Клацаючи канали телебачення в ноуті, натрапив на матч «Челсі – Лідс», півфінал Кубка Англії. Приблизно на 23-й хвилині «Челсі» забиває перший гол. Камера пролітає над трибунами, на яких радіють і обіймаються аристократи, так називають уболівальників «Челсі».
Серед сотень інших мій погляд вихоплює одного чоловіка – повненького, лисуватого, років п’ятдесяти, з короткою борідкою. Чомусь саме його. Його обличчя випромінює непідробне щастя. Він теж когось обіймає.
Мить радості й піднесення. Ейфорія. Але…
Як так, ловлю себе на думці. Його команда щотижня забиває своїм суперникам. У більшості випадків перемагає. Адже це славетний «Челсі». А гол забили п’ятнадцятій команді чемпіонату. Теж мені привід для щастя. Чого ото стрибати, ніби виграли Лігу чемпіонів. До чого ці екзальтовані обійми?
Он учора «Динамо» перемогло «Кривбас» 6:5, програючи 1:4. І я ні з ким не обіймався. Щоправда, на трибуні були вболівальники саме «Кривбасу», вони добряче засмутилися й їм було не до обіймів. Але й мені ті обійми не дуже треба. Поплескав у долоні – молодці хлопці! – і пішов собі…
А тут таке щастя. Аж починаєш по-доброму заздрити.
Чи радітимеш ще колись таким простим речам. Чи завжди лишатиметься цей гіркий присмак. Присмак втрат, присмак довгих прощань, присмак втрачених днів, змарнованих нагод, обіймів, які так і не відбулися…
