Наш край найгарніший тоді, коли освітлення мінімальне. Якісь світанки, сутінки, тумани, хурделиці, нічні лямпи і феєрверки. Краще дивитися на світ і на себе крізь абажури, тоді не так виразно видно всі недоладні, недбало зроблені деталі. Навіть зруби при місячному світлі схожі на джунглі.
Все життя тут, як зарослий зруб. Природне лісовідновлення, клімат сприяє. Після того як вирубано старий ліс, минає кілька років, і на порожньому місці виростають інші деревця: нічого не треба робити, що було, те пішло, тепер так, а через десятиліття буде новий порядний ліс. Життя на зрубі всюди і скрізь. Ніщо не триває і не плекається. Кожних кількадесят років те, що доростає, іде під сокиру. Головне – обдурити смерть, принаймні більшість наших казок власне про щось таке. Якщо не смерть, то дідька, пана, державу, ще якусь нечисту силу.
Україна так і не змогла стати християнською, не здолала свого поганства. Поганські культи, які селилися серед безладно розкиданих дерев на межі лісів і степу, нікуди не зникли.
Доволі легко прийняте хрещення було першим серйозним виявом українського характеру – ми не особливо противилися, але християнська форма не порушила поганського змісту. Двовір’я – мирне співіснування християнської форми з поганською суттю – стало основою нашої сутності.
Двовір’я – це найголовніше. Навіть не ключ, а злодійська відмичка, якою вдасться відкрити будь-який замок. Прийнявши християнство як щось накинуте, як обов’язок, українці адаптували його до свого знання про світ. Вийшло так, що воно втопилося у правдивих віруваннях, яких ми буцімто зреклися. Ми натомість, щиро вихваляючи одне та міцно тримаючись зовсім іншого, отримали двоїстість, яка є визначальною у кожному українцеві, не кажучи вже про ті моменти, коли йдеться про певне згромадження. Двовір’я у певний момент зробило нас усіх шизофреніками. Кожен день християнського календаря наповнений додатковим значенням, яке є насправді значущим. Важливими є всілякі прикмети й поганські обряди, які пов’язані з кожним християнським святом та живуть під його прикриттям, і, власне, такі речі називаються давніми національними традиціями й твердинею духовності.
Двовір’я покірно послуговується християнським календарем, воно навіть вимагає дотримання усіх обрядових формальностей. Божі заповіді прийнято поважати як декларацію про наміри, однак керівництвом до щоденної дії є цілком інший кодекс. Тут цінуються вчинки і зусилля, які не стосуються праці над собою. Краще метушитися, про щось домовлятися, просити, натякати, щось випрошувати, вимагати, чогось вичікувати, ніж зробити хоч щось із самим собою.
Двовір’я дуже дитинне, воно заводить у крайнощі. Або ти невинний вияв добра, проти якого змовився світ, який до того ж вимагає, щоби ти був чемним, або ж ти так собі, негідник, втілення всіх гріхів, але мусиш таким бути у цьому світі, й нічого вже виправити неможливо, залишається йти гідно і страшно до самого кінця. Безвідповідальність, вибудувана на вірі у те, що будь-що, але з якоюсь із супротивних сторін удасться домовитися. Комусь та й вгодиш. А той уже прикриє тебе на найвищому рівні.
Початки нашого характеру безпосередньо пов’язані з нашим місцем, з тим лагідним наскрізним отвором між різними світами, у якому так добре, що навіть не виникає жодних додаткових невдоволень і бажань. Бездоганно знайдена чи дарована екологічна ніша, в якій все є, все росте, доволі простору і води, сонячного освітлення і милих окові ландшафтів, зимові морози лише тонізують, бо все одно гарно, а у домі багато дров, бо зруб поруч.
Відсутність справжніх прагнень унеможливлює стратегію, ставлячи тактику на перше місце у ієрархії мудрості. Власне, ті прадавні часи запам’яталися як справжня потреба – спокій, осмислена праця з рослинами і тваринами заради достатку їжі. Пам’ять про ті нереальні часи постійно залишається загальною дитячою казкою, фрагменти якої намагаємося хоч частково відтворити у кожному персональному образі рідного краю.
Ця спільна архаїчна пам’ять нищить можливість спільноти, бо плекає надію на самодостатність. Але не християнську, а поганську. Позбавлену стратегії, але переповнену особливою особистою домовленістю, яка тримається на єдиному правилі – у будь-який момент правила можуть бути зміненими без попередження.
Коли виявилося, що наше місце надто привабливе, що поки ми нічого більше не хотіли, воно вабило багатьох інших, котрі не вважали за потрібне на нас звертати увагу, ми почали відбиватися. Відбиватися заради втраченої ідилії. Тактика не переросла у стратегію. Постійна оборона не породжує власних бажань, які б виходили за межі бажання спокою.