Земля забиває очі й ніздрі, липне до спітнілої шкіри, проникає у взуття й під одяг, осідає тонким шаром на лінзах камери. Дихається важко: не лише через спеку і важкий бронежилет, але й через всюдисущий пил. Здається, він навіть в легенях. Ми з кількома колегами лежимо під КАМАЗом саперів – цією вантажівкою вони перевозять нерозвірвані снаряди. Сьогодні їх небагато – приблизно 250 кілограмів у тротиловому еквіваленті. Поки ми налаштовуємо камери, чути, як позаду нас сапери готуються до підриву: перевіряють, чи попередили жителів навколишніх сіл про вибухи, чи бува ніхто не забрів за периметр, чи в порядку детонатор.
– Периметр?
– Готовий!
– Детонатор?
– Готовий!
– Група?
– Готова!
– Підрив!!!
Тут і далі фото автора
Крадене взуття
Бородянка. Невеличке містечко за 40 хвилин їзди від Києва. До російського вторгнення тут мешкало 13 тисяч людей. А у березні воно опинилося від ударом російської армії: місто бомбардували з літаків фугасними снарядами, обстрілювали з реактивної артилерії Смерчами та Ураганами. За словами голови Київської обласної військової адміністрації, у місті з 29 багатоповерхівок пошкоджена 21, 8 знищені повністю. Місцеві жителі, які пережили бомбардування й окупацію, розповідають: росіяни не дозволяли місцевим розбирати завали, аби витягти з-під них іще живих людей. Про побут в окупованому місті говорять небагато. Хіба кажуть, що було «важко».
У квітні російська армія відступила, лишивши по собі самі руїни. Вулиці були завалені нерозірваними снарядами й битим склом, не було ані електрики, ані газу, ані води. Місцеві готували їжу на відкритому вогні просто посеред вулиць. Таку картину й побачили сапери з Державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС), коли приїхали працювати до Бородянки.
Читайте також: Руслан Стефанчук: «Рашизм — це те, що треба лікувати скальпелем. Ми готові стати отим хірургом»
– Коли ми приїхали – на вулицях було багато нерозірваних снарядів, зокрема касетних боєприпасів. Доводилося їх підривати прямо на місці. Копали ями, туди складали нерозірваний метал і підривали, аби якось розчистити дороги для проїзду техніки, – каже Олександр Пінчак, голова розрахунку саперів.
Він розповідає про величезні навантаження на працівників. Група Олександра, в якій п’ять людей, охоплює один район – Бучанський, куди входить і Бородянка. Попервах допомагали ще три групи саперів з міст західної України: Дрогобича, Рівного та Івано-Франківська. За кілька тижнів їх відправили далі на північ Київщини.
Ми знайомимося у дворі багатоповерхівки, біля приватних гаражів. Всередині вже працюють підлеглі Олександра: щупами перевіряють гори сміття, яке лишилося після росіян, підсвічують собі ліхтариками у льоху. Біля входу вже лежать речі окупантів: прострочені сухпайки з п’ятикутною зіркою на упаковці і банка консервованого сала. Щойно її дістали – сапери залилися сміхом.
«О, ти диви, що тут росіяни запасали», – голосно регочучи, кажуть вони власникам гаража, чоловікові й жінці років 50-ти.
Ті, до слова, стоять віддалік, спостерігаючи за роботою рятувальників. Імен чоловік із жінкою не називають, бояться. Кажуть, щойно вернулися до Бородянки, прийшли до себе у гараж. Побачили, що двері зламані й вирішили викликати саперів з ДСНС, аби ті пошукали «сюрпризи» від окупантів.
«Звісно, воно страшно. Бо раптом нам тут якісь гранати лишили. Чи розтяжки. Нас у місті не було, коли його окупували, ми виїхали щойно війна почалася. І гараж закрили. А оце недавно повернулися лише. Бачимо – у нашому гаражі росіяни жили. Ну бо замок зламаний, всередині сміття багато. Знаю, що у них тут неподалік база була в дитячому садку. А у нас (у гаражі) вони склад влаштували. Бо ми оце дивимося – деякі речі не наші. Певно, тягли їх з сусідніх квартир, чи гаражів, чи звідки вони їх крали», – розповідають чоловік із жінкою.
Чужі речі – це вже згадана банка з салом, дозвіл на вогнепальну зброю, виданий сусіду подружжя, чомусь польські номерні знаки на авто. І чоботи. Щойно власники гаража їх бачать – починають дивуватися.
– А оце точно не наше. І не сусідів. Звідки це? – питають вони саперів.
– То певно з магазину на центральній вулиці, там магазин взуття розмародерили, – пояснює Олександр.
Чоботи летять на купу російського сміття, знайденого в підвалі гаража. На щастя розтяжок тут немає. Тож власники можуть спокійно заходити й починати прибирання. Ми ж їдемо на наступний виклик – дачі неподалік міста.
Читайте також: Мовою цифр. Хто та скільки озброєння передає Україні
Вкрадений алкоголь
– Наш розрахунок базується у Білій Церкві. І до 24 лютого ми собі жили по плану на 2022 рік: мали розміновувати Київщину. Не дивуйтеся, тут після Другої світової війни багато снарядів лишилося. Власне, ми їх і шукали у місцях, де колись були окопи, де йшли бої. Плюс ми мали їздити у відрядження на Донбас, займатися розмінуванням і там, – розповідає дорогою Олександр.
Усі ці розмірені, за мірками саперів, плани зруйнувалися 24 лютого. Відтоді вони ночують на роботі, а візити додому обмежуються зміною одягу й нормальним душем.
Проїжджаємо розбитий міст і звертаємо в поля, довго їдемо ґрунтовою дорогою крізь дачі бородянців. Сапери ж продовжують розповідь: з початку великого російського вторгнення вони займалися оперативним розмінуванням. Тобто усі можливі прильоти снарядів на Київщині – то була їх робота. Наприклад, одного разу довелося забирати боєприпаси з розстріляної вантажівки. Щойно розрахунок саперів відпрацював – по них почали стріляти російські міномети.
– Різне доводилося забирати: були ракети, бомби, мінометні снаряди. Найбільше, що нам доводилося вивозити – це бойову частину Іскандера. Вона важить 410 кг. І за допомогою «малої механізації», – Олександр сміється, – ми її загрузили у вантажівку й вивезли. «Мала механізація» що таке? Ну, от для вивезення Іскандера, наприклад, потрібно було вісім людей, вісім пар рук. Вручну ми його грузили.
Їдемо повз ліси й поля. Тут доцвітають весняні квіти. Повітря пахне гарячою землею й іноді – молодою травою, яка саме намотується на колеса нашого авто. Врешті, по зарослих ґрунтових дорогах добираємося до дач.
– Замінованих холодильників нам поки не попадалося. Як і замінованих тіл убитих. Наприклад, коли ми після звільнення проходили повз Бучу й Ірпінь – то перевірили із сотню тіл. Жодного замінованого. Але такі випадки були у наших колег, з інших розрахунків. Це можу підтвердити, – продовжує розповідь Олександр.
Виходимо з авто біля двоповерхового дерев’яного будинку. У дворі стоїть чоловік середніх років. Представляється Антоном. Каже, щойно почалося російське вторгнення – поїхав із сім’єю на Чернігівщину. І вже там потрапив в окупацію. Коли росіяни відступили – вирішив повернутися до Бородянки. Поїхав перевіряти дачу, на якій живе теща. І зрозумів, що тут жили окупанти. Після них у будинку суцільний хаос: на підлозі валяється чоловічий і жіночий одяг, з кухні вкрали частину продуктів, меблі перевернуті, на другому поверсі зірвана вагонка. Що тут шукали росіяни – невідомо.
«Сусіди казали, що росіяни у селі особливо не звірствували, нікого не катували, не розстрілювали. Але будинки розграбували. Я от коли приїхав – то в мене весь двір пляшками був завалений. Це мої запаси вина з погребу. Вони його просто витягли й усе випили. Сусідка казала, що вони тут у дворі чотири дні бухали. Й до себе в окопи тягли все: і продукти, й одяг, і навіть дрова», – розповідає Антон.
Поки говоримо, один із саперів обходить із щупом його будинок по периметру, перевіряє усі стежки, які ведуть до невеличкої дерев’яної альтанки. У підвалі – ще один вибухотехнік. Перевіряє всі темні закутки невеличкого льоху, підозрілі коробки і ящики. На горі, тобто у будинку – третій сапер. Він щупом промацує гори одягу, який росіяни наскидали на підлозі: жіночі труси й ліфчики, чоловічі штани, й шкарпетки.
– Вони вам навіть борошно повивертали у хаті. Певно, золото й діаманти шукали, – сміються сапери.
– Та вони з кухні їжу забрали, крупи різні. З підвалу вивезли всю консервацію, сусідка бачила, як вони її на тачці тягли. Ліфчики моєї тещі по хаті розкидали. Не знаю, можливо росіяни їх міряти намагалися й розмір не підійшов? – саркастично говорить Антон.
За годину перевірки вибухотехніки з ДСНС не знаходять жодного снаряда. Дякують Антону за виклик і пильність, вантажаться у свої авто. Ми їдемо до села Нова Гребля, за кілька кілометрів від Бородянки. Одна з сімей щойно вернулася з евакуації і вирішила викликати саперів.
«Жаба» на кухні
Їдемо, підстрибуючи, на розбитій асфальтовій дорозі крізь кілька сіл біля Бородянки: попереду авто саперів, слідом – вантажівка з нерозірваними боєприпасами і ми. То тут, то там видно сліди росіян: тут на узбіччі спалене авто з літерою «V» на борті, там – спалений будинок, далі – посічені уламками стіни. Місцеві, які повернулися додому, намагаються зібрати своє колишнє життя докупи: хтось вставляє нові вікна, хтось ремонтує паркан, хтось – перекриває пробитий дах будинку.
Під’їжджаємо до невеликої хати, обнесеної синім парканом. Нас зустрічає дівчина з дитиною на руках. Каже, що вчора повернулися додому і знайшли дивний предмет на літній кухні. За її спиною, на подвір’ї, сидить бабуся, біля неї постійно крутиться хлопчик. Щойно бачить незнайомців у бронежилетах – починає плакати й кидається до жінки в обійми. Ми мовчки проходимо повз.
– Добре, що воно у вас тут стоїть не активоване, – кричить з кухні Олександр, – Зараз ми цю штуку заберемо й можна ходити спокійно.
Протискуємося слідом за саперами до невеликого приміщення. На перший погляд нічого небезпечного: стоять старі каструлі, чайник. Хіба що на пічці, де люди готують їжу, дивне зелене барильце. Сапери обережно виносять його до вантажівки.
– Це нам сувенір лишили. У нас же село в окупації було, – говорить Галина, відпускаючи онука, – Порівняно з іншими селами, у нас тут все спокійно було. Росіяни на своїй техніці їздили туди-сюди. Навіть виїхати з села можна було у перший час.
У дворі, тим часом, бігають двоє дітей. У нас в ногах крутяться двоє великих собак. Галина продовжує розповідь.
– А одного дня дивлюся з хати у вікно – до мене через паркан росіянин лізе. Я виходжу, кажу: «Постукали б, я б відкрила, навіщо аж так». А він питає, хто в хаті. Кажу: тільки дід мій. Старий, глухий і сліпий. А вони все одно в хату лізуть. Кажуть, військових шукають, чоловіків. Подивилися та й пішли до сусіднього будинку. Дивлюся – а вони там під парканом стоять, з автоматами, у вікна ціляться. Кажу їм, що у цій хаті вже десятки років ніхто не живе, що там нема нікого. А вони мені: «У нас наказ обшукати всі будинки». І додають: якщо раптом почуємо стрілянину – то не вони, – знервовано говорить Галина.
До нас підходить Денис, зять Галини. Каже, що лише вчора ввечері повернулися додому. І знайшли на кухні дивну зелену маленьку бочку.
– Ми виїхали на початку березня, щойно побачили, як колона російської техніки пройшла крізь село. Тоді ще блокпостів не було, можна було вільно їхати. Чому я евакуювався? Бо дружина і двоє малих дітей. Виїхали до Кам’янця-Подільського. І там просиділи більше місяця. А теща зі своїм чоловіком вирішила лишитися в хаті, дивитися за господарством. А оце вчора приїхали і знайшли цей… снаряд? – пояснює Денис.
– Та шо ви його знайшли, я на нього уже кілька тижнів дивлюся. До нас на початках якісь військові українські заходили, подвір’я і город перевірили, сказали, що мін нема. А на кухню ніхто не заходив, – пояснює Галина.
Ми з ними прощаємося, сідаєм до авто. Сапери пояснюють, що знайдене «барильце» – це протипіхотна радянська міна ОЗМ-72, яку називають «жабою». У зведеному стані вона підстрибує на висоту в приблизно 1 метр і вистрілює 2,4 тис. уламків навколо себе в радіусі 25-30 метрів. Вижити під час вибуху такої міни майже неможливо. А у не зведеному стані її легко може активувати висока температура. Наприклад – розжарена піч. Вечоріє. На сьогодні робота завершена. Сапери кличуть приїжджати через день – будуть підривати знайдені за тиждень снаряди.
Розмінування на десятки років
За кілька днів знову зустрічаємося з Олександром у Бородянці. Місто за два місяці після окупації змінилося: руїни будинків розібрали, на стовпах з’явилися нові електричні дроти, працює ринок, відкрилися деякі магазини, у центрі роздають гуманітарну допомогу й гарячу їжу. А у кілька кав’ярень в різних частинах міста шикуються черги. Ми ж їдемо до пожежної частини. Тут стоїть вже знайома сіра вантажівка. Сапери поруч, курять. Чекають на авто супроводу, яке має попередити людей у селах, які живуть за кілька кілометрів від полігону про планові вибухи.
– Люди тут натерпілися, багато чого бачили. І дехто може нервувати, коли чує вибухи. Тож ми завжди попереджаємо їх, що у нас планові роботи. Аби вони не лякалися. Бо це не росіяни повернулися, це ми працюємо, – пояснює Олександр.
Сідаємо в авто і їдемо з десяток кілометрів – за межі Бородянки, у безлюдні поля. Там знаходимо три глибокі ями. Це і є полігон, на якому знищують російські снаряди. Сапери починають викладати цьоготижневі знахідки: з десяток бойових частин від «Градів», кілька снарядів від танка, вже знайома ОЗМ-72 і десяток протитанкових мін. Все це акуратно складають на дні глибокої ями.
– Зараз робота відрізняється від усього, що було до 24 лютого. Раніше ми мали справу із старими боєприпасами, з озброєнням часів СРСР. А у Бородянці були і крилаті ракети, і керовані ракети, і кумулятивні керовані снаряди, й новітні протипіхотні міни, й касетні боєприпаси. Для активації старих снарядів потрібна велика сила: наприклад, потужний вибух, поштовх, велика температура горіння. Нові снаряди більш чутливі: у них використовують не тротил, а гексоген і всі його похідні. Гексоген – це вибухова речовина підвищеної потужності. Плюс додають складності нові вибухівники, тобто те, що ініціює вибух. Раніше вони були лише механічні. А зараз і механіко-гідравлічні, і електричні, і оптичні, і радіопідривники, і різні їх комбінації, – пояснює Олександр.
Поки його колеги засипають снаряди піском і землею, він додає: жодних довідників із сучасного озброєння у саперів не було. Тож як деактивувати й ліквідувати, наприклад, частину Іскандера, довелося розбиратися на ходу: сапери гуглили інформацію про ракету, її складники й вчилися по картинках.
– Якщо хочете зняти вибух – то у вас два варіанти: або залягаєте з нами під вантажівку, якщо не боїтеся, або їдете на околиці села. Вантажівка стоятиме десь за 500 м від місця вибуху, а село – це десь 1,5 км. Вибір за вами. Звісно, що ми заклали снаряди так, аби уламки полетіли в поле, там де немає людей. Але 1-2 осколки можуть прилетіти і в наш бік, випадки бували, – попереджає Олександр.
Залягаємо під вантажівку. Сапери роблять останні приготування: розмотують дроти, підключають до них детонатор.
– Периметр?
– Готовий!
– Детонатор?
– Готовий!
– Група?
– Готова!
– Підрив!!!
Секунду нічого не відбувається. Чути лишень, як дзижчать комахи у траві. Потім спалах. Гучний гуркіт. В повітря летить земля, пісок і металеві уламки. Здіймається чорна хмара диму. Слухаємо повітря – чи не свистить. Тихо. Сапери переговорюють по рації. Врешті, дають дозвіл вибратися з-під КАМАЗа. Кажуть, що сьогодні вибух був малопотужний: лише 250 кілограм у тротиловому еквіваленті.
– У нас бували дні, коли доводилося підривати снарядів на 6 тонн в еквіваленті. Вибухова хвиля була така, що нашу вантажівку качало з боку в бік. Навіть якісь уламки в неї прилітали. Загалом за ці два місяці й я не скажу, скільки снарядів ми знищили. Можливо десятки, якщо не сотні тонн, – говорить Олександр.
Читайте також: Кров економіки. Що зараз відбувається на нафтовому ринку
Його колеги змотують дроти, йдуть перевіряти місце вибуху. Навколо ями знаходимо великі шматки металу, довжиною з передпліччя. Ще розпечені. Сапери попереджають – нині на Київщині з доріг краще не сходити. По-перше, можна знайти багато схожих уламків і травмуватися. По-друге, ліси, поля й береги річок можуть бути замінованими.
Більше фото радимо подивитися тут
– Так, у нас говорили про «розмінування Київщини». Але варто розуміти, що мова лише про основні дороги, лінії електропередач, газопроводи й будинки. Все інше – це робота на роки, якщо не десятки років. Тому про повне розмінування говорити ще дуже рано, – пояснює Олександр.
І навіть якщо росіяни більше не повернуться на Київщину, місцеві не зможуть ходити на пікнік до лісу чи по гриби дуже довго. Ризик загинути для тих, хто пережив окупацію, досі високий. Адже в цих снарядах і мінах не передбачене самознищення. Вони можуть лежати роками, очікуючи свого моменту.