Кілька років тому я написав рецензію на фільм The Promise («Обіцянка»).
Ця стрічка — своєрідний заповіт померлого Кірка Керкоряна, американського мільярдера й філантропа вірменського походження.
На зйомки він переказав $100 млн. The Promise, що вийшов на екрани 2251 кінотеатру, — величний американський кінофільм, присвячений пам’яті жертв першого у XX сторіччі геноциду.
Режисером The Promise є лауреат «Оскара», ірландський письменник і постановник Террі Джордж, що здобув міжнародне визнання завдяки фільму «Готель “Руанда”», у якому йшлося про геноцид народу тутсі в Руанді. Головні ролі зіграли голлівудські актори Оскар Айзек і Крістіан Бейл у товаристві Шарлотти Ле Бон та Анджели Сарафян. Одне слово, актори й режисер — професіонали найвищого рівня. Прем’єрний вікенд дав заледве $4,1 млн. Це історично найменший прибуток від фільму, виробництво якого коштувало $100 млн.
Британська газета The Daily Telegraph опублікувала рецензію на стрічку під заголовком «Чудова ілюстрована сторінка Вікіпедії про вірменський геноцид».
Мені пригадалася ця історія під час перегляду пресконференції, яка на початку грудня відбулася в Британському музеї в Лондоні й була присвячена промоції Ukrainian History Global Initiative («Українська історія: глобальна ініціатива»).
Як написали в інформаційних матеріалах організатори події, «Українська історія: глобальна ініціатива» шукатиме нового емпіричного й концептуального розуміння, використовуючи новаторський підхід у різних дисциплінах і застосовуючи нові технології для написання історії сьогодні. Ініціатива непрямо намагатиметься знайти відповіді на засадничі запитання, як-от «Хто ми?», «Як уможливилася нація?».
«Українська історія: глобальна ініціатива» — це великий новий проєкт у гуманітарних, суспільних і природничих науках, щоб утвердити наукове й доступне подання глибокої історії земель сучасної України та народів, які їх населяли. Він має на меті породити нову модель синтетичної публічної історії. Над проєктом працюватиме приблизно 50 українських і 40 міжнародних дослідників.
На сцені найважливішого британського музею сиділи професор Єльського університету Тімоті Снайдер, професор Гарвардського університету Сергій Плохій, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак і бізнесмен Віктор Пінчук, співавтор ідеї та її донатор. Модераторкою була Джилліан Тетт, голова редакційної ради й головна редакторка The Financial Times, проректорка Королівського коледжу Кембриджа. Як то кажуть, добірне товариство, трохи як команда, що створила голлівудський фільм на замовлення мільярдера Кірка Керкоряна.
Я в жодному разі не пишу про це іронічно, бо дуже хотів би, щоб запропонована ініціатива була успішною. Для тих, хто зацікавився деталями, залишаю запис пресконференції.
Те, що мене зацікавило в усій цій історії, — це реакція користувачів українських соцмереж, і то не стільки на саму ідею проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива», скільки на її донатора Віктора Пінчука.
Лунали діаметрально протилежні думки. Одні вважають, що брати кошти в олігарха Пінчука на таку шляхетну мету не годиться, бо за цією постаттю тягнеться довга історія включення в побудову олігархічної системи в Україні — справи життя його тестя, президента Леоніда Кучми, системи якої пан Пінчук був головним бенефіціаром.
Інші визнають, що Віктор Пінчук хоч і є неоднозначною постаттю, усе ж фінансує такий важливий для України проєкт, щоправда, завдяки чому й нібито купує собі прощення давніх гріхів.
Одне залишається поза сумнівом: Віктор Пінчук підійшов до своєї ідеї із цілковитою завзятістю й таким же професіоналізмом. Він залучив до реалізації проєкту видатних істориків, у наглядові органи — раду директорів новоствореного фонду, а в наукову раду — Міжнародну академічну консультативну раду. Увійшли люди, яким нічого не можна закинути, ба більше, з погляду принципів промоції, вони забезпечують необхідну «впізнаваність і видимість». Коротко кажучи, здається, що чергова ідея Віктора Пінчука приречена на успіх.
Те, що мене вже давно інтригує в цій особі, — це його необмежений апетит на увагу. Якусь чверть століття тому мій тогочасний роботодавець Джордж Сорос схарактеризував Віктора Пінчука так: «Це такий тип людини, яка, коли хоче випити пива, купує броварню». У цьому точно щось є.
Нещодавно я написав колонку, присвячену памʼяті Чарльзa Фіні, засновника мережі магазинів безмитної торгівлі Duty Free Schoppers, яка дала змогу йому накопичити величезні статки, що вимірюються в мільярдах доларів.
Коли через багато років у нього запитали про його багатство, він відповів коротко: «Я дійшов висновку, що мені нецікаво купувати яхти, розкішні маєтки й блискучі прикраси». Журнал Forbes написав, що до нього ще ніхто, хто мав таке величезне багатство, не роздавав його за свого життя так цілком.
На відміну від філантропів, чиї прізвища відомі громадськості, кого вихваляють у ЗМІ й згадують на пам’ятних таблицях будівель і музеїв, Чарльз Фіні доклав усіх зусиль, щоб приховати свою особистість, заможність і благодійну діяльність. Він анонімно перераховував великі суми на наукові дослідження, організаціям, які захищають права людини, університетам, лікарням, мирним ініціативам і ще десяткам організацій.
Закінчив колонку такими словами:
«Я хотів би присвятити цю історію нашим вітчизняним багачам. Я не очікую, що вони будуть такі радикальні, як Чарльз Фіні, але вони могли б зробити хоч маленький крок до реалізації такої доброї ідеї».
Поки що в рамках спокутування своїх гріхів перед Україною та її громадянами пан Пінчук не прагне бути анонімним. Тож є надія, що його нова ідея «Українська історія: глобальна ініціатива» також не залишиться невідомою.