році. Але навіть із кращою порівняно з Україною економікою, науковою та виробничою базою і наявністю політичних стимулів (Туреччину виключили з американської програми F-35) очікується, що перший випробувальний літак з’явиться не раніше ніж у 2023 році. Як довго може тривати перехід до серійного виробництва, поки що невідомо. Однак, на відміну від нашої держави, Анкара має певний запас часу. Києву ж літаки потрібні буквально «на вчора».
Іншим варіантом, що наразі розглядається в Міністерстві оборони України, є придбання відносно сучасних іноземних винищувачів. Так, як кандидати для ПС ЗСУ розглядаються американські літаки F-15 EX та F-16 Block 70/72, а також шведські Saab JAS 39 Gripen. Утім, і такий варіант державі поки що не по кишені, адже, як визнали в Міноборони, вартість розвитку авіації Повітряних Сил у наступні 15 років становить близько 320 млрд грн. У відомстві визнають, що такі фінансові ресурси «виходять за межі поточного фінансування Міноборони», відповідно оновлення авіаційного парку «неможливе в сучасних та середньострокових фінансово-економічних можливостях держави». Тому придбання нових машин не включалося до Планування оборонного замовлення. Теоретично Україна може розпочати національну програму, зібрати кошти з усіх можливих статей бюджету і розпочати закупівлю літаків, щороку в дуже обмеженій кількості. Але за такого підходу процес переозброєння може тривати роками, що явно не відповідає поточній безпековій ситуації довкола держави. До того ж, крім закупівлі власне літаків, необхідно також підлаштувати наземну інфраструктуру під нові стандарти, змінити номенклатуру озброєння, процедури технічного обслуговування і навчити пілотів керувати новими машинами. Все це теж вимагає часу і грошей.
Але навіть якщо Україна зможе «затягнути пояси» та знайти необхідні кошти, постає інша проблема. Рішення про продаж такої техніки — це завжди політика. Варто згадати, з якими труднощами зіткнулася українська влада в перші роки війни, коли нам відмовляли у продажі навіть нелетальних зразків ОВТ чи обладнання, не кажучи вже про серйозніші речі. Звичайно, поступово ситуація покращується, і сьогодні ЗСУ вже можуть похвалитися не лише «джавелінами». Втім, продаж американських літаків точно потребує схвалення Конгресу США. Отже, кожен конгресмен має розуміти, чому Україна їх потребує. Це стає серйозним завданням для української дипломатії в Сполучених Штатах.
Читайте також: Дослідження: Чому військовослужбовці розчаровуються в армії та звільняються
Креативнішим варіантом вирішення цієї проблеми може стати отримання нашою державою статусу Основного союзника поза НАТО (Major Non-NATO Ally, MNNA). Наразі такими союзниками визнано 17 країн, зокрема серед них Австралія, Японія, Ізраїль, Південна Корея, Кувейт і Таїланд. Такий статус надає країні певні переваги в сфері торгівлі ОВТ і співпраці в безпековому секторі. Наприклад, на території країни-союзника можуть бути розміщені американські сховища резервного воєнного майна. Такій державі також можуть бути надані ресурси, матеріали та обладнання для розробки нових зразків ОВТ, що може провадитися спільно з Міноборони США.
У такому разі Україна цілком може запропонувати Сполученим Штатам взаємовигідний обмін — доступ до наших військових аеродромів за переозброєння на американські літаки (див. Тиждень № 23/2021). Цю пропозицію свого часу висунув колишній командувач ДШВ ЗСУ, нині народний депутат ВРУ, перший заступник голови комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, генерал-лейтенант Михайло Забродський під час доповіді в Конгресі США. Як пояснив він у своєму ексклюзивному коментарі для Тижня, тоді доволі багато американських політиків були здивовані такою можливістю, адже її ніхто всерйоз не розглядав. Водночас, за його словами, військові обох наших країн дуже добре розуміють справжню стратегічну цінність такої пропозиції. З другого боку, для США це змога отримати своєрідний «аеродром підскоку» на території нашої держави, з якого можна контролювати практично весь східний фланг НАТО і значно зменшити перевагу росіян на цьому напрямку. З іншого боку, це дасть можливість ЗСУ порівняно дешево (адже ціни на озброєння для звичайних країн та для союзників серйозно відрізняються) і швидко провести переозброєння на якісні та відносно сучасні літаки. Також це певним чином вбудує Україну в логістичну мережу Сполучених Штатів і НАТО, що спростить реформування і підвищить взаємосумісність. Утім, такі рішення ухвалюють саме політики, яких мають переконати люди у формі.
Важливо підкреслити, що статус союзника не передбачає жодних безпекових гарантій із боку Сполучених Штатів. Причому отримання Україною MNNA не є заміною членства в НАТО. Так само статус союзника жодним чином не перешкоджає приєднанню до Альянсу. Прагнення до цих двох статусів може і має відбуватися одночасно, однак так само вимагає неабиякої роботи для української влади.
Водночас, як зауважив Михайло Забродський, набуття статусу MNNA залежить лише від однієї країни, а не ухвалюється одноголосно 30 державами (як у разі приєднання до НАТО), що значно спрощує і прискорює процес перемовин. До того ж, на його думку, це є практичнішим кроком назустріч Альянсу, адже всі зможуть переконатися в серйозних намірах України, побачать, що ми можемо бути надійним союзником. І не періодично під час навчань чи якихось спільних програм, а на постійній основі. Також MNNA для України може стати ясним політичним сигналом для Росії, що зворотного шляху для нашої держави немає, і ми чітко обрали свій геополітичний вектор. «Це таке собі спалення мостів, повернення назад до Москви не буде», — підкреслив він.
Ресурси не безмежні. Можливості модернізації та ремонту парку авіаційної техніки Повітряних Сил ЗСУ стрімко вичерпуються, і це вимагає кардинального оновлення літаків
Забродський також зазначив, що спільне базування на українських аеродромах — це ідеальний варіант для оволодіння технікою, тактичними прийомами, стандартами обслуговування і логістики. «І знов-таки, на відміну від навчань, це постійна щоденна робота. Більше не треба буде нікому розповідати про «стандарти НАТО», адже все можна буде побачити і відпрацювати, спробувати в реальних умовах», — зауважив він. До того ж використання нашої інфраструктури дасть змогу Повітряним Силам ЗСУ повністю інтегруватися до західної системи управління повітряним простором. Є від розміщення американських військових на території України і певний соціальний плюс. Військові бази завжди потребують інфраструктури довкола себе, отже, це може стати імпульсом для розвитку регіону та створення нових робочих місць.
Звичайно, можуть бути й негативні наслідки. Так, на думку Забродського, будь-який військовий об’єкт автоматично стає потенційною цілю для завдання ударів. А якщо йдеться про аеродроми, то в разі повномасштабної агресії їх мають знищувати в першу чергу. Тож можна очікувати на невдоволення і навіть спротив із боку місцевого населення, як у 1980-х роках у Німеччині проти розміщення американських ракет середньої дальності. «Але це справді було би проблемою, якби ми жили в мирній країні», — підкреслив Забродський. Адже, за його словами, всі українські військові об’єкти, частини та бази і без присутності іноземних підрозділів є мішенями для РФ. «Тобто гірше ми точно не зробимо — навпаки, це може посилити захист наших аеродромів і дасть шанс для розвитку і модернізації нашої системи ППО», — резюмував він.
Отже, ймовірні виграші в небі й на морі перекривають потенційні ризики. Але для цього Україна має нарешті стати суб’єктом, а не об’єктом міжнародної безпекової політики. Здається, 30-та річниця Незалежності є непоганим нагадуванням про те, що давно вже час ставати проактивними.